Музей працює щодня, крім понеділка та вівторка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

ЕПІЗОДИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Створення Української Центральної Ради

Українська Центральна Рада… Сьогодні цю назву революційного парламенту України знає вже кожний школяр-випускник. Так само, як знає адресу, яка поєднала дві історичні назви: Педагогічний музей/Будинок Центральної Ради.

Однак слова «Українська Центральна Рада» вперше прозвучали 17 (4) березня 1917 року в будинку, повз який ми, кияни, проходимо сотні тисяч разів. Це вулиця Володимирська, 42, станція метро «Золоті ворота». Тут, в Українському клубі, ще від 1908 року «можна було від суботи до неділі ввечері побачити всіх українців, що або жили в Києві, або туди наїздили. Одні ходили на танці, другі на засідання, треті на концерти, а хто ходив на всі ці влаштування, той бачив усіх».

І саме тут у суперечках, спробах порозумітися й налагодити спільну справу було дано почин до творення нової української інституції київського масштабу. Як відзначають сучасні історики, ця організація всіх поступових національних сил дуже швидко зазнала метаморфози і перетворилась на законодавчий орган цілої України. А відбулося це завдяки непрогнозованому вибуху українського руху та феномену Михайла Грушевського, якого заочно обрали головою Центральної Ради і з нетерпінням чекали його повернення з заслання.

Долаючи силу старих поглядів і відносин, упродовж 14 місяців Центральна Рада торувала шлях від обережних гасел про автономію до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки та її Конституції. А цей шлях Михайло Грушевський освячував невтомною енергією і вірою: «Ukraina fara da se!»/«Україна своє осягне»!

Повернення Михайла Грушевського із заслання до Києва

«А ім’я Грушевського гримить, його всяк знає, про його кожне чує. А чувши про його, чує про Україну», ‒ повторювали сучасники видатного історика. І коли прийшов час вибирати ‒ вибір українства був однозначний. 24 березня (11) 1917 р. колишній засланець і заочно обраний голова Української Центральної Ради виїздить із Москви до Києва.

Через пожежу у вагоні потяг прибув пізно вночі 26 (13) березня. Парадна зустріч з кінною процесією не відбулася: «Ми, погорільці, їхали довго і нудно… Була глибока ніч, десь по 2-й годині, коли ми доїхали. На двірці було пусто, ніяких візників. Віддавши на переховок урятовані пакунки, я пустивсь серед ночі, по мокрому снігу без калош (бо згоріли). Не міг пізнати улиці поночі і блудив, поки потрапив додому. Так незвичайно і більш ніж скромно відбувся мій поворот на рідну землю і прилучення до української революції».

 А вже наступного дня Михайло Сергійович поспішив до будинку Педагогічного музею, де робив перші кроки український парламент. Поспішив, щоб здійснити свою молодечу мрію «зробитись ватажком гурту українського…, усіх хлопців, любящих свою Вкраїну».

Українська маніфестація 19 березня 1917 року

«Це було перше українське вселюдне весілля! Скілько щирих синів придбала собі в цей день Україна. Скілько свідомих робітників родилось в цей день на ниві народній!» Так очевидці згадували про багатолюдну українську маніфестацію, що прокотилася вулицями Києва 1 квітня (19 березня) 1917 року.

Хто брав участь у маніфестації? Це національно свідома інтеліґенція, студентство, гімназисти, представники українських громадських організацій, юнкера та вояки-українці з військових частин київського гарнізону, службовці, робітники, селяни з навколишніх сіл. «Весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивитись», ‒ відзначав Михайло Грушевський. Загалом на демонстрацію вийшло близько ста тисяч осіб.

О 12-ій годині маніфестація розпочала хід від Володимирського собору Бібіковським бульваром (нині Тараса Шевченка) в бік Хрещатика. Попереду ходи крокували представники Центральної Ради та Українського військового комітету. Поряд з ними на чолі з Миколою Садовським гарцювали на конях вершники, одягнені у козацькі червоні жупани.

Для створення піднесеного настрою маніфестації було залучено 14 військових оркестрів та 7 хорів. У різних частинах урочистої ходи лунали співи: «Ще не вмерла Україна», «Соколи ‒ соколи», «Гей не дивуйтесь». Крім того, очевидці нарахували більше 300 національних синьо-жовтих прапорів з гаслами на окремих із них: «Хай живе Вільна Україна», «Хай живе на Вкраїні вільне козацтво», «Ще не вмерла Україна», «Слава Україні».

Пройшовши Хрещатиком маніфестанти зупинилися біля будівлі міської Думи. «Тут ентузіазм досяг найвищої хвилі», ‒ згадував Дмитро Дорошенко. З балкона Думи виголосив промову Михайло Грушевський, а далі Михайлівською та Трьохсвятительською вулицями всі рушили на Софійську площу, де відбулося віче. За трибуну промовці використали складені в сажені дрова, з якої лунали слова «В своїй хаті своя сила і правда і воля».

Мета маніфестації, зі слів голови Української Центральної Ради, була досягнута: «Вона виявила наглядно, яскраво й імпозантно, що українство ‒ се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає».

Всеукраїнський національний конгрес

«Море голів і від краю й до краю котяться хвилі мелодійної української мови. Партер наповнюють делегати, кількість яких перебільшила тисячу чоловік, але кількість делегатів щогодини виростає за рахунок нових, що прибувають залізницею, пароплавами, кіньми і навіть пішки». Так писала газета «Киевская мысль» про Всеукраїнський національний конгрес, що відбувався у Києві 19–21 (6–8) квітня 1917 року в одному з найкращих приміщень міста ‒ колонній залі будинку Купецького зібрання (нині Національна філармонія України).

Організатори побоювалися, що на з’їзд, котрий мав проходити у Великодні дні, не зможе прибути достатня кількість учасників. Однак ці хвилювання виявились марними. Навпаки, повсюду відчувалося небувале національне піднесення.

До участі в роботі конгресу зареєструвалося приблизно 1500 делегатів і гостей. Це були представники від усіх українських губерній, які репрезентували політичні партії, військові, культурно-освітні, студентські, селянські, робітничі організації. На зібрання також прибули представники Кубані, Галичини, Буковини, Холмщини, українських громад Москви та Петрограда.

Упродовж трьох днів делегати заслухали понад три сотні виступів. У залі точились дискусії, обговорення, вирували емоції, але все це проходило на високому організаційному рівні. Робота конгресу зводилася до двох речей: обговорення національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Центральної Ради. Делегати одностайно прийняли рішення, що «широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на український землі».

В останній день роботи з’їзду приступили до виборів депутатського корпусу, до складу якого увійшло 118 осіб, що представляли вісім українських губерній, а також Кубань, Донщину та Бессарабію. Таємним голосуванням головою УЦР переобрали М. Грушевського, посади заступників випали В. Винниченку та С. Єфремову.

У підсумку Всеукраїнський національний конгрес засвідчив легітимність Центральної Ради, сприяв піднесенню її авторитету як верховного представницького органу всього українського народу. Оцінюючи рішення форуму, один із його учасників Павло Христюк підсумовував: «Національним конгресом закінчився період Української революції ‒ національно-культурницький і підготовчий ‒ і почався другий період національно-політичної боротьби».

 

«Нова Рада»

Як Ви гадаєте, що можна було придбати на початку квітня 1917-го за 7 копійок, щоб за 100 років вони перетворилися на «золотий фонд»? Правильно! Перше число газети «Нова Рада», яке побачило світ у суботу, 25 березня (7 квітня). Нині цей раритет зберігся в поодиноких, радше, кількох примірниках на всю Україну.

Уже з перших днів газета завойовувала симпатію читачів, зголоднілих за українською пресою, а наклад у кількості від 6 до 15 тисяч розлітався за дві години після його виходу. Редактор Андрій Ніковський перед здачею номера працював до 5-ої ранку: без кінця-краю все правив, правив… І дякував за «безконечну готовність робити все» незамінному Сергію Єфремову та тішився успіхами «тонесенького парубка» Павла Тичини.

Поступово в редакції склався «хороший ґурт, справжнє товариство», завдяки якому маємо унікальну можливість черпати завжди «свіжі» відомості про знакові події Української революції та їхній нестримний галоп. Тогочасні журналісти, які власне відроджували славнозвісну, популярну в 1906‒1914-х щоденну газету «Рада», добре пам’ятали слова її видавця. Коли доходило до критичного безгрошів’я, невтомний Євген Чикаленко бив на сполох і з болем повторював: «Покинуть справу, закрить “лавочку” ‒ рука не підніметься, це ж для нас буде гірше Берестечка! Тоді історія буде розбирать, хто в йому винен: чи Богдан, чи жінка зрадниця, чи татари, чи болота і проч., а факт зостанеться фактом». І тягнув, скільки було сили, продаючи земельку і врожаї. Доки не вибухнула Велика війна. Тоді всю українську пресу закрили, а назву «Україна» заборонили вживати навіть на лекціях з історії української літератури.

І ось ‒ «Велика хвиля настала! Впали з України кайдани, в котрі прибрала її лукава політика Московського царства». Цими словами у першому числі «Нової Ради» розпочинається засаднича стаття Михайла Грушевського. А поруч піднесеними емоціями й найдрібнішими штрихами репрезентовано поступ Української революції.

Тут перше звернення Української Центральної Ради «До українського народу!» та огляд блискучого публіциста Єфремова «На порозі майбутності». Тут найдетальніший опис стотисячної української маніфестації в Києві, яка авторові здавалася сном, і привітання новопосталій українській гімназії.

Тепер уже «Нова Рада», яку в редакції хто з принципу, а хто за старою звичкою звали «Радою», кликала український народ: «Організуйтеся!»; «Скидайтеся на національний фонд!»; «Відживляйте і засновуйте “Просвіти”!»; «Підтримуйте українську пресу!»; «Виясняйте народові вагу і значення подій!» та «Не забувайте про харчову справу!». Поряд оголошення українського театру, видавництв і книгарень. І така актуальна й сучасна поезія Чупринки «Наш шлях»…

Перший всеукраїнський військовий з’їзд

21 травня 1917 р. закінчив свою роботу Перший всеукраїнський військовий з’їзд. Національне піднесення, що бурхливо почало набирати обертів навесні 1917-го, захопило і вояків-українців, що перебували на службі в російській армії. Уже в перші місяці своєї діяльності Центральна Рада створює Військову комісію, що мала взяти під контроль військові справи. Характеризуючи наростання українського військового руху, Михайло Грушевський називав його «справою величезної ваги, що потім стала рішаючим фактором української революції».

«Михайло Грушевський та інші провідники правильно вважали, що московську владу найкраще шахувати військовою силою. У нас тоді фактично не було ніякою збройної сили, але сама ідея збройної сили, що може опинитися в українських руках, викликала страх у московських рядах і змушувала їх шукати порозуміння», ‒ стверджував член УЦР, а згодом головний начальник санітарної управи Армії УНР Яків Зозуля.

Задля сприяння процесу створення національних частин на фронті і в тилу формуються українські фронтові ради та комітети. З метою пришвидшення цього процесу Центральна Рада скликала на 18 (5) травня 1917 року Перший всеукраїнський військовий з’їзд.

З’їзд відбувався в Києві в будинку Центральної Ради. Багатомільйонну масу вояків-українців представляли 700 делегатів з усіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів та тилових гарнізонів. Які резолюції були прийняті на цьому з’їзді? Насамперед, це вимога до Тимчасового уряду особливим актом проголосити автономію України, негайне законодавче затвердження сформованого у Києві першого національного військового формування ‒ Богданівського полку, реорганізація російської армії за національно-територіальним принципом, тобто створення окремих частин з офіцерів та солдат-українців.

 Також наголошувалося на потребі створення української армії, відкритті військових шкіл та розробці власних військових статутів. На порядку денному постало також важливе питання щодо повернення козацьких клейнодів із музеїв Петрограда та Москви. Для керівництва українським військовим рухом при Центральній Раді було створено Український Генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою.

Спираючись на рішення Українського військового з’їзду та залучившись підтримкою вояків-українців, керівництво Центральної Ради відрядило до Петрограда делегацію з метою реалізації прийнятих резолюцій. Однак вже перші контакти української сторони з представниками Тимчасового уряду показали нерозуміння національного питання та негативне ставлення до нього російської влади.

Однак це не стало вироком, а навпаки: відчуваючи підтримку українського суспільства та вояцьких мас, Центральна Рада переходить до рішучіших заходів, наслідком яких стане скликання Другого всеукраїнського військового з’їзду та проголошення Першого універсалу.

Брест-Литовська мирна конференція

«Українці дуже відрізняються від російських делегатів. Вони менш революційно налаштовані, значно більше цікавляться своєю батьківщиною і дуже мало – соціалізмом». Такий запис про українську делегацію на мирних перемовинах у Бресті залишив у своєму щоденнику міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін.

3 грудня 1918 р. у м. Бресті більшовики розпочали перемовини з представниками Центральних держав про виведення радянської Росії з війни. У свою чергу політичний провід Української Народної Республіки звернувся з нотою до усіх воюючих сторін, де зазначалося, що будь-яка угода, підписана з більшовицьким Раднаркомом РРФСР не поширюється на українські землі та не буде мати жодної юридичної сили. 24 грудня Україна відправляє до Бресту власну делегацію. Її очолив майбутній прем’єр Всеволод Голубович. До делегації увійшли представники Центральної Ради та Генерального секретаріату (О. Севрюк, М Левитський, М. Любинський та М. Полоз).

Проголошення Незалежності УНР 22 січня 1918 р. робило українську делегацію повноправним учасником дипломатичних відносин. Ця подія поклала край провокаційним твердженням більшовиків, ніби представником української сторони може бути лише радянський Народний Секретаріат. Слід наголосити, що не маючи професійної підготовки та належного дипломатичного досвіду, українська делегація у перемовинах з європейськими дипломатами проявила активність та наполегливість у відстоюванні своєї позиції. Згадуваний граф О. Чернін писав, що українці на переговорах не дискутують, а диктують.

9 лютого (27 січня) 1918 р. учасники Брест-Литовської мирної конференції підписали договір між Україною і Центральними державами.
За умовами договору:
• воєнні дії між сторонами припинялися, а натомість встановлювалися дипломатичні, консульські й економічні відносини;
• Українська Народна Республіка була визнана суб’єктом міжнародних відносин;
• більша частина Холмщини та Підляшшя мала перейти до України, а з Галичини й Буковини передбачалося створення окремої української провінції в рамках Австро-Угорської монархії як коронного краю;
• радянська делегація змушена була визнати легітимність представництва УНР;
• УНР зобов’язувалася постачати Центральним державам промислову сировину та сільськогосподарське збіжжя.
Голова Центральної Ради Михайло Грушевський так писав про значення мирного договору для України:

«Правительство Української Народньої Республіки не могло під ніяким страхом відступити від такої дорогої нашому народови справи. Воно обіцяло добути йому мир, – і добуло його… Мир гідний і почесний, мир демократичний, який вертає їй її землі, забезпечує міжнародне становище, її грошову систему, і полишає повну свободу в політиці й економичних справах… Се запорука скорої й повної перемоги її над усіма ворожими силами…»

Український герб

«…Зовсім натурально, що Народна Українська Республіка, поставивши своїм завданням об’єднати в самостійній Українській державі українські землі й відновити в ній всю повноту культурного й політично-національного життя, бере собі за герб сей старий знак Володимира Великого…», ‒ так обґрунтовував Михайло Грушевський історичну тяглість національної символіки суверенної Української Народної Республіки.

Відтак, 25 (12) лютого 1918 року в м. Коростені на засіданні Малої Ради було затверджено: «Гербом Української Народної Республiки приймається знак Київської Держави часiв Володимира Святого». Ухвалений закон на той час не мав графічних зображень, а лише опис. Після звільнення Києва від більшовиків та повернення до столиці Центральної Ради на початку березня 1918 р. було відновлено обговорення питання про державний герб України.

12 березня 1918 р. голова Центральної Ради Михайло Грушевський доручив розробити графічну частину державного герба та печатки видатному українському художнику-модерністу, архітектору Василеві Кричевському. 22 березня 1918 р. М. Грушевський виніс на розгляд Малої Ради вже готові зображення державного герба, а також великої та малої печатки УНР, які відповідно було розглянуто та схвалено парламентарями.

Василь Кричевський продовжив подальшу роботу над символікою молодої держави. Окрім ескізів герба, розроблялися проєкти банкнот, поштових марок, міністерських печаток, заголовків до документів держустанов, ескізів золотих та срібних українських монет. На прохання Михайла Грушевського художник розпочав роботу над бронзовим гербом УНР для фасаду Педагогічного музею, у приміщенні якого засідав революційний український парламент. Так лаконічний, рукою митців довершений Тризуб став державним гербом України ‒ символом національно-державницької традиції та боротьби за Незалежність.

 

Юрій ЄВТУШЕНКО, Світлана ПАНЬКОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

«НИТКА ПРОКИДАЄТЬСЯ…»: КИЛИМАРСТВО СТЕПАНА ГАНЖІ

  Ретроспективна виставка присвячена двом ювілеям, які збіглися...

5 ЗУСТРІЧЕЙ КИЄВА З ГРУШЕВСЬКИМ: ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ

Він називав Київ «українською столицею», «культурним й історичним...

WHAT TO READ, LISTEN AND WATCH TO UNDERSTAND UKRAINE BETTER?

Photo: Valentyn Ogirenko Kremlin invests a colossal amount...

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МАКАРЕНКА

Сьогодні всі, хто проходитиме повз Михайлівський Золотоверхий у...

[contact-form-7 404 "Не знайдено"]
×
Місце розташування

×