До початків української регулярної армії
Окремий Запорізький загін
(Лютий 1918)

З початком збройного протистояння з російськими більшовицькими загонами ще з середини грудня 1917 р. уряд УНР припустився низки помилок та прорахунків у військовій політиці. Це негативно відбилося на організації оборони країни. Перш за все –непродумана кадрова політика, коли на ключові військові посади призначалися особи, які не розумілися на армійських справах (секретар військових справ Микола Порш, військовий міністр Іван Немоловський). Відсутність дієвої системи військового управління, більшовицька агітація та революційні «порядки» деморалізували значну кількість українізованих частин. Працівники військового відомства УНР, командири окремих частин схилялися до думки про необхідність реорганізації армії на добровольчих засадах. Внутрішньополітичні суперечки, зовнішня агресія, брак часу призвели до того, що військові установи та підрозділи продовжували перебувати у стані реформування та організаційного оформлення. Наслідком таких прорахунків стали військові поразки та більшовицька окупація значної території УНР.

Після жорстоких багатоденних боїв та артилерійських обстрілів Києва російськими більшовиками, що спричинили значні руйнуванння та загибель цивільного населення, 7 лютого (25 січня) 1918 р. товариш (заступник) військового міністра полковник Олександр Жуковський доповів голові уряду Всеволоду Голобувичу про загрозливу ситуацію, що склалася на вулицях столиці. Єдиним виходом був відступ, збереження життя вояків, які мали скласти основу для формування нової армії вже за межами міста. В будівлі військового міністерства (нині там розташований Національний музей літератури України) було проведено засідання Ради народних міністрів, на якому прийняли рішення про початок евакуації з Києва урядових інституцій.

Окремі українські політики та військові діячі, а серед них і родини С.Петлюри та О.Жуковського, проживали на той час майже навпроти міністерства – в готелі «Ермітаж» на вулиці Фундуклеївській (нині – Богдана Хмельницького), 26. Свого часу, до придбання в липні 1908 р. садиби з будинком на Паньківській, 9, у № 12 готелю зупинявся й Михайло Грушевський. Саме в цьому номері в грудні 1906 р. за участю М.Грушевського, Є.Чикаленка, Ф.Красицького та С.Петлюри відбулася нарада щодо складу редакційного комітету газети «Рада». У січні 1918 р. в готелі розпочав роботу штаб нового військового формування – гайдамацького коша Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. Військовий комісар Слобожанщини, згодом начальник контррозвідки Армії УНР Микола Чеботарів згадував: « У готелі “Ермітаж”, штабі коша, кипіло! З самого ранку великий рух військових людей у різноманітних, а то й фантастичних військових одягах. Старшини й козаки то входили до штабу, то десь зникали, діставали накази, розпорядження, доручення»[1].

У той самий день, коли розпочалася евакуація зі столиці, більшовики запальними снарядами перетворили у згарище будинок Михайла Грушевського. Родина голови українського парламенту перебралася до будинку Центральної Ради, а в другій половині дня – до касарні 1-го куреня січових стрільців (колишня будівля Київської духовної семінарії – нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури). Надвечір 7 лютого (25 січня) Михайло Грушевський з родиною під охороною січових стрільців рушив на автомобілі у бік Святошина, а далі в напрямку міста Житомира. За ними ближче до півночі виїхали члени уряду та Центральної Ради.

Яким був тогочасний автомобільний парк українського уряду і парламенту, дізнаємося зі спогадів секретаря Центральної Ради Михайла Єреміїва. Він згадував, що на початку літа 1917 р. у розпорядженні української влади було єдине авто марки «Рено», позичене в Українського військового генерального комітету. Через деякий час з’явилося ще чотири автомобілі, серед них один «Мерседес», який колись належав цукровому магнату Лазару Бродському. Цей особистий транспорт голови УЦР дуже потішив Михайла Грушевського, який «терпіти» не міг їздити на старенькому «Рено». Не зовсім справний і надійний, той часом здійснював чудернацькі викрутаси на вулицях Києва, адже водію довелось однією рукою тримати кермо, а іншою помпувати бензин [2]. У розпорядженні 1-го куреня січових стрільців наприкінці 1917 р. з’явилися й американські «Паккарди», вірогідно, задіяні також для евакуації з Києва в лютому 1918-го. Крім того багато автомобілів довелося залишити у місті через брак запчастин, пального та кваліфікованих водіїв.

Голова уряду В.Голубович поставив полковнику О.Жуковському завдання вивезти військову казну, що зберігалася в міністерстві. Для забезпечення охорони грошей під час «евакуації» була сформована варта на чолі з начальником мобілізаційного відділу Генерального штабу – капітаном Максимовичем. Банкноти загальною сумою приблизно 7 млн. крб. пакувалися в мішки та вантажилися на три автомобілі. За кожним із них були закріплені старшини, що виконували роль чатових. На два інші автомобілі склали майно військового відомства, яке вирушило в дорогу разом із дружиною О.Жуковского Марією. А сам Олександр Тимофійович з кулеметом та групою вояків в кількості семи чоловік вирішив пішки рухатися через Лук’янівку в бік Святошина, куди дістався близько 23-ої години ночі[3]. На залізничній станції ще перебували окремі підрозділи 1-го куреня січових стрільців. Разом із ними О.Жуковський виїхав слідом за урядовцями й парламентарями.

У ніч з 7-го на 8-е лютого (25–26 січня) столицю почали залишати українські військові, виснажені багатоденними боями з більшовицькими загонами Муравйова. Похідні колони та окремі групи вояків відступали Бібіковським бульваром (нині – бульвар Тараса Шевченка) та Брест-Литовським шосе в бік Святошина. Залишали місто і два панцирні автомобілі, а третій зі зламаним двигуном довелося залишити на розі Хрещатика і Прорізної. Вояки з допомогою вантажного авта спробували виштовхати бронеавтомобіль вгору по вулиці, але спроби зрушити з місця важкий панцирник зазнали невдачі[4]. Невеликі за чисельністю підрозділи, повільно відступаючи стримували більшовиків та прикривали відступ наших військ. Червона артилерія майже всю ніч хаотично обстрілювала відступаючих захисників столиці.  Декілька українських старшин залишили спомини про цей відступ. На той час ще капітан, згодом генерал-хорунжий армії УНР Микола Удовиченко згадував: «Була темна зимова ніч. На мертвих вулицях, окрім відступаючих військ, не було жодної живої душі. Сховавшись і забарикадувавшись вдома, населення боялося навіть освітлити вікна й привітати своїх оборонців. Коли ж вийшли на чисте поле, тут було світліше: над палаючою в пожежі столицею висіли червоні хмари диму і блискавками рвалися снаряди. Світло від палаючих будинків прорізало нічну пітьму на кілька верств від Києва»[5].

Детальніше змалював відхід зі столиці сотник Борис Монкевич: «А тим часом по Святошинській дорозі тихо посувалися відступаючі рештки частин Київської залоги. Попереду їхав обоз з пораненими та хворими, а за ними без обозу, без харчів, без запасу набоїв йшли в невідомість непоборні. […] Сердюки, Богданівці йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки в червоних кожушках з довгими червоними шликами. Йшли озброєні до зубів козаки отамана Ковенка. Інші несли кулемети Люїса і Кольта. Гармати котилися по рівній дорозі, обвішані ранцями та торбами. Старшини та юнаки Костянтина Прісовського йшли в рівних рядах. Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов полковник Болбочан зі своїм відділом»[6].

Цікавий епізод про залишки Богданівського полку, що зазнав тяжких втрат у боях за Київ, але зберіг високий моральний дух, залишив командир полку ім. К.Гордієнка Всеволод Петрів: «На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремі гармати, групи озброєних і не озброєних людей. Нарешті 50–60 обдертих, частинно поранених вояків проходять у повному порядку та голосно співають “Ще не вмерла Україна”. Це недобитки богданівського полку»[7].

Вранці 9 лютого (27 січня) 1918 р. рештки українського війська вступають до села Гнатівка (сучасний Києво-Святошинський р-н). Невеличке село та околичні хутори були повністю заповнені військами. Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з отаманом Симоном Петлюрою розташувався у селі Шпитьки в маєтку Терещенків. Там зосередився штаб, артилерійська батарея та більша частина особового складу Коша. Невеличкий підрозділ гайдамаків залишився в селі Гнатівка.

Кого тут тільки не було: піхота, кіннота, артилерія, тилові частини, загони вільного козацтва, штаби не існуючих частин. Військові частини мали різну кількість особового складу: деякі нараховували 10 вояків, інші 50, 100, 200 чоловік. Значний відсоток військових, не бажаючи продовжувати боротьбу, залишав підрозділи та прямував до своїх домівок. Разом із відступаючими військами до Гнатівки проникли більшовицькі агітатори. Вештаючись серед вояків, агітували їх складати зброю та розбігатися. Полковник В.Петрів згадував, як «двох таких настирливих агітаторів гайдамаки закололи багнетами»[8].

У другій половині дня 9 лютого (27 січня) 1918 р. у Гнатівці відбулася нарада за участю командирів частин, окремих підрозділів, старшин штабів. Полковник К.Прісовський висловився за об’єднання усіх українських збройних загонів, що відступили з Києва, в єдину військову частину – Окремий Запорізький загін. Передбачалося запровадження в загоні суворої дисципліни та чіткої організаційної структури з перспективою подальшого продовження бойових дій з більшовиками. Усі охочі звільнитися з військової служби отримали можливість демобілізуватися. У підсумку наради командиром новоствореної військової частини обрали полковника К.Прісовського.

Виконувач обов’язків військового міністра полковник О.Жуковський так охарактеризував командира нового з’єднання: «Сам Прісовський, не беручи його як політичного діяча, не зупиняючись на його політичних поглядах, був людиною твердою, стійкою, крепкою волею і характером – отаман з великим бойовим і взагалі військовим досвідом. Вмів себе поставити перед розбурханими козаками і заставити їх підчинятись йому і виконувати його накази»[9].

А ось як відгукнувся про нього начальник Головної квартири та Власного штабу гетьмана Павла Скоропадського полковник Борис Стеллецький: «Бій він полюбляв мов гравець полюбляє карти. […] Відмінно хоробрий, він цією хоробрістю не бравував й не любив, щоб йому інші на неї вказували. Був кілька разів поранений. Політикою зовсім не цікавився. […] Особливої жорстокості не виявляв і його швидше можна було назвати доброю людиною, аніж жорстокою»[10].

До складу Окремого Запорізького загону ввійшло три куреня:

1-й піший курінь складався з залишків Богданівського, Дорошенківського, Полуботківського полків та залізничного куреня. Командиром був призначений сотник, згодом генерал-полковник армії УНР Олександр Загродський.

 

До складу 2-го пішого куреня ввійшли залишки полків імені Богуна та Наливайка, республіканського загону, юнаки військових шкіл та старшинський загін К.Прісовського. Командиром був призначений підполковник, згодом полковник Петро Болбочан, що одночасно виконував обов’язки заступника командира Окремого Запорізького загону. Основою 3-го кінного куреня став полк імені Костя Гордієнка під командуванням полковника, згодом генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва.

Крім зазначених куренів до складу загону ввійшли дві артилерійські батареї та технічна сотня. Загальна чисельність загону нараховувала понад три тисячі вояків[11]. Комендант штабу Окремого Запорізького загону, сотник Никифор Авраменко у своїх споминах подає цифру чотири тисячі[12]. Окремими військовими частинами залишилися Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою в кількості 400 гайдамаків. Кіш складався з двох піших куренів – червоних і чорних гайдамаків (вояки мали червоні та чорні шлики на шапках), кінної отаманської сотні та артилерійського дивізіону. До коша також приєдналися вільні козаки отамана Михайла Ковенка, що відступили зі столиці, 1-й курінь січових стрільців полковника Євгена Коновальця, що складався з двох сотень піхоти, кулеметної команди, артилерійської батареї та нараховував у своєму складі приблизно 400 стрільців.

Представники політичного проводу УНР по дорозі до Житомира зупинилися в селі Ситняки (сучасний Макарівський р-н Київської обл.). Туди під ранок 8 лютого (26 січня) прибув товариш військового міністра полковник О.Жуковський[13]. Тут же перебував голова Центральної Ради Михайло Грушевський з родиною, прем’єр міністр Всеволод Голубович, міністри Микола Порш, Михайло Ткаченко, Павло Христюк, Григорій Сидоренко.

11 лютого (29 січня) в с. Ситняки було проведено спільне засідання уряду, на якому О.Жуковського призначили виконувачем обов’язки військового міністра УНР. Він запропонував програму реорганізації армії та формування нових боєздатних частин. Один із головних акцентів доповіді стосувався запровадження суворої дисципліни та субординації у військах. Скасовувалися солдатські комітети у військових частинах, гарнізонах та штабах. Основою для розбудови нової армії виступив Окремий Запорізький загін. Згідно зазначеної програми створили центральне бюро, що проводило набір для нової української армії. Весь той непевний елемент, що зібрався у війську, за словами нового військового міністра потрібно було «просто ганебно викинути». Розроблені статутні документи та запроваджена платня за військову службу. У зв’язку з тим, що в підпорядкуванні О.Жуковського перебувало приблизно 20 працівників військового відомства (з колишніх 400), то фактично доводилось розпочинати все з «чистого аркуша». Крім того, він перебирає посаду головнокомандувача військ УНР замість підполковника Олександра Сливинського й зосереджує в своїх руках керівництво військовими діями. Формується та розпочинає роботу Похідний штаб, Генеральний штаб, створюється управління постачання армії.

Відчуваючи відповідальність за політику Центральної Ради в усіх її проявах, переживши трагічну більшовицьку навалу в січні 1918 року, М. Грушевський розробляє концепцію майбутнього державного устрою незалежної України, особливе місце в якій відводить армії. У своїй праці «На порозі Нової України» голова УЦР зазначав: «Треба раз поставитись до армії […] як до окраси держави й нації, її почесну варту, куди йде все щонайкраще, найбільше перейняте щирим, серйозним відношенням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань, не за напасть, не за страх, а за совість, щоб віддати кілька найкращих літ сповненню найвищого громадського обов’язку: боронити найвищі народні досягання своєю кров’ю!

Треба, щоб кадрова старшина складалась з ідейних, культурних, інтелігентних, щоб ценз її не тільки спеціальний, а й загальний був досить високий (вища загальна школа) і вона була обставлена матеріально настільки відповідно, щоб не тікали з війська “на ситіші пироги”, як казали наші предки. […] Щоб при твердій дисципліні і субординації армія мала дійсно демократичний характер по суті. Щоб побут козаків в сій армії не був марнуванням часу, щоб час регулярної служби був використаний як найпродуктивніше. На армію так організовану і поставлену не шкода буде великих засобів, великих вкладів»[14].

Випробування, що випали на долю Української Народної Республіки наприкінці 1917–на початку 1918 р., змусили Центральну Раду взяти до уваги помилки, зроблені нею у військовому питанні в 1917 р. Стало зрозуміло, що без сильної, нехай і невеликої армії, молода держава не зможе захищати свою незалежність. А основа тієї нової армії була закладена 9 лютого (27 січня) 1918 року сформуванням Окремого Запорізького загону, який незабаром був розгорнутий в дивізію, а далі в корпус та Запорізьку групу армії УНР. За вояками цього легендарного формування закріпилося ім’я «запорожці». Полковник армії УНР Іван Дубовий відзначав, що новітні «запорожці» вирізнялися поміж інших своєю жертовністю, завзяттям, дисципліною, патріотизмом та зразковою організацією.

Юрій Євтушенко

Оновлена редакція: 7 лютого 2021 р.

[1] Визвольні змагання очима контррозвідника : документальна спадщина Миколи Чеботаріва / упоряд. та авт. вступ. ст. В. С. Сідак. К., 2003.  С. 101.

[2] Єреміїв М. Полковник Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен. 1974. С. 137

[3] Жуковський О. Вспомини часів епохи Великої Східньої Революції початка 1917–19 рр. (Із окопів до Тюрми). Записка книжечка. 1919 рік / Упорядник: Павло Гай-Нижник. К., 2018. С. 83.

[4] Вихід українського війська з Києва // Народна Воля. 1918.  № 27. 13 березоля н. ст. 28 лютого ст. ст. С.4.

[5] На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914-1921 років / Авт. кол.: А. Руккас, М. Ковальчук, А. Папакін, В. Лободаєв. Харків. 2016.  С. 61.

[6] Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. Нью-Йорк. 1956. С. 13.

[7] Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). Ч. І: До Берестейського миру. Львів. 1927. С. 141.

[8] Там само. С. 143. 

[9] Жуковський О. Вспомини часів епохи Великої Східньої Революції початка 1917–19 рр. С. 92.

[10] Гай-Нижник П. Особиста охоронна служба гетьмана всієї України П.Скоропадського: штати й завдання (1918 р.) // Державник і Держава: до 100-річчя проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. Збірник наукових праць. К., 2018. С. 98.

[11] Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. Нью-Йорк. 1956. С. 17.

[12] Авраменко Н. Спомини запорожя: Документальне видання. К.,  2007. С.224.

[13] Кудлай О. Формування вищих органів управління у сфері військового будівництва УНР (червень 1917 –квітень 1918 рр.) / Відп. ред. В.Ф.Верстюк. –  К., 2016. С. 69.

[14] Грушевський М. На порозі нової України : гадкі і мрії. К., 1918. С. 50.