РОЗСТРІЛ ЕШЕЛОНІВ З ВОЯКАМИ 1-го УКРАЇНСЬКОГО ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛКУ НА СТАНЦІЇ ПОСТ-ВОЛИНСЬКИЙ
(8 СЕРПНЯ 1917 РОКУ)

 

Тема перших військових формувань доби Центральної Ради 1917-1918 рр. та зокрема 1-го українського імені Богдана Хмельницького полку залишається актуальною й нині. Неодноразово дослідники звертали свою увагу на дану військову формацію та детально досліджували історію її створення^[1], але все ж таки залишається значна кількість прогалин в історії полку, що потребують цілісного та детального вивчення.

Сюди цілком можемо віднести збройний напад кірасирів на ешелони вояків Богданівського полку на залізничній станції «Пост-Волинський» 8 серпня (26 липня) 1917 р. Також одним із завдань даного дослідження є спроба розібратися, як же насправді виглядали полкові прапори та скільки їх було.

Історик та журналіст Ярослав Тинченко виявив у фондах Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву фотокартку, на якій зображено аверс прапора. Також ним було атрибутовано реверсне зображення прапора. З його слів, фотознімок зберігається у Державному музеї сучасної історії Росії (Москва), і російські історики неправильно зазначали, що це знамено «Дружины Святого Креста и полумесяца. Омск, 1919 г.». Спираючись на спомини колишніх старшин-богданівців, Я. Тинченко у своєму дослідженні стверджує, що прапор з обох боків мав малинове тло. Однак, судячи з періодичних видань тієї доби, він мав двокольорове зображення, але цей факт історик вважає неправдивою інформацією тогочасних журналістів^[2].

Цінний матеріал у реконструкції реальної картини збройного нападу на богданівців дають спомини безпосередніх учасників (Степан Лазуренко^[3], Іван Островершенко^[4], М. Ґалаґан^[5], Г. Гоштовт^[6]) та сучасників (Володимир Кедровський^[7], Михайло Грушевський^[8], Дмитро Дорошенко^[9], Костянтин Оберучев^[10]) тих подій. Але, на жаль, ці праці теж містять неточності в датуванні та описі зазначеного епізоду.

У сучасних збірниках документів доби Центральної Ради подано протоколи екстреного засідання комітету УЦР від 27 липня (за ст. ст.) 1917 р. У протоколах є значна кількість свідчень, відозв, звернень представників Українського генерального військового комітету (УГВК), Генерального секретаріату, Всеукраїнської Ради військових депутатів, що детально висвітлюють події на станції Пост-Волинський^[11]. Надзвичайно детальні матеріали подає тогочасна періодика як українського, так і російського спрямування. Треба відзначити такі видання як «Нова Рада», «Народна воля», «Вісник Українського Військового Генерального Комітету», «Робітнича газета», «Киевская мысль», «Киевлянин». На відміну від споминів, вони вказують чітку хронологію, перебіг подій, розкривають детально обставини кривавого інциденту. Серед досліджень сучасних науковців потрібно відзначити розвідку, що торкається епізоду влаштування похоронів загиблим богданівцям^[12] та вшанування їхньої пам’яті^[13]. Інші роботи мають характер узагальнювального дослідження^[14].

Тож, спираючись на матеріали київської преси та спогадів сучасників, спробуємо розібратися у зазначених прогалинах та заплутаних сторінках історії славетного Богданівського полку.

 

БОГДАНІВСЬКИЙ ПОЛК ЯК КІСТКА В ГОРЛІ АНТИУКРАЇНСЬКИХ СИЛ

Одним з гострих питань у перемовинах з Тимчасовим урядом у липні 1917 р. стало питання українізації армії. Зокрема, у II Універсалі мовилося «про представників Центральної Ради при військовому міністерстві, Генеральному штабі та Верховному головнокомандуючому та комплектування окремих військових частин виключно українцями»^[15]. 

Російське військове керівництво продовжувало «годувати» обіцянками Український генеральний військовий комітет (УГВК), який, до речі, не отримав офіційного статусу і продовжував діяти як громадська структура, про формування десятків українських частин та окремих підрозділів. Але по факту російські владні структури саботували попередні домовленості. Тому реально говорити про створення повноцінних у військовому плані українських частин не доводилося. Влучно охарактеризував тодішню ситуацію Михайло Грушевський: «Українську Центральну Раду і Генеральний військовий комітет зоставлено при “моральнім авторитеті” без усякої можливості повного активного впливу на формування українських частин, їх начальства і т. ін. Що це значить, кожний тямущий зрозуміє без довгих слів»^[16].

Паралельно в російській пресі почали з’являтися статті, де гостро критикувалася політика українських владних інституцій за начебто ворожу позицію до Росії, проведення «примусової українізації» та натяки про «німецький слід»^[17]. Антиукраїнські сили очікували сприятливого моменту, що дозволив би їм призупинити процес творення національних формувань та звинуватити Центральну Раду, УГВК у неспроможності контролю над ситуацією у країні та українізованих відділах. Очікувати довго такого моменту не довелося. Вже 8 серпня (26 липня) 1917 р. мала місце збройна провокація на залізничній станції Пост-Волинський проти вояків 1-го українського полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

З часу створення і навіть вже після підписання 25 (12) травня 1917 р. офіційного наказу про затвердження Богданівського полку верховне російське військове командування, різноманітні шовіністичні організації та так звана революційна демократія не припиняли нападки та цькування українського полку, постійно шукаючи привід відправити його з Києва на фронт, розуміючи, що полк є опорою Центральної Ради та стримуючим фактором на застосування сили проти української влади. Тому і не дивно, як згадує Михайло Грушевський, що добре організована українська частина була «більмом на оці Оберучеву, Корнілову, Керенському і бозна ще кому»^[18].

Обурення українського політикуму викликав той факт, що в Києві розміщувалися безліч військових формувань, однак відправити на фронт хотіли саме богданівців. Особливу наполегливість та завзятість у бажанні відправити богданівців подалі з Києва проявив командувач Київським військовим округом (КВО) полковник Костянтин Оберучев. Ще 18 (5) червня він видав наказ, згідно з яким полк мав бути готовим за наказом командування Південно-Західного фронту негайно відбути до зони бойових дій^[19]. У відповідь 21 (8) червня командир полку підполковник Ю. Капкан відправив командувачу рапорт, де пояснив, що на даний час частина займається комплектацією військового майна (коні, вози, амуніція, спорядження).

Частину зазначеного майна, пояснював він, доводиться отримувати за межами Києва чи навіть в інших губерніях. Час та готовність полку до виступу на фронт залежить від того, наскільки швидко буде отримано все майно, що належить йому за штатом, та будуть проведені навчальні заняття, стрільби в ротах і командах^[20]. Але це не дуже хвилювало російське командування, яке мало наміри перемістити полк з міста на хутір Грушки, що на околиці Києва (район сучасних київських вулиць Гарматної та Миколи Василенка). Але ці плани провалилися.

Дуже влучно охарактеризував Оберучева Володимир Винниченко: «Це був хворобливо-роздратований, істерично-лютий ворог українства. Коли він говорив про українців, йому трусилися губи й очі сіріли від ненависті. Це був найшкод- ливіший, нещирий й несовісний противник українізації війська»^[21]. Ще з самого початку творення Богданівського полку К. Оберучев показав своє вороже ставлення. Голова Центральної Ради М. Грушевський неодноразово вступав з ним у гостру полеміку. Приводом до неї були намагання командувача КВО приписати Михайлу Сергійовичу дії та слова, до яких той не вдавався. А мова йшла про те, що начебто М. Грушевський офіційно погодився не допустити формування нових, окрім Богданівського полку, українських військових частин до закінчення Світової війни. Тобто полковник К. Оберучев намагався видати бажане за дійсне. У свою чергу голова Центральної Ради надрукував у київській пресі відкриту заяву-спростування до командувача КВО^[22]. 

Упродовж липня 1917 р. на Центральну Раду, УГВК та секретаря з військових справ Генерального секретаріату Симона Петлюру чинився шалений тиск з боку російського військового командування, метою якого було найшвидше відправлення Богданівського полку на фронт. Це пояснювалося тим, що на фронті потрібні поповнення, адже йде підготовка до наступу. Українська влада використала всі свої переконливі аргументи, що були у її розпорядженні, однак не мала додаткових засобів та можливостей чинити опір. Крім того, різноманітні «югороси», «малороси» та «истинно-русские» разом з Оберучевими, Керенськими та іншими «революціонерами», як згадував полковий значковий (ад’ютант) Богданівського полку поручник Микола Ґалаґан, закидали богданівцям, що вони дезертири та затіяли історію зі створенням полку виключно для того, щоб уникнути відправлення на фронт^[23].

Командування полку, старшини, вояки добре розуміли, що на перший план у цьому протистоянні виходила репутація та честь Богданівського полку й низки інших українізованих військових формувань. З метою остаточного узгодження готовності полкового товариства вирушити в похід, до казарми богданівців на вулиці Казарменній на полкове віче прибули представники Центральної Ради та уряду. На ньому жваво обговорювалися два питання: відправлятися на фронт чи залишатися в Києві. Зрештою, прийняли рішення вирушити на фронт.

Полк у пришвидшеному темпі почав готуватися до виступу. Активно, майже у цілодобовому режимі працював штаб частини, який на той час розмістився у колишніх казармах арештантських рот на Бібіковському бульварі (нині бульвар Т. Шевченка, 27).

 Вояки доотримували амуніцію, однострої, харчі та зброю. Чи мав полк у своєму розпорядженні кулеметну команду? Відповідь на це питання дає рапорт командира полку підполковника Ю. Капкана начальникові штабу КВО від 1 серпня (19 липня) 1917 р. У ньому зазначалося про наявність її у частині (8 станкових кулеметів системи «Максим»). Також згадується про те, що для укомплектування полку за розпорядженням Генерального штабу мають прибути ще дві додаткові кулеметні команди. Одна з кулеметами системи «Кольт», а друга з кулеметами системи «Максим». Перша з них вже мала надійти до полку 3 серпня (21 липня)^[24].

 

СТАРШИНСЬКИЙ ТА ВОЯЦЬКИЙ СКЛАД БОГДАНІВСЬКОГО ПОЛКУ

Якою була чисельність полку? За даними від 19 (6) червня 1917 р. в його складі налічувалося 2 штабофіцери, 44 оберофіцери, 13 фельдшерів, 95 старших унтерофіцерів, 302 молодших унтерофіцери, 208 єфрейторів, 2602 рядових^[25]. Перед відправленням на фронт відбувалися різноманітні пертурбації в сотнях і куренях та, зокрема, докомплектація їх особовим складом.

Командиром богданівців був підполковник Юрій Капкан, його помічником короткий час — підполковник Васильківський, а заступником з господарчої частину — підпоручник Олександр Шаповал.

Полк складався з чотирьох куренів (батальйонів), кожен з яких мав у своєму складі чотири сотні (роти), кулеметну команду (сотник Дмитро Лебедів), про яку згадувалося вище, команди піших та кінних розвідників, відділ зв’язку, не стройову (господарську) сотню, медично-санітарну частину (полкові лікарі Сергій Коломійцев, Андрій Журавель, Кость Бризгун). Полковим священником був отець Микола Маринич. Військові команди та внутрішнє діловодство велися українською мовою, у відносинах з російським командуванням використовувалася російська. 

Вояки полку носили російські однострої, але з українськими національними відзнаками. Старшинські погони срібного кольору мали канти і просвіт синього кольору, прикрашені вензелем з ініціалами гетьмана Богдана Хмельницького. Козаки та підстаршини полку на погони захисного кольору з допомогою трафарету наводили жовтою фарбою літери «Б. Х.». Тло петлиць на шинелі мало жовтий колір з синім кантом. Військові звання залишалися російськими. Переважна більшість старшинського складу полку була національно свідомою, як і значна кількість вояцтва.

Звичайно були і такі, що потрапили до полку, переслідуючи особисті інтереси та корисливі мотиви (справжні дезертири, особи з кримінальним минулим), але таких була меншість. Штаб полку зробив усе можливе, щоб позбавитися цього непевного елементу перед відправкою на фронт, видаючи їм різноманітні документи, довідки та відкомандировуючи до тилових установ. Сотник Іван Островершенко зазначав, що Богданівський полк складався переважно з інтелектуально розвинених людей і являв собою дуже дисципліновану та бойову формацію. Значна частина старшин мала добрий вишкіл і бойовий досвід та високі нагороди. Це саме можна сказати і про вояків, чимало яких отримали відзнаки ще на фронтах Великої війни^[26].

6 серпня (24 липня), як згадував голова Української Центральної Ради М. Грушевський, від російського командування надійшов остаточний наказ, що зобов’язав Богданівський полк до негайної відправки в район ведення бойових дій^[27]. Напередодні, відправки 7 серпня (25 липня) 1917 р., о 18:00 на Софійському майдані відбулося урочисте освячення прапорів 1-го Українського імені гетьмана Богдана Хмельницького полку. Детальний опис згаданої події подає «Вісник Українського військового Генерального комітету».

О 17-ій годині на площі почали збиратися мешканці Києва, невдовзі з’явилася кіннота, що вишикувалася перед собором (найімовірніше, це була команда кінних розвідників полку), згодом прибув і увесь особовий склад полку. Вояки були вишикувані в каре (квадрат), в центрі якого розміщувалися представники Української Центральної Ради, Генерального військового комітету, Ради військових депутатів, полкова старшина на чолі з командиром підполковником Юрієм Капканом. 

О 18-ій годині на дзвіниці Софії задзвонили дзвони, із собору вийшло духовенство на чолі із єпископом уманським Димитрієм. Пролунала команда «Шапки геть!» та розпочалася служба Божа. Після молебня відбувалося освячення прапорів. Під час читання єпископом молитви прапори схиляються один до одного. Командир полку став на коліно та поцілував їх. Настрій у козаків полку був добрий та радісний. Після закінчення церемонії богданівці пройшли урочистим маршем та повернулися до своїх казарм.

 

ЗНАМЕНО БУЛО ВИГОТОВЛЕНЕ З ДОБРОГО ШОВКУ,

З ОДНОГО БОКУ ЗЕЛЕНОГО, А З ДРУГОГО КАРМАЗИНОВОГО

А тепер постає слушне запитання, що за прапори були у богданівців та скільки всього їх було? Треба відзначити, що у частини було два прапори. Перший прапор малинового кольору з портретом гетьмана Богдана Хмельницького виготовили черниці Флорівського монастиря, що у Києві, та передали через представників військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка полковому товариству ще під час роботи Першого військового з’їзду 18-21 (5-8) травня 1917 р.^[28]. Є згадка у статті мистецтвознавця Івана Кайвана, що присвячена творчому доробку відомого українського художника, архітектора Василя Кричевського, де автор стверджує, що Василь Григорович був розробником проекту прапора для полку імені гетьмана Богдана Хмельницького[29]. Дружина Василя Кричевського Євгенія у листі до мистецтвознавця Вадима Павловського також згадує, що її чоловік був автором проєкту прапора Богданівського полку. Яким він саме був вона не пам’ятає, лише згадує: «Щось зелене було»[30].

Щодо описів згаданого прапора існує ряд розбіжностей. Газета «Нова Рада», висвітлюючи подію освячення прапорів, зазначала, що знамено було виготовлене з доброго шовку, з одного боку зеленого, а з другого кармазинового (густо-черво­ного) кольору. На зеленому тлі дуже гарно вигаптувано (розшито) кольоровим шовком портрет гетьмана Богдана і напис «Перший Український імені гетьмана Богдана Хмельницького полк. Року 1917». З другого боку, на кармазиновому тлі, теж вигаптувано білим шовком посередині хрест і по боках чотири зорі, а під хрестом — рогатий золотий місяць^[31].

Через декілька місяців потому згадана газета подає інформацію про знамено в публікації, що була присвячена урочистостям з нагоди проголошення ІІІ Універсалу 22 (9) листопада на Софійському майдані столиці. «Військо пішло! Володимирською вулицею, коливаючись здалеку стернею багнетів, по якій виткнулись жовто-блакитними квітками прапори та знамена, між якими виблискувало ріжними барвами коштовне зелено-кармазинове знамено богданівців, з вишитим шовком портретом гетьмана…»^[32].

Ідентичні описи прапора виявляємо в інших тогочасних газетних виданнях, таких як «Вістник Українського військового Генерального комітету»^[33] та «Киевская мысль»^[34]. Історик Костянтин Гломозда, посилаючись на газету «Народна воля», теж вказує на його двоколірність^[35].

Зі значними відмінностями описують прапор колишні старшини Богданівського полку. Сотник Борис Монкевич стверджує, що на прапорі шовком вишито портрет великого Богдана, а на другому боці малинового полотнища золотом напис: «1-й Гетьмана Богдана Хмельницького козачий полк»^[36]. Полковник Степан Лазуренко, описуючи прапор, зазначав, що з одного боку на малиновому тлі вигаптувано золотом погруддя Богдана Хмельницького, а з другого — темно-зелений напис: «Перший Український Козацький імені Гетьмана Богдана Хмельницького полк»^[37]. А ось вже у другому виданні він подає іншу інформацію: «З одного боку, малинового, вишито портрет гетьмана Богдана Хмельницького, а з другого боку, темно-зеленого, — повну назву полку»^[38].

Поручник Микола Ґалаґан у своїх описах прапора відзначає, що він був подарований товариством ім. Павла Полуботка та мав малиновий колір^[39]. Уявити з цих численних описів, як виглядав прапор, доволі складно. Крім того, вони внесли низку розбіжностей, пов’язаних з написом та кольорами. Це можна пояснити тим, що свої спогади вони писали багато років по тому на чужині, і людська пам’ять могла не зберегти деякі деталі. З іншого боку, складно уявити, що журналісти, які були безпосередніми свідками освячення полкових прапорів, подали до газет неправдиву та переплутану інформацію. Отже, до їхніх відомостей варто мати більшу довіру.

Тепер розглянемо другий прапор українського полку. Вищезгадані київські газетні видання також підтверджують його існування. Він був переданий воякам Українським генеральним військовим комітетом і виглядав таким чином: «З малинового шовку посередині намальований образ Архистратига Михаїла з двома навхрест опущеними до низу мечами»^[40]. Вже згаданий дослідник Костянтин Гломозда, посилаючись на газету «Народна воля», підтверджує зображення Архангела Михаїла на малиновому стязі та напис «Першому Українському Гетьмана Богдана Хмельницького полку слава»^[41]. Існування двох прапорів, але без детального опису, підтверджує і голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Він відзначав, що одне знамено передано товариством ім. П. Полуботка, друге — Генеральним військовим комітетом^[42].

У Центральному державному архіві вищих органів влади України (ЦДАВО України) зберігається копія рапорту від 16 березня 1918 р. козака Богданівського полку Івана Лук’яненка начальнику Головного штабу армії УНР генералові Олександру Осецькому. З рапорту відомо, що козак виніс прапор полку з окупованого більшовиками Києва у лютому 1918 р. спочатку до села Осокорки, але, не маючи можливості дістатися до частини, він подався зі стягом до своєї оселі в Лубенському повіті, що на Полтавщині. А вже звідти звернувся з проханням до Осецького прийняти та зберегти прапор^[43]. Прийнявши прапор, генерал О. Осецький у телеграмі від 5 квітня 1918 р. висловив подяку козакові І. Лук’яненку за врятоване знамено^[44]. Інформація про колір, напис, зображення в зазначених джерелах відсутня. 

Продовження ця історія набула вже на сторінках «Військово-наукового вісника Генерального штабу». Там зазначалося, що Головний штаб передав знамено малинового кольору з написом «1-й Український козацький імені гетьмана Богдана Хмельницького полк» до фондів новоствореного Державного Українського військово-історичного музею^[45].

Але вже у червні 1918 р. музейна колекція з лівого флігеля Маріїнського палацу у зв’язку з переходом будівлі до відомства Міністерства внутрішніх справ була викинута на вулицю, де потрапила під зливу. Згодом частину експонатів було перенесено до будівлі Генерального штабу Української Держави^[46]. Виникає слушне запитання, а який саме з двох відомих нам прапорів потрапив до військово-історичного музею у квітні 1918 р.? Судячи з опису знамена у «Військово-науковому віснику Генерального штабу» можна припустити, що це був саме другий прапор, тобто малиновий з зображенням архангела Михаїла і подарований Українським генеральним військовим комітетом.

Колишній богданівський старшина, сотник Борис Монкевич, згадуючи склад частин, що входили до Запорізького корпусу армії УНР у квітні 1918 р., писав: «Один тільки цей полк (Богданівський. — Ю. Є.) мав тоді в корпусі власний прапор, на прапорі шовком вишито портрет великого Богдана, а на другому боці малинового полотнища золотом напис: «1-й Гетьмана Богдана Хмельницького козачий полк». […] Богданівці свято берегли і заховують його по сьогоднішній день»^[47]. З уривка споминів можна зробити висновок, що прапор з портретом гетьмана Богдана Хмельницького завжди перебував у військовій частині та став свідком її звитяги у часи Української революції 1917-1921 рр., життя у таборах інтернованих та закордонних поневірянь. А ось козак кінної сотні Богданівського полку Валентин Сім’янцев (через деякий час він приєднався до кінного полку Чорних запорожців) навпаки заперечує факт наявності прапора в еміграції. Він стверджує, що під час Першого зимового походу у січні 1920 року в м. Умань у готелі «Брістоль», де на короткий час зупинився штаб полку, увірвалися збільшовичені гайдамаки отамана Омеляна Волоха. За його наказом частина старшин була заарештована, а іншим, серед них і командиру полку Павлу Городянину вдалося втекти. Знамено полку врятував один з козаків-богданівців, що стояв на варті біля прапора та полкової скарбниці. Коли гайдамаки кинулися грабувати скарбницю, вояк зумів викинути полотнище у вікно, а потім швидко вибігти з готелю та підібрати його. Через деякий час він наздогнав українські війська та передав їм полкову святиню^[48]. Ім’я та прізвище козака невідоме. Як бачимо подальша доля прапора потребує додаткового вивчення.

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що Богданівський полк мав два прапори. Перший прапор з одного боку був темно-зеленого, а з другого кармазинового (густо-червоного) кольору. На зеленому тлі було вигаптувано (розшито) кольоровим шовком портрет гетьмана Б. Хмельницького і напис «Перший Український імені гетьмана Богдана Хмельницького полк. Року 1917». З другого боку, на кармазиновому тлі, теж вигаптувано білим шовком посередині хрест і по боках чотири зорі, а під хрестом — золотий місяць. Другий прапор виготовлений з шовку малинового кольору, в центрі якого зображення образу Архістратига Михаїла з двома навхрест опущеними донизу мечами та напис «Першому Українському Гетьмана Богдана Хмельницького полку слава».

Неточності з прапором проявилися і в наші дні. Так, у 2017 р. в Києві на військовому параді до Дня Незалежності України було представлено низку бойових прапорів армії УНР, а серед них — копія прапора Богданівського полку. Під час виготовлення копії було проігноровано описи прапора, що збереглися у друкованих джерелах 1917 р., та не враховано послідовність кольорів з обох його боків. 

 

ПРОЩАВАЙ КИЇВ. СТАНЦІЯ «КИЇВ-ТОВАРНИЙ»

А тепер повернімося до подій, пов’язаних з відправленням Богданівського полку на фронт. Ранком 8 серпня (26 липня) 1917 р. увесь полк було вишикувано у формі чотирикутника на плацу поблизу казарм, особовому складу доведено наказ про відправлення полку на фронт та порядок завантаження до п’яти військових ешелонів. Полковий священник отець Микола Маринич провів молебень, виголосив промову та окропив вояків свяченою водою. Першим на станцію «Київ-Товарний» попрямував 1-й курінь Богданівського полку під командуванням сотника Федора Кириченка. За ним ближче до обіду виступив 2-й курінь штабскапітана Семена Хілобоченка. Вийшовши з казарми на вулицю Керосинну (нині Шолуденка), курені полку, сотня за сотнею, чітко крокуючи вулицями міста зі зброєю та українськими піснями, попрямували до залізничної станції. Мешканці міста радо вітали українських вояків та бажали їм швидкого повернення до Києва^[49]. Злісна легенда про «дезертирів», що не виконують накази, яка вперто й провокаційно поширювалася «революційними» та «истинно-русскими» противниками українського руху, зазнала краху. Однак відчуття ненависті не зникло, а знайшло свій прояв у ганебному збройному нападі на богданівців під час їх від’їзду з Києва^[50]. 

У другій половині дня, 8 серпня (26 липня) 1917 р., перший та другий ешелони під керівництвом помічника командира полку підполковника Васильківського закінчили завантаження. У вагонах другого потягу додатково було розміщенно дві маршові роти, що прибули з Самари, які на фронті мали поповнити лави визначеної для них частини. Для несення внутрішньої і вартової служби в ешелоні призначили начальників, чергових старшин, старших вагонів та вартові сотні. А от набоїв, як зазначав товариш (заступник) голови УГВК підпоручник Володимир Кедровський, полк від командування КВО не отримав^[51]. Інформацію про відсутність набоїв та неодноразові вимоги надати їх знаходимо у рапорті командира полку підполковника Ю. Капкана начальникові штабу КВО від 1 серпня (19 липня) 1917 р.^[52]. Згідно з настановами та інструкціями, це було повне порушення правил відправки бойових частин на фронт. Богданівці мали лише мізерну кількість набоїв, що потрапили до них після роззброєння полуботківського полку. Вояк-богданівець Григорій Гнатюк згадував, що набоїв їм не видавали, але в декого їх було по декілька штук^[53]. Можна припустити, що частину набоїв було перерозподілено старшинами та передано воякам вартових сотень. Зброя (гвинтівки та кулемети) була складена в ящики в окремі пломбовані вагони^[54].

Незважаючи на те, що ешелони були готові до відправлення, керівництво залізниці не поспішало надавати паротяги. Але вояків, на відміну від старшин, це не засмучувало. Біля вагонів зібралися родичі, друзі, знайомі, звідусіль лунали жарти та сміх. Можна було почути веселі та журливі пісні, а подекуди під імпровізовану музику гребінців та «котьолків» богданівці «додавали лиха закаблукам й передам» на малопридатній до танців вантажній платформі^[55]. Звичайним явищем тієї доби була присутність на залізничних станціях торговців, які вешталися між вояками, пропонуючи придбати різноманітні харчі та напої. У більшості випадків ціни на їхні товари було завищено.

Десь ближче до 21-ої години з’явилися нарешті паротяги, а вже о 21:40 перший ешелон з богданівцями рушив. У цей час декілька вояків на честь від’їзду з Києва здійснили ряд пострілів у повітря. У революційний 1917 рік таке явище можна було не раз спостерігати на залізниці, якою переміщувалися військові частини російської армії. Проїхавши кількасот метрів, богданівці почули постріли в напрямку ешелону, що велися зі сторони залізничного депо, що біля Батиєвої гори.

 

ОБСТРІЛ КІРАСИРАМИ ПЕРШОГО ТА ДРУГОГО ЕШЕЛОНІВ БОГДАНІВЦІВ

Коли потяг наблизився до станції «Київ-Пасажирський», по ньому відкрили стрілянину міліціонери та патрулі кірасирів, що користувалися особливою довірою у російського командування. Це були так звані «жовті» чи «царськосільські» кірасири, кіннотники колишнього Лейб-гвардії Кірасирського Його Величності полку, що з березня 1917 р. отримав назву Лейб-гвардії 1-й кірасирський, а вже у червні називався гвардії Подільський кірасирський полк. Ескадрони кірасирів розквартирувалися на околицях Києва та у найближчих до міста населених пунктах Святошин, Борщагівка, Крюківщина та Боярка. 

Щодня один з ескадронів полку прямував до міста на станції «Київ-Пасажирський» та «Київ-Товарний», де особовий склад займався патрулюванням вокзалу та його околиць. Ті, що були задіяні до варти, носили зелені нарукавні пов’язки^[56]. Підігріті російською шовіністичною пропагандою, вони досить швидко проявили своє вороже та агресивне ставлення до української справи. На превеликий жаль, вояки не мали змоги попередити своїх товаришів, що готувалися відправлятися зі станції «Київ-Товарний», про напад. О 22:20 другий ешелон з богданівцями розпочав рух. Начальник військового ешелону штабскапітан Семен Хілобоченко, зачувши постріли в бік першого, разом з старшинами обійшов вагони та попередив вояків не салютувати з метою уникнення провокацій^[57]. Більшість козаків, стомлених напруженими попередніми днями, знявши амуніцію та однострої, лягли спати. Здається, військові до кінця не усвідомлювали, що проти них готується напад.

З наближенням другого ешелону до станції «Київ-Пасажирський» активізувалася стрілянина в його напрямку. В районі Батиєвої гори було поранено українського вояка. Постріли почали лунати з вул. Жилянської та Степанівської (нині вул. Старовокзальна), а безпосередньо на вокзалі кірасири та міліціонери приготувалися до «зустрічі» богданівців, попередньо узгодивши свої дії та зробивши засідку між вагонами й будинками, що впритул наближалися до залізничної колії^[58]. Коли ешелон рухався територією вокзалу, то відповідно потрапив під сильний вогонь, що вівся з гвинтівок.

Обстріл припинився лише тоді, коли потяг минув станцію. Залишивши позаду будівлю кадетського корпусу та Кадетське шосе (нині Повітрофлотський проспект), ешелон зупинився. Було надано медичну допомогу пораненим. Під час огляду встановили, що 8 богданівців було поранено, а 5 вбито^[59].

Про стрілянину на станції «Київ-Пасажирський» відразу стало відомо російському військовому командуванню. Командувач КВО полковник К. Оберучев та тимчасово виконувач обов’язків коменданта м. Києва генерал-лейтенант Олександр Цицович приймають рішення терміново зупинити та роззброїти другий ешелон богданівського полку на залізничній станції «Пост-Волинський»^[60]. На згадану станцію прибув ескадрон кірасирів з частиною кулеметної команди, трохи згодом рота юнкерів 3-ї київської школи прапорщиків. Спішені кірасири з кількома кулеметами зайняли позиції на підвищенні, паралельно залізничним коліям. Це була дуже зручна позиція, з якої супротивник мав змогу прицільно вести обстріл ешелону з богданівцями. Начальник станції отримав вказівку по прибутті потяга перевести його на запасну колію^[61].

 

«МЫ ВАМ ПОКАЖЕМ АВТОНОМИЮ…»:

КРИВАВА РОЗВ’ЯЗКА НА СТАНЦІЇ ПОСТ-ВОЛИНСЬКИЙ

Командир сотні другого куреня богданівців сотник Степан Лазуренко залишив згадку про ті криваві події, що відбулися на станції: «Серед гуркоту коліс потягу чую черги скорострілів, постріли з рушниць та свист куль. Що ж це?! Потяг зупиняється перед станцією “Пост-Волинський”. Постріли та свист куль чути голосніше. Козаки почали вискакувати з вагонів, так як спали — босі й напіводягнені, а по них ще густіше лунають постріли. Спереду паротяга, в світлі його ліхтарів та випущеної пари, бачу озброєних рушницями, які бігли, стріляючи до нашого ешелону. Чую московську лайку й вигуки: “Кидай зброю і виходь з вагонів!”. Зіскакую зі східців вагону і біжу назустріч озброєним людям. Не можу зрозуміти, що сталося. Мене ніхто не чіпав, очевидно прийняли за свого старшину, бо ми, старшини Богданівського полку, носили сердюцькі, срібні погони з вензелем Богдана Хмельницького, що були подібні до погонів Кірасирського полку. Наближаюся до паротяга на світло його ліхтарів і запитую, що сталося? — тут мене оточила юрба солдатів-кирасирів і з лайкою й криком та погрозами на місці розстріляти, повели на станцію…»^[62].

Те, що обстріл потягу вівся з гвинтівок та кулеметів, підтвердили начальник ешелону штабскапітан Семен Хілобоченко^[63] та командир 7-ї сотні сотник Іван Островершенко^[64]. Цей ганебний факт стверджували і поранені вояки Богданівського полку під час надання показань голові Ради військових депутатів Охріму Таску у стінах київського шпиталю № 5^[65].

З початком обстрілу начальник ешелону намагався довідатися, що відбувається, і попередньо віддав наказ погасити світло у вагонах та не виходити. Але, незважаючи на це, кірасири продовжували вести вогонь. Богданівці спостерігали, як з високого насипу велося керування обстрілом, подавалися команди взяти нижчий приціл, бо кулеметні черги потрапляли в дахи вагонів^[66]. Серед богданівців з’явилися вбиті та поранені. Ті вояки, в кого були набої, намагалися чинити опір. Переважна більшість, не маючи набоїв, почали залишати вагони та розбігатися, намагаючись врятуватись від куль. Коли стрілянина стихла, кірасири оточили ешелон та змусили богданівців залишити вагони. З лайкою, погрозами та вигуками «Ми вам покажемо автономію»^[67] вояків під охороною відправили в напрямку будівлі станції. Все це супроводжувалося побиттям та приниженнями, в ході чого двох богданівців було вбито. Деякі вояки спробували втікати, але навздогін отримали кулі. Старшин богданівців відокремили від солдатів, роззброїли та зачинили в одній з кімнат будівлі станції, їхні речі та спорядження розграбували. Поранені та вбиті вояки залишилися лежати у вагонах потягу. Коли військовий лікар Кость Бризгун та медичний персонал куреня почали накладати пов’язки пораненим, то командир ескадрону кірасирів за допомогою своїх підлеглих силою заборонив це робити. У відповідь на протести лікаря було сказано, що «ми самі надамо допомогу і ваша участь тут не потрібна»^[68]. Але, незважаючи на обіцянки, поранені залишилися лежати без медичної допомоги. Лише ранком з Києва прибув санітарний потяг, що здійснив евакуацію поранених.

За офіційними даними, загинуло 16 вояків-богданівців, а 30 було поранено^[69]. Сотник-богданівець Іван Островершенко стверджував, що загиблих та поранених було набагато більше, щонайменше 100 осіб. Він зазначав, «що тіла багатьох загиблих невідомо де поділися». Затриманих вояків зосередили на пагорбі поблизу станції. У кімнату, де перебували заарештовані старшини, долинали звуки пострілів та крики поранених на вулиці. Вже згодом їх знаходили в картоплинні на селянських земельних ділянках на околицях станції або нашвидку прикиданими землею на високому насипу вздовж залізниці^[70]. Полковий значковий (ад’ютант) Богданівського полку поручник Микола Ґалаґан зазначав: «Зовсім не виключено, що усіх забитих чи поранених тоді навіть не знайшли»^[71]. 

Ближче до ранку вояків Богданівського полку завантажили до потяга та відправили до залізничної станції Боярка. Після розвантаження військові були доправлені та розміщенні на майдані поряд із залізницею. Обеззброєних вояків охороняли кірасири та донські козаки. Для того, щоб їх залякати ще більше, на них навели стволи кулеметів. Взяти з собою продукти харчування з вагонів їм заборонили, а спроби місцевих селян нагодувати вояків наштовхнулися на погрози та лайку^[72].

А ось шкільний комітет 3-ї київської школи прапорщиків заперечив факт брутального ставлення до українських вояків. Юнкери подають інформацію, згідно з якою для богданівців польові кухні приготували обід, а місцеві жителі без перешкод мали змогу до них підходити. Також заперечено факт перебування там донців^[73]. Однак є один момент, що ставить під сумнів правдивість інформації, наданої шкільним комітетом. Мова йдеться про те, що начебто юнкери вилучили «тисячі» друкованих листівок-відозв «Вільні козацькі думки». Це був міф. Навіть російська слідча комісія заперечила факт існування цих листівок^[74]. А ось у матеріалах, зібраних членами УГВК, є інформація від двох селян з Боярки, що стали свідками вбивства пораненого богданівця: «Два козаки, мабуть донці, бо з червоними лампасами на штанях, підбігли до нього та зарубали»^[75]. На той час у Києві перебували 17-й Донський козачий генерала Бакланова полк, 49-й Донський козачий полк, 57-ма Донська козача особлива сотня^[76]. Їхня служба полягала в щоденному патрулюванні на вулицях міста, вокзалі, затриманні дезертирів, а в подіях на станції «Пост-Волинський» та м. Боярка вони виконували допоміжні охоронні та вартові функції. В українських газетах зустрічаються непоодинокі дописи про їхню ганебну поведінку і в інших регіонах України^[77].

9 серпня (27 липня) о 7-ій годині ранку старшин (більше 15 осіб) вивели під конвоєм нещодавно прибулих юнкерів 3-ї київської школи прапорщиків з кімнати станції «Пост-Волинський» та розмістили в окремому вагоні санітарного потяга, який забрав поранених та вбитих і рушив до Києва.

Потяг зупинився на вокзалі «Київ-Пасажирський». Заарештованих старшин доправили до телеграфної кімнати, що розміщувалася в будівлі станції. Там на них чекав виконувач обов’язків коменданта м. Києва генерал О. Цицович, представники штабу КВО, члени Центральної Ради, секретар з військових справ Симон Петлюра. Представники української влади мали змогу переговорити зі старшинами та повідомити їм, що К. Оберучев звинувачує богданівців у навмисному обстрілі міста та провокуванні сутички з кірасирами. Після того, коли старшини були допитані, їм повернули зброю та звільнили з-під варти, і вони невдовзі повернулися до Боярки, де перебував особовий склад другого куреня. Коли старшини повернулися до своїх підлеглих, то побачили розгублених, заляканих, пограбованих кірасирами богданівців. Деякі з них не мали взуття, окремих елементів одягу та спорядження^[78]. Зважаючи на такий стан, командир полку Ю. Капкан заявив, що найближчим часом мови про відправлення полку на фронт бути не може. Однак російське військове командування ця проблема не турбувала, бо вже 11 серпня (29 липня) зі штабу Південно-Західного фронту прийшов наказ на відправлення третього та четвертого ешелону Богданівського полку. Старшини полку звернулися до Генерального секретаріату з проханням відтермінувати час відбуття. На екстреному засіданні уряду прийняли рішення, що це відбудеться після 12 серпня (30) липня 1917 р.: саме на цей день призначили похорон загиблих богданівців.

Довідавшись про збройний напад на богданівців в ніч з 8-9 серпня (з 26 на 27 липня), Мала Рада під головуванням М. Грушевського терміново скликає екстренне засідання. Є згадка, що звістку про криваву подію на станції «Пост-Волинський» першими принесли вояки-богданівці, які напіводягнені та босі зуміли вночі втекти від переслідувань кірасирів та повідомити про ситуацію українські владні інституції^[79].

Доповіді про вчинений злочин завідувача юридичного відділу УГВК поручника Миколи Левитського, члена Центральної Ради та заступника голови Всеукраїнської Ради солдатських депутатів Осипа Гермайзе, Генерального секретаря судових справ Валентина Садовського^[80] викликали обурення серед українських політиків та громадських діячів. У підсумку Мала Рада та УГВК створюють комісії для розслідування вищезгаданих подій, публікують у засобах масової інформації відозви до українського народу та приймають резолюцію з вимогою до військового міністра Тимчасового уряду О. Керенського негайно зупинити процес відправлення 1-го українського полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького на фронт, повернення до Києва першого ешелону з богданівцями (якраз були на під’їзді до міста Бердичів), виведення з міста кірасирів та загонів донських козаків, негайне усунення з посади начальника КВО полковника К. Оберучева^[81].

УГВК висуває ще низку додаткових вимог. Мова йшла про реорганізацію армії в Україні за національно-територіальним принципом, визнання за українськими військовими радами прав нарівні з загальноросійськими, права комплектування гарнізонів місцевим населенням^[82]. Генеральний секретар з військових справ Симон Петлюра негайно звернувся через представника УГВК П. Скрипчинського до командування Південно-Західного фронту з проханням призначити слідчу комісію з залученням до роботи в ній українських військових.

У штабі фронту розгорнулися жваві дебати, що були «підігріті» телеграмою командувача КВО полковника К. Оберучева. У ній зазначалося, що вояки богданівського полку вдалися до заколоту, невиконання наказів, влаштували стрілянину та перші здійснили напад на кірасирів^[83].

Російська преса як в Україні,^[84] так і за її межами^[85] активно долучилася до поширення неправдивої інформації, перекладаючи всю провину в подіях, що сталися, на українських вояків^[86]. Дуже влучно охарактеризувала ці дописи «Нова Рада», іронічно назвавши кірасирів «святими янголами», що постраждали від «поганих» богданівців^[87]. Командир полку підполковник Ю. Капкан, обурений антиукраїнськими публікаціями в пресі, виступив з заявою про недостовірну та перекручену інформацію про події, що відбулися 8-9 серпня (26-27 липня) 1917 р.^[88].

Напад кірасирів на богданівців викликав протест та обурення української громадськості. Більшість схилялася до думки, що криваву провокацію підготували заздалегідь, а одним з її активних організаторів був полковник К. Оберучев. Особливе роздратування цей факт викликав у середовищі вояків-українців. Одну з українізованих частин, а саме козацький піхотний полк ім. гетьмана Івана Мазепи, що переміщувався залізницею з м. Саратова на фронт, було зупинено на станції Ромодан. Дізнавшись про напад на богданівців, вояки полку висловилися на їхню підтримку. Російська військове керівництво вирішило перестрахуватися та не допустити полк до Києва, відправивши його до Кременчука та пригрозивши роззброєнням і достатньою кількістю вірних військ, готових виконати цей наказ^[89]. На підтримку богданівців до Українського генерального військового комітету надходили телеграми з фронту з частин, де значну кількість вояків складали українці^[90]. Досить часто вояки з віддалених гарнізонів надсилали листи обурення російською політикою щодо України та злочинними діями проти богданівців^[91].

Показала свою справжню суть і київська міліція, а особливо її керівник поручник Олександр Лепарський. Його підлеглі активно долучилися до обстрілів богданівських ешелонів, а сам начальник міліції був ще той провокатор та інтриган. Михайло Грушевський згадував, що в ніч з 18 на 19 червня (з 5 на 6 червня) 1917 р. йому зателефонував командувач КВО полковник К. Оберучев та сказав, що отримав повідомлення від начальника київської міліції О. Лепарського, нібито в перший день роботи II Всеукраїнського військового з’їзду було ухвалено рішення захопити всі найголовніші державні установи в Києві^[92]. Звичайно, що таке рішення не ухвалювалося. Це була типова антиукраїнська провокація, продовження якої виразно проявилося в нападі на богданівців. 

«СМІЙСЯ ВРАЖЕ ТА НЕ ДУЖЕ»:

ПОХОВАННЯ ЗАГИБЛИХ ВОЯКІВ-БОГДАНІВЦІВ

11 серпня (29 липня) 1917 р. в українських газетах Києва з’явилися оголошення, що найближчими днями має відбутися похорон загиблих козаків 1-го Українського імені гетьмана Богдана Хмельницького полку. Деталі про день, годину та місце, говорилося в оголошенні, буде повідомлено окремо^[93]. Безпосередньо організацією похорону займалася комісія при УГВК. Під час нападу кірасирів на український військовий ешелон, як вже зазначалося, загинуло 16 вояків. З них 12 були богданівцями, а інші 4 були військовими самарської маршової роти. Розпізнати вдалося тіла лише семи вояків. Довгий час доступ до тіл, що лежали у вагоні на залізничному вокзалі під охороною кірасирів, було заборонено. Лише 11 серпня (29 липня) тіла загиблих перевезли до покійницької Київського військового шпиталю, що на вулиці Госпітальній.

Було прийнято рішення ховати богданівців на цвинтарі Флорівського жіночого монастиря, що на Подолі. Для участі в похоронній процесії залучалися вояки полку імені Богдана Хмельницького, 1-го запасного українського полку. Усі вояки мали бути без зброї, а процесія з обох боків супроводжуватися двома сотнями козаків запасного полку. Стежити за порядком мали члени Всеукраїнської Ради військових депутатів на чолі з прапорщиком Михайлом Павловським^[94].

Члени похоронної комісії звернулися до єпископа уманського Димитрія з проханням взяти участь у процесії, але він відмовився, пояснивши це тим, що слідство ще не закінчилося. Члени комісії дуже здивувалися такій відповіді, адже нещодавно, коли українські вояки виїздили на фронт, Димитрій освячував полковий прапор та виголосив палку промову на підтримку богданівців. Дуже влучно про це було сказано на шпальтах «Вістника Українського військового Генерального комітету»: «І ті теплі слова, які єпископ казав до цих козаків, коли ще вони були живими, зараз для нас живих кажуться мертвими. За два дні забули кращих українських дітей. А це все робиться від того вітру, який періодично повіває на Україну з північної сторони»^[95]. 

Похорон було призначено на 17-ту годину 12 серпня (30 липня) 1917 р. Вже починаючи з 16-ої години до каплички, що на території шпиталю, почали сходитися люди. Через лічені хвилини капличку, де стояли труни з вояками, було переповнено. Почалася Служба Божа. Величезний натовп зібрався на подвір’ї та оточив маленьку й низеньку капличку з усіх боків. Цю подію зафіксували тогочасні фотографи. Фото стали широко відомі завдяки публікації у «Художньому альбомі України», виданому С. Вольченком у Полтаві в кінці грудня 1917 р.

Провести в богданівців останню путь прийшли члени Центральної Ради разом з її очільником Михайлом Грушевським, представники Українського Генерального секретаріату, Генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради військових депутатів, члени українських партій та громадських організацій. Майже кожна делегація прийшла з прапорами — чорними, червоними та жовто-блакитними. Деякі прапори мали написи: «Безневинним жертвам організованих ворогів вільної України», «Першим жертвам перемоги темних сил м. Києва», «Жертвам, які загинули від влади маючих на нашій не своїй землі»^[96]. Коли проспівали «вічную пам’ять», домовини з загиблими почали виносити з каплиці на вулицю. Там вже стояли селянські вози з погоничами в національних строях, запряжені парами волів. Вози прикрасили гілками дерев та квітами, а кожну труну за давнім козацьким звичаєм покрили червоною китайкою.

З вулиці Госпітальної похоронна процесія рушила в бік Бессарабки, а далі вийшла на Хрещатик. Попереду процесії рухалися кінні богданівці, за ними йшло духовенство. Воли везли домовини. Далі несли велику кількість вінків від військових, організацій та партій. Потім йшли офіційні делегації, вояки, юнкери та українська людність. Козаки-богданівці, взявшись за руки, зробили коло навколо процесії, одночасно підтримуючи лад та спокій. З обох боків Хрещатика було безліч людей. Коли процесія досягла Царської площі (нині Європейська), то ледве просунулася через натовп.

Далі маршрут пролягав по вулиці Олександрівській (нині — Володимирський узвіз та Сагайдачного) на Поділ до Флорівського жіночого монастиря. На монастирському кладовищі на вершині Флорівської гори (відома як Старокиївська, Замкова) над самим краєм високої кручі було викопано братську могилу. На горі труни зняли з возів та на плечах понесли до ями. Служили останню панахиду. Проспівавши «Вічную пам’ять», труни почали спускати до могили. Військові, представники українських організацій, громадяни мали змогу виголосити свої промови.

Об одинадцятій вечора присутні почали розходитись^[97]. На могилі було встановлено дубовий хрест, а члени Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка поклали до нього вінок із написом «Смійся враже, та не дуже»^[98]. 19 (6) серпня о 16-ій годині на цвинтарі Флорівського монастиря відбулася панахида за упокій вбитих вояків^[99].

Провівши в останню дорогу побратимів, третій курінь Богданівського полку вже 13 серпня (31 липня) о 17-ій годині, завантажившись в ешелон, відбув з Києва, а слідом за ним 14 (1) серпня о 10-ій ранку поїхав четвертий курінь українського полку^[100].

Для допомоги сім’ям загиблих козаків-богданівців оголосили про збір коштів. Гроші можна було здавати до каси Центральної Ради^[101]. 17 (4) серпня о 19-ій годині в будівлі, де працював український парламент, комісія, що займалася організацією поховання вояків полку Богдана Хмельницького, провела загальні збори представників військових та громадських організацій. Обговорювалися проєкти та плани спорудження на братській могилі пам’ятного знака^[102]. Але, на жаль, революційні катаклізми та більшовицька агресія не дали змоги втілити цей проєкт у життя. З метою вшанування пам’яті та підтримки сімей загиблих богданівців було створено спеціальний комітет, головою якого обрано військового гідротехніка Василя Равлюка, та відкрито рахунок за № 1474 у «Союзбанку» м. Києва^[103]. Комітет працював у будинку Київського громадського зібрання за адресою вул. Володимирська, 45 (нині 45-а, Будинок вчених НАН України).

Через брак інформації у кінці 1980-х – на початку 1990-х років минулого століття поховання на вершині Флорівській гори помилково називали крутянським. У 1989 р. на їх честь там було встановлено дерев’яний хрест, який 2008 р. замінили на металевий. 

Також є інформація, що на Флорівському цвинтарі були поховані українські вояки, що загинули в боях з більшовиками у січні 1918 р. під Бахмачем^[104]. Отже, на Флорівській горі є доцільним спорудження монумента, метою якого буде вшанування пам’яті полеглих захисників України.

 

СЛІДЧА КОМІСІЯ ТА ЇЇ ВИСНОВКИ

Ще 11 серпня (29 липня) 1917 р. за наказом Верховного головнокомандувача російської армії генерала від інфантерії Лавра Корнілова для організації та проведення слідства до Києва прибув генерал-майор Олександр фон Ремер. До складу створеної комісії було залучено представників військового прокурорського нагляду, штабу Київського військового округу, Київської Ради солдатських депутатів, військових слідчих, членів УГВК поручника М. Левитського та члена Всеукраїнської Ради військових депутатів поручника Костя Вротновського-Сивошапку. Ще до початку роботи комісії за розпорядженням командувача КВО було дано вказівку начальникові артилерійського управління генерал-майору Ерасту Полонському провести балістичну експертизу з метою визначення напрямків пострілів, кульових отворів у вагонах та найближчих до станції будівель. Слідчі намагалися знайти сліди від куль богданівців у тих місцях вокзалу «Київ-Паса жирський», де перебували кірасири та міліціонери, але всі пошуки були даремні, а ось отворів від куль кірасирів у вагонах другого ешелону Богданівського полку вистачало. Один із членів комісії поручник Микола Левитський згадував, як поводився генерал О. Цицович, коли відбувався огляд приміщень та залізничних вагонів, за якими переховувалися кірасири. Коли він побачив отвір, більше схожий на отвір від гвіздка, то вигукнув: «Ось, ось, зверніть увагу, це стріляли богданівці»^[105].

Після ганебного розстрілу ешелонів богданівців командувач КВО полковник К. Оберучев відразу поспішив до штабу Південно-Західного фронту, далі до Ставки Верховного головнокомандувача та до військового міністра в Петроград. Не складно здогадатися, про що він там доповідав. Наслідки цієї поїздки не забарилися. 13 серпня (31 липня) було звільнено з посади командира Богданівського полку підполковника Ю. Капкана з формулюванням «невідповідність посаді» та взято під домашній арешт. На його місце було призначено підполковника Васильківського. Усвідомлюючи, що зібрані доказові матеріали слідчої комісії Малої Ради у справі сутички кірасирів з богданівцями йдуть врозріз з офіційною російською версією, зі Ставки Верховного головнокомандувача 16 (3) серпня 1917 р. до українського уряду — Генерального секретаріату — надійшло розпорядження про її розпуск. Зібрані матеріали мали бути передані слідчій комісії генерала О. фон Ремера^[106]. У бік Центральної Ради та УГВК пролунали погрози, що в разі повторення подібних випадків українізацію військ у тилу Південно-Західного фронту буде припинено^[107]. Військове міністерство у Петрограді озвучило пропозицію розформувати Богданівський полк. Командувача КВО звинуватили у поступливій політиці щодо Центральної Ради^[108].

8 вересня (26 серпня) 1917 р. в українській газеті «Нова Рада» було опубліковано висновки слідчої комісії, що працювала під керівництвом генерал-майора Олександра фон Ремера^[109]. Результати її роботи зводилися до того, що поштовхом до кривавих подій стало порушення військових статутів зі сторони українських вояків, що в свою чергу призвело до перевищення влади зі сторони командування та особового складу кірасирського полку. Висновки слідства складалися з дев’яти пунктів:

 

1. Помічник командира полку підполковник Васильківський та начальники двох ешелонів богданівців недостатньо контролювали процес завантаження та особовий склад. Це призвело до того, що військовослужбовці вживали алкогольні напої, а потім почали стріляти у повітря.
2. Слідство не знайшло доказів, що богданівці обстріляли караульне приміщення кірасирів на станції «Київ-Пасажирський» та цивільних людей, що у цей час були на залізниці.
3. Під час проходження другого ешелону богданівців через станцію «Київ-Пасажирський» командир 3-го ескадрону кірасирів штаб-ротмістр Петро фон Вік віддав наказ відкрити вогонь у напрямку військового ешелону.
4. Слідчій комісії не вдалося встановити, хто з київського військового керівництва віддав наказ командирові кірасирського полку полковнику Федору Бековичу-Черкаському відправити на станцію «Пост-Волинський» 2-й ескадрон, що мав роззброїти та арештувати ешелон богданівців.
5. На станції «Пост-Волинський» окремі солдати-богданівці відмовилися віддати зброю та стали стріляти в кірасирів.
6. Після роззброєння богданівців не виявлено комісією кірасирів, що брутально поводилися з українськими офіцерами та вояками.
7. Прапорщику богданівського полку Гладкому декілька кірасирів завдали тілесних ушкоджень, хоча й розуміли, що він є офіцером.
8. Слідство не встановило, що перед відправленням полку на фронт серед вояків богданівців деякими особами проводилася агітація з метою зірвати переміщення полку. Також не було підтверджено поширення серед вояків друкованої відозви «Вільні козацькі думки».
9. Постріли, які лунали на Батиєвій горі, Солом’янці, не мали ніякого стосунку до проїзду військових ешелонів. Комісія вважає, що постріли були випадкові^[110].

Головним чинником, що призвів до стрілянини та жертв, у висновках слідства стала бездіяльність командування Богданівського полку. І, звичайно, «винними» були українські вояки, що відмовилися скласти зброю^[111]. Попередні напрацювання слідчих комісій Малої Ради та УГВК не були взяті до розгляду російською стороною. Зі сторони кірасирів та вищого керівництва КВО нікого не було притягнуто до відповідальності. Поступово розслідування справи відійшло на другий план, а далі — призупинилося.

Слід зауважити, що деякі висновки комісії сприймаються доволі скептично. Як можна повірити тому, що не було встановлено, хто віддав наказ на зупинку та роззброєння другого ешелону? У структурі військового управління будь-які дії мають чітко регламентуватися наказом, який може віддаватися усно чи видаватися письмово або за допомогою технічних засобів зв’язку. Наказ на здійснення зазначеної провокації не могли приймати на рівні командира полку чи командирів кірасирських ескадронів. Наказ на такі дії мав надійти лише зі штабу КВО. У споминах начальника команди зв’язку кірасирського полку ротмістра Георгія Гоштовта є згадка про те, що наказ на застосування сили надійшов від тимчасово виконувача обов’язків коменданта м. Києва О. Цицовича^[112]. Звичайно, що комендант не міг самостійно віддати цей наказ, попередньо не узгодивши його з командувачем КВО полковником К. Оберучевим. Слідство довело, що богданівці не вели вогонь з потягу, коли він рухався через «Київ-Пасажирський». Хоча ще до початку слідства російська сторона заявила, що першими відкрили стрілянину саме українські вояки. Говорилося також про вбитих кірасирів, міліціонерів та цивільних осіб, що перебували на вокзалі. Але, як далі виявилося, це був наклеп. Смертельних втрат зазнали лише богданівці, а зі сторони кірасирів було лише двоє поранених. Також викликає сумніви висновок, що постріли в бік ешелонів з Батиєвої гори та Солом’янки були випадковими. Можна було б із цим погодитись, якби пролунав один чи два постріли. Але інтенсивність вогню була досить сильною, про що свідчить наявність поранених серед богданівців, коли потяг ще не дійшов до станції «Київ-Пасажирський». Висновок про те, що українські вояки відмовилися скласти зброю на станції «Пост-Волинський» та почали стріляти, взагалі суперечить перебігу подій, що там відбувалися. Другий ешелон без попереджень спочатку почали обстрілювати з кулеметів та гвинтівок, а потім вже заговорили про складання зброї, а не навпаки. У свою чергу ті богданівці, які мали на руках зброю та набої, намагалися чинити опір. А чи можна було іншим, цивілізованим способом зупинити потяг? Звісно так! Для цього начальник станції разом з представниками вищого російського командування мали зупинити ешелон на станції, перевести його на запасну колію, викликати начальника ешелону, старшин та з’ясовувати, що сталося. І ці всі дії можна було провести без застосування зброї. Але цього не сталося! Десятки вбитих та поранених — ціна антиукраїнської агітації та нетерпимого ставлення до Богданівського полку.

Отже, не залишається сумнівів, що напад на військові ешелони Богданівського полку був заздалегідь спланованою російським командуванням акцією з метою дискредитації 1-го Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. У бік УГВК посипалися погрози, що у разі повторення таких інцидентів процес українізації на фронті буде припинено, а частини розформовано. Але, незважаючи на залякування, український військовий рух у російських частинах продовжував набирати оберти та став потужним об’єднавчим фактором національних сил.

Не дочекавшись висновків слідчої комісії, російське військове командування відправило Богданівський полк на Південно-Західний фронт. На кінець серпня 1917 р. українська частина ввійшла до складу 10-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу^[113].

 

^[1] Ковальчук М. Створення 1-го українського імені Богдана Хмельницького полку (травень 1917 року) // Український визвольний рух. Львів, 2009. № 13. С. 5-44.

^[2] Тинченко Я. Богданівський полк 1917-1920 // Однострій. 2002. № 7. С. 19-20.

^[3] Лазуренко С. Розстріл «богданівців» // Млиновецький Р. Нариси з Історії Українських Визвольних Змагань 1917-1918 рр. Т. 1. Торонто, 1970. С. 471-480 (Додаток № 7); його ж. Перший Український Козацький ім. гет. Б. Хмельницького полк // Вісті комбатанта. 1967. № 2 (27). С. 19-24.; його ж. Перший Український Козацький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк // Вісті: орган військово-політичної думки Крайової управи Братства кол. вояків 1 УД – УНА в Німеччині. 1967. Ч. 125. С. 42-44.

^[4] Островершенко І. З Визвольної боротьби. До історії Богданівського полку // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. Торонто, 1965. Ч. 7 (26): липень – серпень. С. 6-9.

^[5] Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.): Документально-художнє видання / Передм.: Т. Осташко, В. Соловйова. Київ: Темпора, 2005. 655 с.; Галаган М. Богданівський полк // Літопис Червоної калини. 1937. Ч. 6. Червень. С. 3-5.

^[6] Гоштовт Г. Кирасиры Его Величества в Великую войну. 1916, 1917 гг. Париж, 1944 // Русская армия в Первой мировой войне. URL: http://www.grwar.ru/library/Goshtovt-Kirasiry_III/CM_31.html

^[7] Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського Військового Генерального Комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української Центральної Ради. Вінніпег, 1967. 525 с.

^[8] Грушевський М. Спомини / Публ. й прим. С. Білоконя // Київ. 1989. №. 11. С. 113-155.

^[9] Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр.: У 2 т. Т. 1: Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. 452 с.

^[10] Оберучев К. В дни революции: воспоминания участника Великой русской революции 1917-го года. Нью-Йорк, 1919. 143 с.

^[11] Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2-х т. Т. 1. Київ, 1996. 587 с.

^[12] Савченко Г. «Хохлацкие морды». Як російські кірасири полк імені Хмельницького на фронт «проводжали» // Dsnews. ULR: https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/-hohlatskie- mordy-yak-rosiyski-kirasiri-polk-imeni-hmelnitskogo-14082017200000/

^[13] Хоменко О. Історія між травами забуття: могила богданівців на Замковій // Історична правда. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/08/11/157946/

^[14] Солдатенко В. Центральна Рада та українізація армії // Український історичний журнал. 1992. № 6. С. 26-39; Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 р. ‒ листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). Київ, 2009. 455 с.; його ж. Новітні запорожці. Війська Центральної Ради березень 1917 – квітень 1918. Київ, 2010. 111 с.; Верстюк В. Українська Центральна Рада й українізація військових частин російської армії // Український історичний журнал. 2012. № 3. С. 4-27; Машкевич С. Киев 1917-1920. Прощание с империей. Т. 1. Киев, 2019. 464 с.; Ковальов А. Як гартувалася державність. Нариси до історії Української революції і Перших Визвольних змагань у Боярці-Будаївці та околицях Києва. Київ, 2020. 592 с.;

^[15] Другий Універсал Центральної Ради, 3 липня 1917 р. // Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 1. С. 168. № 64.

^[16] Грушевський М. Чорна пляма // Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 4. Кн 1. Львів, 2007. С. 57.

^[17] Украинские затруднения // Речь. 1917. № 179 (3921). 2 (15) августа. С. 1.

^[18] Грушевський М. Спомини / Публ. й прим. С. Білоконя // Київ. 1989. №. 11. С. 116.

^[19] Військові справи // Вісник Українського Військового Генерального Комітету. 1917. № 2. Червень. С. 3.

^[20] Срочное донесение за 08.06.1917. 1-й Украинский казацкий гетмана Богдана Хмельницкого полк, подполковник Капкан, подпоручик Шаповал // 1914-1918. Памяти героев Великой войны. URL: https://gwar.mil.ru/documents/view/

^[21] Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1. Київ – Відень, 1920. С. 326.

^[22] Грушевський М. Відкрита заява начальнику Київської військової округи К. Оберучеву щодо умов формування українського війська // Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 4. Кн. 1. Львів, 2007. С. 34.

^[23] Галаган М. З моїх споминів. С. 244.

^[24] Рапорт подполковника Ю. Капкана // 1914-1918. Памяти героев Великой войны. URL: https:// gwar.mil.ru/documents/view/

^[25] Ковальчук М. Створення 1-го українського імені Богдана Хмельницького полку… С. 39.

^[26] Островершенко І. З Визвольної боротьби. До історії Богданівського полку // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. Торонто, 1965. Липень – серпень. Ч. 7 (26). С. 6.

^[27] Грушевський М. Спомини / Публ. й прим. С. Білоконя // Київ. 1989. №. 11. С. 117.

^[28] Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 1. Доба Центральної Ради. С. 350.

[29] Кейван І. Василь Григорович Кричевський — творець українського національного стилю // Василь Григорович Кричевський : хрестоматія. Том ІІ. 1943–1976 рр. / упорядник О. О. Савчук. Харків, 2020. С. 212.

[30] Листи Є. М. Кричевської до В. М. Павловського (1948-1955) // Василь Григорович Кричевський : хрестоматія. Том ІІ. С. 324.

^[31] Вихід богданівців на фронт // Нова Рада. 1917. № 98. 27 липня. С. 2.

^[32] Свято проголошення республіки // Нова Рада. 1917. № 182. 10 листопада. С.2.

^[33] Посвячення прапора полку імені Б. Хмельницького // Вістник Українського військового Генерального комітету. 1917. № 8. 30 липня. С. 4.

^[34] Освящение знамени полка гетмана Богдана Хмельницкого // Киевская мысль. № 181. 26 июля. С. 2.

^[35] Гломозда К. Відзнаки українського війська доби Визвольних змагань // Історія українського війська (1917-1995) / упор. Я. Дашкевич. Львів, 1996. С. 824.

^[36] Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. Нью-Йорк, 1956. С. 85.

^[37] Лазуренко С. Перший Український Козацький ім. гет. Б. Хмельницького полк. С. 20.

^[38] Лазуренко С. Перший Український Козацький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. С. 42.

^[39] Галаган М. Богданівський полк // Літопис Червоної калини. 1937. Ч. 6: червень. С. 4.

^[40] Вихід богданівців на фронт // Нова Рада. 1917. № 98. 27 липня. С. 2.

^[41] Гломозда К. Відзнаки українського війська доби Визвольних змагань. С. 824.

^[42] Грушевський М. Спомини / Публ. й прим. С. Білоконя // Київ. 1989. №. 11. С. 117.

^[43] Копія рапорту козака Богданівського полку Івана Лук’яненка начальнику Головного штабу. 6 березня 1918 р. // ЦДАВО України. URL: https://tsdavo.gov.ua/gmedia/4-133-jpg/

^[44] Відповідь начальника Головного штабу отамана Осецького на рапорт козака Богданівського полку Івана Лук’яненка. 5 квітня 1918 р. // Там само. URL: https://tsdavo.gov.ua/gmedia/3-134-jpg/

^[45] Військово-історичні замітки // Військово-науковий вісник Генерального штабу. 1918. Ч. 2. С. 44.

^[46] Эрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году. Киев, 1918. С. 20.

^[47] Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. С. 85.

^[48] Сім’янцев В. Чорні запорожці. Київ: Пропала грамота. 2021. С. 217.

^[49] Лазуренко С. Розстріл «богданівців». С. 475.

^[50] Галаган М. З моїх споминів. С. 245.

^[51] Кедровський В. 1917 рік. С. 317.

^[52] Рапорт подполковника Ю. Капкана // 1914-1918. Памяти героев Великой войны. URL: https://gwar.mil.ru/documents/view/

^[53] Події з ешелоном полку Б. Хмельницького // Вістник Українського військового Генерального комітету. 1917. № 9-10. 18 серпня. С. 4.

^[54] Островершенко І. З Визвольної боротьби. До історії Богданівського полку. С. 7.

^[55] Лазуренко С. Розстріл «богданівців». С. 475.

^[56] Гоштовт Г. Кирасиры Его Величества в Великую войну. 1916, 1917 гг.

^[57] События при отправке полка Богдана Хмельницкого // Киевская мысль. 1917. № 183. 28 июля. С. 2.

^[58] Події з ешелоном полку Б. Хмельницького // Вістник Українського військового Генерального комітету. 1917. № 9-10. 18 серпня. С. 1.

^[59] Там само.

^[60] Вооруженное столкновение «богдановцев» с кирасирами // Киевлянин. 1917. № 179. 28 июля. С. 3.

^[61] Гоштовт Г. Кирасиры Его Величества в Великую войну. 1916, 1917 гг.

^[62] Лазуренко С. Розстріл «богданівців». С. 476.

^[63] События при отправке полка Богдана Хмельницкого // Киевская мысль. 1917. № 183. 28 июля. С. 2.

^[64] Островершенко І. З Визвольної боротьби. До історії богданівського полку. С. 7.

^[65] Що показують поранені // Вістник Українського військового Генерального комітету. 1917. № 9-10.

18 серпня. С. 4.

^[66] Кедровський В. 1917 рік. С. 330.

^[67] Там само. С. 331.

^[68] Лазуренко С. Розстріл «богданівців». С. 477.

^[69] Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 1. С. 130.

^[70] Островершенко І. З Визвольної боротьби. До історії Богданівського полку. С. 8.

^[71] Галаган М. З моїх споминів. С. 246.

^[72] Події з ешелоном полку Б. Хмельницького. С. 1

^[73] К событиям на вокзале 26 июля // Киевская мысль. 1917. № 191. 6 августа. С. 4.

^[74] Висліди комісії фон Ремера // Нова Рада. 1917. № 133. 8 вересня. С. 3-4.

^[75] Протокол екстренного засідання комітету Центральної Ради, 27 липня 1917 р. // Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 1. С. 198. № 80.

^[76] Парад войск // Киевлянин. 1917. № 168. 15 июля. С. 3.

^[77] Сваволя козаків-донців і терців // Робітнича газета. 1917. № 116. 23 серпня. С. 3.

^[78] Островершенко І. З Визвольної боротьби. До історії Богданівського полку. С. 8.

^[79] Лазуренко С. Розстріл «богданівців». С. 478.

^[80] Протокол екстренного засідання комітету Центральної Ради, 27 липня 1917 р. // Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. Т. 1. С. 198-205. № 80.

^[81] Криваві події у Києві // Робітнича газета. 1917. № 98. 30 липня. С. 3.

^[82] Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918 рр.: Утворення та боротьба за державу. Львів, 1997. С. 82.

^[83] Кедровський В. 1917 рік. С. 304.

^[84] Вооруженное столкновение «богдановцев» с кирасирами. С. 3.

^[85] Столкновение украинцев с кирасирами // Речь. 1917. № 176 (3918). 29 июля (11 августа). С. 3.

^[86] Стрельба и паника в Киеве // Русские ведомости. 1917. № 171. 28 июля (10 августа). С. 5.

^[87] Як добрі приятелі освітлювали «богдановские события» // Нова Рада. 1917. № 105. 4 серпня. С. 2.

^[88] Заявление подполковника Ю. Капкана // Киевская мысль. 1917. № 183. 28 июля. С. 2.

^[89] Тамарський Ю. Пригоди фільмара. Нью-Джерсі. 1986. С. 73.

^[90] Обурення українського війська з приводу розстрілу козаків // Робітнича газета. 1917. № 106. 9 серпня. С. 2.

^[91] Протести українського війська міста Феодосії проти інструкції і розстрілу Богданівців // Чорноморець. 1917. № 1. 11 вересня. С. 3.

^[92] Грушевський М. Спомини / Публ. й прим. С. Білоконя // Київ. 1989. №. 11. С. 122.

^[93] Оголошення // Робітнича газета. 1917. № 97. 29 серпня. С. 1.

^[94] Похорон жертв злодійського нападу // Нова Рада. 1917. № 101. 30 липня. С. 2.

^[95] Похорони козаків полку імені гетьмана Богдана Хмельницького // Вістник Українського військового Генерального комітету. 1917. № 9-10. 18 серпня. С. 4.

^[96] Похорони богданівців // Нова Рада. 1917. № 102. 1 серпня. С. 2.

^[97] Там само. С. 2.

^[98] Грушевський М. Спомини / Публ. й прим. С. Білоконя // Київ. 1989. №. 11. С. 119.

^[99] Панахида за загиблими // Нова Рада. 1917. № 107. 6 серпня. С. 1.

^[100] Отправка из Киева эшелонов полка Богдана Хмельницкого // Киевская мысль. 1917. № 187. 2 авг. С. 4.

^[101] Жертви сім’ям загиблих козаків // Робітнича газета. 1917. № 103. 5 серпня. С. 4.

^[102] Пам’ятник на могилі богданівців // Вістник Українського військового Генерального комітету. 1917. № 9-10. 18 серпня. С. 8.

^[103] Жертви на памятник // Народна Воля. 1917. № 93. 7 вересня н. ст. (25 серпня ст. ст.). С. 3.

^[104] Оголошення про поховання українських вояків, загиблих у бою під Бахмачем // Нова Рада. 1918. № 7. 11 січня. С. 2.

^[105] Протокол екстреного засідання комітету Центральної Ради, 27 липня 1917 // Українська Центральна Рада Документи і матеріали. Т. 1. С. 199. № 80.

^[106] Розпорядження начальника штабу верховного головнокомандувача // Нова Рада. 1917. № 105. 4 серпня. С.2.

^[107] Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918 рр. С. 81.

^[108] Оголошення // Робітнича газета. 1917. № 97. 29 серпня. С. 1.

^[109] Висліди комісії фон Ремера // Нова Рада. 1917. № 133. 8 вересня. С. 3-4.

^[110] Там само.

^[111] Висліди комісії фон Ремера // // Вісник Союзу Визволення України. Відень. 1917. Ч. 45 (175). 4 листопада. С. 712-713.

^[112] Гоштовт Г. Кирасиры Его Величества в Великую войну.

^[113] Стефанів З. Українські збройні сили 1917-21 рр. Ч. І: Доба Центральної ради й Гетьманату. 1947. С. 13.

 

Юрій ЄВТУШЕНКО

8 серпня 2024

Дана стаття під назвою «Трагедія на станції Пост-Волинський 8 серпня (26 липня) 1917 р. (розстріл ешелонів з вояками Богданівського полку)» вперше опублікована у збірнику: Михайло Грушевський. Студії та джерела. Кн. 4 / Ред. кол.: І. Гирич (голова), В. Кавунник (секретар), Г. Бурлака, М. Капраль, С. Панькова, Г. Папакін, В. Піскун, В. Тельвак, О. Юркова, літ. ред. Л. Білик. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2021. С. 92–113. Подаємо доповнений новими відомостями та ілюстраціями варіант тексту. При використанні матеріалів посилання обов’язкове.