Хочеться “одгорнути завісу майбутнього й зазирнути, що таїться за нею…”

Новий 1918 рік  українська громада Києва зустрічала з українським карбованцем, колядками  в Українському національному театрі та “радянською колядою” у виконанні ватаги на чолі з Михайлом Грушевським, копченою гускою за 100 карбованців пуд, легким вином, ялинковими подарунками “Ґедзя”, відривним календарем з портретами діячів Української Центральної Ради, “Українською граматикою” Івана Огієнка,“Нашими національними скарбами” Миколи Біляшівського

 Цим матеріалом ми розпочинаємо публікацію лекцій співробітників музею, присвячених 100-річчю Української революції 1917–1921 рр. Вони були прочитані або готуються до публічного оприлюднення в рамках проекту “Історичні вправи в Домі Грушевських”. Пропонуємо до уваги наших читачів першу лекцію із циклу “Нові джерела до історії Української революції 1917–1921 рр.: текст, контекст і підтекст” — “Як українська громада Києва зустрічала Новий 1918 рік”

Кожному з нас напередодні Нового року хочеться “одгорнути завісу майбутнього й зазирнути, що таїться за нею…” А ще хочеться зазирнути в минуле.

Новий 1918 рік українці зустрічали з неділі на понеділок. Рівно через сто років Новий 2018 рік ми так само будемо зустрічати з неділі на понеділок. Так само, як і ми, українці мали шість вихідних днів на різдвяно-новорічні свята 1917/1918-го: 24, 25, 26, 27, 31 грудня (за ст. ст.) 1917 р. і 1 січня (за ст. ст.) 1918 р. Це не закономірність, це випадковий збіг. Та не зважаючи на цю випадковість, сьогодні ми звертаємо особливу увагу на доленосні історичні події на збігу 1917-го й 1918-го.

Після проголошення Української Народної Республіки два останні місяці 1917-го були вщерть переповнені подіями. Відкриваючи 12 (25) грудня 1917 р.  восьму сесію УЦР, М.Грушевський наголосив, що за шість тижнів українцям “прийшлось зробити ту працю, якої в інший час стало б на кілька років”. І це була щира правда, хоча обставини й суспільство вимагали ще рішучіших кроків.

Ключовими передноворічними словами стали “мир”, “війна”, військо”, “земля”, “гроші”, “більшовики”. Не треба бути занадто уважним, щоб зрозуміти: ці слова вийшли на порядок денний і через 100 років.

МИР. ВІЙНА

Слово “мир” і “війна” висіли в повітрі густим туманом. Велика війна, яка виснажила Україну, як і весь світ, фактично скінчилася. Щоб вирішити подальшу долю новопосталої на геополітичній карті Європи Української Народної Республіки, на мирову конференцію до Берестя 17 (30) грудня 1917 р. виїхала українська делегація.

Напередодні Нового року, 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.), міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін від усіх Центральних держав зробив заяву: “Ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представництвом самостійної Української Народної Республіки, формальне ж признання чотирма союзними державами Української Народної Республіки самостійною державою буде зазначено в мировому договорі”. Відтак Україна набула статус суб’єкта міжнародного права.

Українські землі залишалися ласими для сусідів, і голова української делегації Всеволод Голубович підносить в Бересті питання щодо долі Холмщини, Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття.

ВІЙНА

Та головною бідою стала інша війна, що насувалася на Україну й визначила її долю на десятиліття. Відповідно до лицемірного ультиматуму Раднаркому Центральній Раді, який надійшов з Петрограду до Києва 4 (17) грудня 1917 р., совєтська Росія і УНР з 5 (18) грудня перебували в стані війни. Шпальти газет останніх грудневих днів були сповнені тривожними звістками з Харкова й інших українських земель, окупованих більшовицьким московським військом: розстріли, реквізиції, грабунки. На засіданні уряду 15 (28) грудня генеральний секретар пошт і телеграфу Микита Шаповал повідомляв, що в Харкові більшовики роз’їжджають на автомобілях із плакатами “Смерть українцям!” А вже 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) есерівський часопис “Народня воля” крупним шрифтом друкує інформаційне повідомлення: “Україна в небезпеці — більшовики захопили Катеринослав, Могилів і обступають Чернігів”.

ВІЙСЬКО

“На фронті армія кидає позиції і іде додому…, треба бути готовим до того, що на Новий рік ні в більшовиків, ні в нас армії не останеться”, — заявив 18 (31) грудня у своїй доповіді на засіданні уряду Микола Порш. Справа формування війська виявилася занадто складною: бракувало і досвіду, і політичної волі. Яскравим свідченням тогочасного стану передислокованих українських частин є спогади Є.Чикаленка: “Вони так рвались з Петрограда, з північного фронту рятувати «рідну Україну» (власне додому), з величезним напруженням та втратами пробивалися через ряди московської армії до Києва, а тут для них ніхто не заготовив ні казарми, ні харчів[…] Справді, наше Військове міністерство, що складалося з цивільних людей та з прапорщиків, людей молодих, недосвідчених, незугарне було організувати для свого війська ні матеріальних, ні духовних харчів, і козаки нудилися, нічого не роблячи, повчалися тільки від большевицьких агітаторів, що Центральна Рада складається з самих буржуїв, а Генеральний секретаріат з самих «генералів» […]. Не покладаючись на своє військо, українське громадянство кинулося організовувати армію з охотників”.

Задля демонстрації поодиноких військових здобутків, 17 (30) грудня на Софійській площі відбувся парад куренів Вільного козацтва, закарбований у кадрах тогочасної кінокамери.

ЗЕМЛЯ

Проведення аграрної реформи стало однією із головних подій політичного життя України наприкінці грудня 1917 р. Не вдаючись в юридичні норми положення ІІІ Універсалу “приватна власність на землю касується”, селяни на свій розсуд розпочали “земельний переділ”. Доповідаючи на 8-й сесії УЦР про діяльність секретарства земельних справ, Борис Мартос змалював непривабливу картину. Всякі “більшовики” закликали селян ділити панське добро, після панського починали грабувати добро заможних селян, “а потім солдати, у яких нема нічого, стали обдирати хати та розтягати тини у самих бідних селян. Різні речі з панського реманенту та хатніх речей селяни ділили між собою на часті, так, що жодної користі нікому з того не було. Розбирали та ділили плуги і всякі господарські машини, ділили з панських домів картини так, що один брав раму, другий шкло. Одне село поділило між собою фортепіано”.

Проте учасники гострої дискусії щодо земельної реформи, яка відбулася на 8-ій сесії УЦР, не дійшли згоди. Отже, параду з нагоди прийняття земельного закону не відбулося: питання про споконвічну мрію українського селянства, від якого залежали настрої суспільства, й насамперед військовиків, відкладалося.

ГРОШІ

Проблема фінансового забезпечення війська, залізничників, шляховиків та загалом життєдіяльності молодих державних інституцій, які активно поставали після ІІІ Універсалу, стала головною темою на всіх засідання уряду впродовж грудня 1917-го. Усі інституції вимагали асигнацій: від 6 000 крб. на ноти в розпорядження генерального секретарства освіти та 100 тис. на допомогу біженцям до 2, 5 мільйонів на військові справи.

На 6 (19) грудня 1917 р. в Державному банку лишалося готівкової маси лише 6 мільйонів крб., тоді як потреби Румунського і Південно-Західного фронтів складали десятки мільйонів. Доводилося звертатися до російських банкірів, а також банківських установ совєтської Росії.

Совнарком використовував це як один із засобів тиску на УЦР. 30 листопада (13 грудня) 1917 р. відбулася розмова по прямому дроту між генеральним секретарем праці Миколою Поршем та комісаром Державного банку в Петрограді Георгієм Пятаковим. У ній йшлося про виділення коштів для виплати залізничникам України, які погрожували в разі затримки заробітної плати оголосити загальний страйк. Г.Пятаков пообіцяв, що гроші будуть надіслані безпосередньо страйковому комітету Південно-Західної залізниці. Водночас він заявив, що постачання грошей в Україну можливе лише за умови визнання Совнаркому верховною владою і влади рад на місцях. Цю розмову постановили опублікувати в пресі, розпочавши тим самим газетну кампанію проти фінансової політики Росії та публічну агітацію за нові українські гроші.

Грошова маса з Петрограду вже не надходить, і питання власної грошової одиниці стає все нагальнішим. “Коли робітники і військо не одержать грошей, буде крах республіки”, — застерігав на засіданні уряду 15 (28) грудня 1917 р. генеральний секретар праці М.Порш. “Для кращого ведення справи організації українського війська і більш успішної боротьби з більшовиками потрібні гроші”, — заявляв він уже як генеральний секретар військових справ, заступивши на цій посаді Симона Петлюру, що 18 (31) грудня 1917 р. подав у відставку.

19 грудня 1917 р. (1 січня 1918 р.) Мала рада ухвалює “Тимчасовий закон про випуск державних кредитових білетів УНР”. Перші українські грошові знаки номіналом 100 карбованців, які з’явилися в обігу вже 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.), невпинно “карбувала” друкарня Василя Кульженка на Пушкінській вулиці, 4. Уряд поспішав, адже з 24 грудня розпочиналися різдвяно-новорічні свята.

Проблему наповнення державної скарбниці вирішував, зрозуміло, новопосталий Український народний банк (Хрещатик, 27; нині – Хрещатик, 17, будинок не зберігся). У своїх оголошеннях він закликав містян здавати готівку, обіцяючи 4 ½ відсотки на біжучі рахунки та від 6% охочим довірити свої заощадження на 5 і більше років. Цікаво, скільки було таких вкладників і чи були вони взагалі?

“Кому війна, а кому мати рідна”. Нестача готівки та загалом фінансові проблеми спричинили до спекуляції. 19 грудня 1917 р. (1 січня 1918 р.) Генеральний секретаріат підтримав внесення заступника секретаря фінансів Василя Мазуренка про “облаву на спекулянтів розмінними грошовими знаками”. “Облава” відбулася 21 грудня 1917 р. (3 січня 1918 р.) в кав’ярнях “Семадені” та “Франсуа”, що на Хрещатику. Трусили всіх гостей, відбираючи під розписку гроші в кожного, хто мав їх більше 500 крб. Того ж дня на засіданні Малої ради Василь Мазуренко пояснював, що саме у цих кав’ярнях “весь час товчуться різні фаринники, котрі носять з собою по кілька сот тисяч карбованців і міняють на гроші чеки тих фабрикантів, які мусять платити гроші робітникам, а в банках дістати грошей на чек не можуть, бо там їх нема. Ці грошові фаринники («спекулянти») поховали в свої кишені всі гроші. Деякі за розмін грубих грошей та чеків беруть по 15 відсотків”. При трусах були присутні представники прокуратури та банків, які видавали розписки на відібрані гроші.

На цю критичну ситуацію з готівкою не забарився відгукнутися “Ґедз”, опублікувавши такий діалог:

“Він: Хочеш, подарую тобі новеньку тисячу?

Вона: Ні, вже краще подаруй вязку бубликів”.

У середині грудня Київ пережив хлібну кризу, для ліквідації якої до Києва доставили 200 тис. пудів хліба. Встановили відносини з Кубанською республікою, звідки взамін 100 тис. пудів цукру Україна мала отримати 1 млн. пудів пшениці. Значно здорожчали дрова, у зв’язку з чим 29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р.) в Київській міській Думі зібралося спеціальне засідання.

Усі ці стратегічні передноворічні проблеми — військо, гроші, харчі, — без яких годі було сподіватися на перемогу, художник “Ґедзя” поєднав у одній карикатурі “З ілюстрацій до творів М. Гоголя «Різдвяна ніч»”, яку можна читати як аверс і реверс: одна проблема породжує іншу.

Митець, що “заховався” під невстановленим на даний час псевдо “П.Коцький”, звертається до сюжету знаменитої “Ночі проти Різдва” Миколи Гоголя. Ліворуч він зобразив головних героїв: Чорта (а в його образі колишнього генерального секретаря військових справ Симона Петлюру) та Вакулу (голову Генерального секретаріату Володимира Винниченка), який за Тимчасового уряду не раз навідувався в Петроград. Вакула, вбравшись в зелений запорозький жупан, велить Чорту мчати за “золотою туфелькою”. Тепер, вже за нових політичних обставин, — “гарячої війни” з більшовиками — “Ґедз” застерігає голову уряду від будь-якого порозуміння з російським центром. Гроші потрібні і уряду, і війську, але вирішуйте цю потребу власними силами — наголошує невгамовний і послідовний “Ґедз”.

Праворуч герой того ж твору Гоголя — Пузатий Пацюк (він же заступник генерального секретаря продовольчих справ Микола Стасюк), якому вареники, змащені у сметані, самі стрибають до рота. Саме в грудні 1917 р. М.Стасюк подав у відставку, і правдоподібно ця карикатура — застереження і заклик до вирішення продовольчої кризи, адже харчі, як і військо та гроші, були запорукою успішного ведення війни й заспокоєння краю.

***

Переживаючи неспокійні дні, українці Києва все ж готувалися до зустрічі Нового року. Часописи містили редакційні вітання. “На щастя, на здоров’я… Щастя–доля, талант добрий — хай подорожують з нами в невідому путь і помагають на добре вивести нашу національну справу, на якій засновується благо рідного краю”, — звертався до своїх читачів редактор “Нової Ради” Сергій Єфремов.

ГУСКА Й ЛЕГКЕ ВИНО

Щоб полегшити клопоти  господинь й водночас привабити вкладників, в торговому відділі Українбанку на Хрещатику, 27 продавалися гуси копчені ціною 100 карб. за пуд.

Отримали “подарунок” уряду і гурмани — поціновувачі вина. Вперше після введення з початком Великої війни “сухого закону” (царський рескрипт від 22 серпня 1914 р.) Генеральний секретаріат 15 (28) грудня прийняв постанову: “дозволити органам місцевого самоврядування продажу легких вин перед святами, а фінансовій комісії організувати контроль і встановити акциз”. І тепер не лише в ресторанах, а й на домашніх святкових столах з’явилось вино, а в державній скарбниці — додаткові надходження. В містах, де владу захопили більшовики, запроваджувалися свої “закони”. Так, у Полтаві можна було купити за 1 руб. пляшку шампанського з розграбованих підвалів князя Кочубея в Диканьці.

РІЗДВЯНО-НОВОРІЧНИЙ РЕПЕРТУАР

Столичні газети рясніли оголошеннями про Різдвяно-новорічний репертуар київських театрів та інші розважальні програми. У цирку Олександра Кіссо (цирк Петра Крутікова на вул. Миколаївській, 7, нині — вул. Архітектора Городецького, 5, будинок не зберігся) 31 грудня 1917 р. (13 січня 1918 р.) і 1 (14) січня 1918 р. йшла грандіозна gala-вистава “Дідусь Мороз” за участю 30 дітей. Глядачам Українського національного театру (Троїцький народний дім) окрім класичних вистав пропонувалася ще спеціальна програма “Колядки”. Український театр під орудою Миколи Садовського заохочував переглянути комедію “Як ковбаса та чарка то минеться й сварка” за Михайлом Старицьким та послухати оперу Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.

На перші новорічні дні, зокрема 2 (15) січня 1918 р., з ініціативи Всеукраїнської ради військових депутатів в залі Купецького зібрання передбачався благодійний концерт українських колядок для козаків київської залоги у виконанні Українського національного хору, хорів слухачок Вищих жіночих курсів і студентів Університету св. Володимира під орудою Олександра Кошиця.

 

РОЗВАГИ

На Бульварно-Кудрявській вулиці відкривалася ковзанка, в “Salon de Modes” М.Сухаренко на вулиці Миколаївській (нині — Архітектора Городецького), 12 розпочинався великий розпродаж готових моделей зі знижкою 40%. Для зустрічі Нового року в окремих театрах, кінотеатрах та Купецькому зібранні влаштовували бали-маскаради з танцями, живою музикою, лотереями. “Интимный театр” під керівництвом Д.Гутмана на Хрещатику, 43 (сучасна нумерація — Хрещатик, 27 а, будинок не зберігся) обіцяв танці з трьома оркестрами й призом за витончене виконання танго — сережками з діамантами за 1000 рублів. Ресторани приохочували замовляти столи й кабінети.

НОВОРІЧНА НІЧ В УКРАЇНСЬКОМУ КЛУБІ

Українська громада традиційно зустрічала Новий рік в клубі “Родина” на вулиці Володимирській, 42. Серед помітних гостей були голова уряду Володимир Винниченко, діячі Центральної Ради Микита Шаповал та Дмитро Дорошенко, завітав і відомий громадський діяч, меценат Євген Чикаленко. Описуючи цю новорічну ніч у спогадах, Є.Чикаленко та Д.Дорошенко по-різному згадували промови тостуючих В.Винниченка та М.Шаповала. Але в підсумку в їхній пам’яті закарбувалися слова, овіяні “глибоким смутком і песимізмом”. “Промови представників влади не сприяли заспокоєнню… Але дійсність цілком оправдувала навіть найбільший песимізм”, — підсумовував Д.Дорошенко.

М.Грушевський зустрічав Новий рік, як і Різдво, з родиною. Вдень голова Центральної Ради був зайнятий державними справами: він приймав комісара Французької Республіки при уряді УНР Жоржа Табуї, про що той згадував у своїх споминах. Уже вдома, за святковим столом, М.Грушевський пригадав напевно слова, занотовані ним ще за маґістерських часів (1893 р.) у щоденнику: “Слава Тобі Боже, що дав сили перенести все, що було минулого року. Дай же сили перебороти все і дерзновенно йти, куди веде розум і совість”. Це була його остання зустріч Нового року в фамільному Домі, якого за кілька тижнів не стане..

РІЗДВЯНО-НОВОРІЧНІ ПРИВІТАННЯ “ҐЕДЗЯ”

Не залишалася осторонь усіх передноворічних подій і тогочасна публічна опозиція, яскравим представником якої став гумористично-сатиричний журнал “Ґедз”. Від самого початку виходу він уважно стежив за подіями та вперто провадив думку щодо незалежної поведінки українських лідерів у відносинах з Тимчасовим урядом. Політикуму доводилося діяли на реальному ґрунті, не завжди зважаючи на остороги “Ґедзя”, висловлені мовою шаржів і карикатур під назвою “Про старі часи на Україні”. Усі ті перемовини з Тимчасовим урядом колектив часопису вважав за “старі часи”, закликаючи покінчити з “московською орієнтацією”, позбутися “песького обов’язку” супроти Московщини.

Але коли на Україну посунуло більшовицьке військо зі своїм жахливим обличчям, “Ґедз” не на жарт розлютився: він ніяк не міг змиритися з оборонною позицією уряду та парламенту в такий доленосний час. І привітав українських очільників з Новим роком “Радянською колядкою”, яку “сміливо” присвятив “несмілим”.

Зображена на шаржі ватага на чолі з М.Грушевським на перший погляд справляє враження святкової композиції. Проте, жало “Ґедзя” припікало занадто боляче, вкладаючи в слова споконвічної коляди докори й сподівання українського громадянства, яке воліло, щоб у таку грізну годину Українська Центральна Рада виправдала свої і його надії…

“РАДЯНСЬКА КОЛЯДКА

(СМІЛИВО ПРИСВЯЧУЮ НЕСМІЛИМ)

Співається на мотив колядки “Нова рада стала”

Наша рада стала,

Бо була невдала —

Над музеєм звізда ясна,

Кажуть, возсіяла.

Діячі ягнятка,

Чорні янголятка,

Перед кожним упадали,

Щоб їм владу захищали.

І молилися:“брате,

Петроградський Пилате,

Ой, навчи ж нас, ким назватись,

Щоб у дурнях не зостатись”.

Нова радість стане:

Кажуть, рада встане?!

Дай же, Боже, їй проснутись,

Щоб в ніщо не обернутись!”

ЯЛИНКОВІ ПОДАРУНКИ “ҐЕДЗЯ”

А щоб пом’якшити тональність “колядки”, редакція “Ґедзя” приготувала ялинкові дарунки тим, “хто того заслужив” упродовж березня – грудня 1917 р. Розділяючи дарунки, “Ґедз” дбав про найбільшу справедливість, аби кожному припало те, що до нього найбільше пасує. І в кожний подарунок вкладав відповідний підтекст:

“Центральній Раді — новий будинок парляменту.

Генеральному секретаріятові — готовий штат грамотних директорів.

Грушевському — власну друкарню.

Винниченкові — нове перо.

Петлюрі — портрет Міхновського.

Поршеві [генеральний секретар праці] — апарат бездротового телєграфу.

Туган-Барановському [колишній генеральний секретар фінансів] — довгі ноги.

Лотоцькому [генеральний писар] — вінок за довгу службу.

Меншостям — ІV Універсал про… самостійну Україну.

Укр. ес-декам — цебер холодної води.

Укр. ес-ерам — голову на плечі.

Укр. ес-ефам — нову вивіску.

Большевикам — безплатні білєти на виїзд.

Меншевикам — хустку для витирання сліз.

Народному університетові — слухачів.

Театрові Садовського — новий репертуар.

“Новій Раді” — новий шрифт.

“Робітничій газеті” — певний напрямок.

“Народній Волі ” — дорослих публіцистів.

“Л.Н.Вістникові” — публіциста.

Пресі взагалі — словники й синтаксиси.

“Киевской мыcли” — все, що викинув український рух на смітник.

“Киевлянину” — субсидію від Генерального секретаріату.

Оберучеву [колишній начальник КВО] — нову сердюцьку шапку.

Незлобіну [голова ради робітничих та солдатських депутатів], Рябцеву [київський міський голова] — «скатерть для дорожки»”.

ПОДАРУНКИ ВИДАВЦІВ

А видавці готували українцям і свої подарунки. 20 грудня розпочали надсилати передплатникам “Художній альбом України”, виданий С.Вольченком у Полтаві накладом 1000 примірників (ціна від 15 до 18 карб.). На сьогодні цих альбомів збереглося декілька примірників, один із них в колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. З цього ж видавництва вийшов відривний календар з портретами М.Грушевського та 12 діячів УЦР. Може, комусь і такий подарунок знадобиться. Напередодні Нового року побачила світ “Українська граматика” (Ч. 1. Основи українського правопису) Івана Огієнка, а Микола Біляшівський потішив українську мистецьку еліту виданням “Наші національні скарби”. Мав вийти особливо доречний дарунок для всіх українців — “Мапа Української Народної Республіки”, яку можна було придбати за 2 руб. 50 коп. у видавництві “Книжник” на Прорізній, 2. На жаль, чи то й направду всі примірники роздарували, чи то більшовики розгромили видавництво, чи то знищили весь наклад, але дослідникам-картографам цієї мапи УНР виявити не вдалося.

СВЯТОЧНІ ПРИБАВКИ УРЯДОВЦЯМ

Незважаючи на фінансову скруту, 7 (20) грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату постановили “видати служачим святочні прибавки:

1) співробітникам, що одержують до 200 крб. місячної платні — повний місячний оклад;

2) тим, що одержують від 201 – 300 крб. — 75 % окладу;

3) тим, що одержують від 301 – 400 крб. — 50 % окладу”.

Прибавки могли одержати лише ті співробітники, що служили в секретарствах не менше місяця до 1 грудня 1917 р.

“ҐЕДЗ” — “ТАКОЖ БОЛЬШЕВИК”

Чим тривожніші були повідомлення з окупованих більшовицьким військом земель, тим активнішою ставала опозиція. Прагнучи достукатися до кабінетів і свідомості громадянства, вже відомий нам “Ґедз” шукав нових форм. І тому часом на своїх сторінках відводив провідне місце не художникам, а прозаїкам, застерігаючи владу й суспільство від нового нашестя “одновірного руського брата”, який ніс “жах, грабіж, руїну”.

Отож, у першому новорічному номері він заявив:

“Не вітаю вас з Новим Роком, ні! Ні з новим щастям, ні з новим здоровлям. Не роди, Боже, ні жита, ні пшениці, ні всякої пашниці, — ніколи мені буржуйськими ділами заніматися…

Що, вас бере удівлєніє?

Дарма: «Ґедз» також большевик…

Отже, з Нового року, собственно з 14 січня 1918 року, «Ґедз» — большевик і розпочинає боротьбу…

Боротьба йде зі всім, що попадається на очі, але на законном основаніі і с об’яснєнієм прічін.

Зсаджується з коня Богдан Хмельницький, — потому буржуй, иш, каку шапку вдєл.

Розбивається в прах Ольга, — потому княгиня, ето раз, а другоє, зачім вона отомстіла бєдним древлянам?

Архангела Михайла з думської бані геть, — потому, єслі ти ангіл, так будь обикновенний ангіл: нєт, вон счітаіть сібя за архістратіга, вроді как би генерал, ішо й шашку дєржіть напоготовє, — єто против кого?…

Публічна бібліотека й Музей, — к доброй матєрі! Всє еті кнігі буржуйскіі і всє еті розкопкі в музеі капіталістіческіє, иш, какі палаци, а стоять пустиі, даже не пустіть человєка переночевать.

Царской Сад? Єто што за контр-революція такая? А-ну, хлопці, гайда! Валі єго…

Купецкий тож долой: довольно ім тут по пісочку прохожаться та завивать на скрипках, та “Мартином Борульою” туманіть людям голови! Викорчувать його з земльою, — пущай лучче люді отопляються.

Владімирську горку можна оставить: зсюдова весною хорошо смотреть, как вода дєлаіть розрушеніє”.

“ҐЕДЗ” — НЕ ПЕСИМІСТ

Але “Ґедз” не міг залишатися невиправним песимістом. І тому в першому числі 1918 року приготував усім своїм читачам оригінальний новорічний дарунок: рисунок новонародженого малюка-янгола з пальмовим гіллям, яке символізує перемогу. Дивлячись на цього янгола з далекого 1918-го, хочеться звернутися до нього з проханням: «Подаруй і нам гіллячко перемоги!”

Світлана Панькова

31.01.2018