«КИЇВСЬКИЙ ПАТРІОТ В КРАЩІМ ЗНАЧІННЮ ЦЬОГО СЛОВА»: НОТАТКИ ДО БІОГРАФІЇ ІСТОРИКА-КИЄВОЗНАВЦЯ ВОЛОДИМИРА ЩЕРБИНИ

Доробок і біографію Володимира Івановича Щербини — знаного наприкінці XIX – у першій половині XX ст. дослідника Києва, учня Володимира Антоновича, педагога й співробітника Історичних установ Всеукраїнської академії наук — можна вважати недостатньо дослідженими. Окрім роботи при Науково-дослідній кафедрі історії України під орудою Михайла Грушевського, він очолював Комісію історії Києва і Правобережжя від її заснування в 1924 р. й до 1930 р., коли у 80-літньому віці вийшов на пенсію (саму Комісію ліквідують через чотири роки), після чого відійшов від наукової й публічної діяльности.

Знаковим для дослідження цієї постаті є прижиттєве ювілейне видання «Нові студії з історії Київа Володимира Івановича Щербини» (1926), присвячене п’ятдесятиліттю його науково-літературної діяльности, адже воно й донині слугує основною літературою до життєпису історика. Окрім власне студій та привітань від М. Грушевського та всієї ВУАН в особі її президента Володимира Липського, у збірнику вміщені три біобібліографічні статті: «Праці В. І. Щербини з історії м. Київа» Костянтина Антиповича, «П’ядесятиріччя науково-педагогічної і громадської діяльности В. І. Щербини» Сильвестра Глушка та «Праці В. І. Щербини з історії Правобережжя» Сергія Шамрая¹; останні двоє також були співробітниками Комісії історії Києва і Правобережжя², а К. Антипович — аспірантом ювіляра³. Більшість епітетів, якими величають Щербину («потомок корінних київських родин», «київський патріот в кращім значінню цього слова»⁴ тощо), походить саме з цього збірника.

Сучасних фахових праць, в яких оприявнювалися б аспекти життєвого, педагогічного й академічного шляху В. Щербини, доволі небагато. До цього переліку входять зазвичай статті енциклопедичного штибу⁵. Також діяльність Щербини розглядається в ширшому контексті функціонування Науково-дослідної кафедри історії України чи Комісії історії Києва і Правобережжя⁶. Єдиним масштабним дослідженням із залученням архівних джерел наразі залишається кандидатська дисертація Тетяни Тороповської «Громадська, культурно-просвітницька і наукова діяльність Володимира Щербини (1850–1936)»⁷.

Зважаючи на це, очікуваними (чи ні) є деякі білі плями в біографії відомого у свій час історика Києва. Непевними залишаються, здавалося б, засадничі аспекти життєпису будь-якої знаної людини: роки життя й особа дружини.

Читаючи, скажімо, енциклопедичні статті чи дисертацію Т. Тороповської зустрічаємо твердження, що В. Щербина помер 1936 р. в Києві, але без зазначення конкретної дати. Вірогідно, таке датування походить зі спогадів Олександра Шульгина, племінника Щербини:

Дожив Володимир Іванович до 87 років (1850–1936) і помер тихо й спокійно від ослаблення серця. Його дружина, колишня революціонерка, а тоді вже виснажена стара жінка, помирала тоді ж у іншій кімнаті їх дому. Не знаю, хто з них помер раніше, але померли вони в той самий день, не знаючи про цю одночасність. Щасливий кінець, як власне щасливе й цікаве було їхнє життя…⁸

Додатковий сумнів вносять слова Олексія Яся в «Енциклопедії історії України», що Щербина, «за іншими даними», помер 1938 р.⁹ Цими «іншими даними», як виявилося, є лист Наталії Полонської-Василенко до Дмитра Петрушевського, датований 3 листопада 1938 р., в якому адресантка пише: «Слышали ли Вы киевскую новость печального характера — умер В. И. Щербина, вероятно Вы знали его — историк Киева, отчасти и Украины, сотрудник К[иевской]. Старины, умер 87 лет и до последних дней работал — писал, массу читал»¹⁰. Єдине, в чім свідчення Шульгина й Полонської-Василенко узгоджуються, — 87 прожитих років.

У київських книгах реєстрації цивільного стану за 1936 р. ми не знаходимо запису про смерть ані Володимира Івановича, ані його дружини, Олександри Михайлівни. Ці записи віднаходимо в книгах за 1938 р.: Володимир Іванович помер 9 жовтня від паралічу серця, Олександра Михайлівна — 8 жовтня через крупозне запалення легень¹¹. Імовірно, О. Шульгин (або редактор його споминів) здійснив помилку, вираховуючи рік смерти на основі відомостей про число прожитих років. Плутанина також могла виникнути через те, що у 1936 р. преса повідомляла про смерть у Празі професора Федора Щербини¹².

Не менш загадковою виявилася постать Олександри Михайлівни Щербини, дружини Володимира Івановича. За Т. Тороповською, шлюб мав місце 1879 р., того ж року, коли Володимир Іванович повернувся з Петербурга до Києва. Оженився він, за словами авторки, «на сестрі свого друга і двоюрідного брата Якова Шульгина — Олександрі Шульгиній», і тут же додає: «Як вчений пригадував у 1923 р., він побрався з онукою петербурзького уродженця і старожила І. Логинова, “который в свое время занимал должность казначея монетного двора”». Та й саме такий вибір партії був зовсім недивний, позаяк «Олександру він знав давно, бо, як ми нотували вище, часто бував у домі Віталія Шульгина, опікуна Якова, Олександри і Віри. Отже, з майбутньою дружиною, своєю двоюрідною сестрою, він виріс»¹³.

Такі твердження викликають сумнів, навіть якщо відкинути беззаконність шлюбного зв’язку між двоюрідними братом і сестрою з точки зору канонічного права. По-перше, авторка дисертації не наводить джерел, на підставі яких вона зробила такий висновок, за винятком споріднености Олександри й «петербурзького старожила» Логінова, де покликається на статтю В. Щербини «Селиванов в Шлиссельбурге (Из петербургских преданий начала ХІХ в.)», написаної на основі свідчень того-таки Логінова. По-друге, якщо Олександра була сестрою Якова Шульгина, то й, відповідно, донькою Миколи Яковича Шульгина. Натомість, усюди, в тім числі в акті про смерть, вона фігурує як Михайлівна. По-третє, в родоводі Шульгиних ми не знаходимо жодного Логінова, який був би дідом Олександри, доньки Миколи Шульгина¹⁴. Вірогідно, Т. Тороповська допустила таку хибу, позаяк реальна Олександра Миколаївна Шульгина й справді була в шлюбі з чоловіком на прізвище Щербина. От тільки його звали Петро Семенович і, як видається, він не був споріднений з Володимиром Івановичем¹⁵.

Як вдалося встановити, шлюб гімназійного викладача В. Щербини відбувся 1 (14) травня 1878 р. у петербурзькій церкві св. Матфея. Його дружиною стала донька підполковника Олександра Михайлівна Володкевич¹⁶. Там-таки, в петербурзьких метричних книгах, віднаходимо запис про вінчання від 1850 р. поручика Михайла Івановича Володкевича й доньки титулярного радника Марії Іванівни Логінової, себто доньки того ж «петербурзького уродженця і старожила І. Логинова»¹⁷.

Уперше результати цього дослідження представлено 9 жовтня 2025 р. на круглому столі «Києвознавчі проєкти Історичних установ Всеукраїнської академії наук», присвяченому 125-річчю від дня народження Сергія Шамрая.

Андрій ТОПОРОВИЧ

18.12.2025