ФЛІГЕЛЬ

Згідно з рішенням Київради Музей Михайла Грушевського мав розміститись у невеликому триповерховому будинку по вулиці Паньківській, 9. Можливо, ви знаєте, що цю садибу родина Грушевських придбала 4 липня 1908 року. Від самого початку свого існування будинок (він постав близько 1901 року) через розташування в глибині ділянки отримав визначення «флігель». Вже давно не було шестиповерхового Великого дому Грушевських: споруджений у 1908−1909 роках, він був спалений російськими більшовиками в січні 1918 року, а рештки підірвані влітку 1921. Не зберігся і сусідній старенький одноповерховий будиночок по Паньківській, 7, придбаний Михайлом Грушевським 1913 року і розібраний на початку 1950-х років задля розбудови нового «Будинку працівників науки». Залишився тільки флігель, що продовжував берегти традицію Дому Грушевських.

Тоді, упродовж 1992 року, саме склався наш невеликий гурт науковців новоствореного відділу «Музей Михайла Грушевського»: Світлана Панькова (директор), Варвара Ковальська (вона невдовзі звільнилась), Олег Будзинський і я, Микола Кучеренко. Приблизно тоді ж Музей історії Києва подбав про охорону, уклавши договір з охоронною фірмою «Стоїк». Щодня о шостій вечора хтось із нас на Паньківській передавав чергування якомусь із «стоїків» − молодих хлопців спортивного вигляду.

Давня пристрасть до фотографування змусила мене якось восени 1992 року прихопити свій старенький «Київ», щоб зафіксувати Дім Грушевських. Сьогодні, через третину століття, ті нечисленні кадри вже також стали історією.

На той час флігель уже був наполовину відселений: спорожніли ліве крило першого поверху (там хтось відразу побив вікна і їх довелось забивати дошками з підлоги квартири № 1) і весь третій поверх. Задню частину першого поверху ще недовго займала установа під мало зрозумілою назвою Пуско-налагоджувальне управління (ПНУ).

Садиба здавалась цілковито занедбаною. Від сходів з напівзруйнованою балюстрадою вгору до вкритого світло-блакитною фарбою флігеля вела вузька вимощена дореволюційною цеглою стежка. Її супроводжували праворуч імпровізовані «перила» у вигляді труби, що мали оберігати від падіння на слизькій стежці взимку. Про давні намагання мешканців привнести сюди красу нагадували кілька старезних стовбурів бузку край стежки і сліди круглої клумби під вікном ліворуч.

На жаль, вже не було старих засклених дверей. За розповіддю мешканця другого поверху Леоніда Яровенка, їх чомусь замінили не так давно на нові – дешеві, оббиті вертикальними дерев’яними планками. Старі двері-пам’ятка ще довго лежали неподалік, аж поки хтось не забрав їх.

Позаду флігеля кидалися в очі старий почорнілий сарай, погріб, зміцнена цеглою траншея, що мала оберігати від ґрунтової вологи праву частину стіни першого поверху. Про колишню велику двоповерхову терасу (її, вже стару й аварійну, розібрали Яровенки) нагадували хіба що отвори для дерев’яних брусів у цегляній стіні флігеля та невеликі оббиті дошками чи обтягнуті плівкою убогі конструкції на рівні другого і третього поверхів.

На той час ми вже знали, що колись на другому поверсі флігеля мешкав рідний брат Михайла Грушевського – відомий історик Олександр Сергійович з дружиною Ольгою Олександрівною, а на третьому − їхня сестра Ганна Сергіївна. Там виростали її діти Люся (Ольга Вікторівна) і Сергій – майбутній історик Сергій Шамрай. Повернувшись з еміграції в березні 1924 року, до них на третій поверх підселився Михайло Сергійович з дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною.

Неймовірно, але на старих вхідних дверях третього поверху на 1992 рік ще збереглись дві металеві таблички з номерами помешкань: «4» і «19». Вже тоді було зрозуміло, що вони зберігають пам’ять про дореволюційну нумерацію: п’ятнадцять помешкань у Великому домі і 4 – у флігелі. В єдиному домоволодінні Грушевських тут була остання, дев’ятнадцята, квартира. За радянських часів табличка «19» вже не була потрібна і лише проступала крізь нашарування коричневої фарби як давня пам’ять Дому. А табличка «4» з’явилася згодом, коли вже не було Великого дому Грушевських.

У відселеній четвертій квартирі (третій поверх) я не відразу зрозумів, чому в кухні, ванні й туалеті висіло по чотири лампочки – поняття «комунальна квартира» мені було мало знайоме. Я побачив стару чавунну ванну, про яку наш друг Дмитро Малаков жартома сказав, що в ній «плескався сам Грушевський». Її, як і дверцята від ще кількох вцілілих на той час грубок, винесуть мародери після того, як «Стоїк» піде з відключеного від усіх комунікацій флігеля.

А в колишньому кабінеті Михайла Грушевського ми застали три його високі, мало не до стелі, дерев’яні книжкові стелажі. Пізніші мешканці розгородили ними кабінет і використовували як звичайні господарчі полиці. На той час непогано зберігся старий викладений орнаментом паркет, і лише на місці розібраних кахляних грубок підлогу замінила фанера. Тут ще залишалось світло і тепло, тому саме в кабінеті перебували «стоїки».

Як нашарування минулих десятиліть радянської «комуналки», сприймалась розділена фанерними перегородками велика кімната праворуч. Як пояснила колишня мешканка Дому Вікторія Слупська, кімнату розгородили квартиранти з Харкова Леонід Капустянський і Семен (Соломон) Плотичер, яким Ганна Сергіївна здала кімнату в оренду в 1934 році. Про будівельну активність Капустянського нагадував також довгий дерев’яний балкон, який квартирант якось примудрився прибудувати ззовні до свого помешкання.

Перебудови читались і в кутовій кімнаті, де як ми вже знали, колись мешкала Катерина Грушевська. Там дві паралельні рельєфні лінії «фільонки» ділили стелю навпіл, натякаючи, що колись так само навпіл ділилась і вся та кімната.

Потім ми поступово відкривали неймовірно багату історію Дому Грушевських. Ми дізнавались, що його стіни пам’ятають не лише родину Грушевських, але й багатьох інших талановитих, одухотворених людей: письменника Бориса Антоненка-Давидовича, літературознавця Петра Волинського, вихованця школи Михайла Грушевського Василя Денисенка та його сина Ігоря – в’язня ГУЛАГу й автора до болю детальних і влучних спогадів про пережите, археолога Миколу Макаренка, мистецтвознавця Олексу Новицького, поетів Олександра Олеся та його сина Олега Ольжича, художників Василя і Федора Кричевських, Анатоля Петрицького, Юрія та Сергія Пустовійтів… Та хіба ж усіх перерахуєш?

Тоді, в 1992 році, флігель нагадував стару людину, яка дуже багато бачила на своєму віку, все пам’ятала і могла багато розповісти. Пригадуються слова його мешканця Ігоря Денисенка, що тут «для кожного, хто трохи щось знає і хоч трохи мислить, відлуння кроків Грушевського та його оточення чулося на кожному кроці». Услід за Ігорем Васильовичем до нас приходило усвідомлення, що стосовно цього будинку «має право на існування слово “святиня”».