МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ І МИСТЕЦТВО

Гімназисту Михайлу Грушевському наука йшла легко, залишаючи час для інших занять. Лектура й літературна робота “не наповнювали життя”, тож хлопець “шукав потіхи в мистецтві”. Малювання, танці, спів, гра на скрипці, ліплення з глини – з таким завзяттям Грушевський мав усі шанси стати відомим митцем. Однак склалося інакше. Малювати заборонив батько, через слабкий зір свого сина. Зі скрипкою теж не пішло: смичок у руках не тримався, “їздив як щітка по підлозі”, тож викладач махнув на нього рукою. Хлопець тяжко переживав і “завидував усім, у кого були музичні здібності – майже так, як усім тим, хто танцював!”.

Танці

”В Ставрополі, коли в нашому домі танцювали, я не навчився танцювати, мабуть, по малолітності, чи що, і потім зостававсь при тім переконанню, що я занадто несміливий і незграбний для сього куншту, тому не брав участі в лекціях танців, що відбував раз на тиждень в репетиційній залі колишній балетмейстер Балдін.

Тим часом багато з товаришів танцювали дуже охоче — нераз уряджували танці вечерами в сінях між гардеробом і клозетом, що служили курильнею і клубом, особливо в зимових годинах, і мені се дуже боліло, і я чув трохи не зневагу до себе, що я не посідаю сеї штуки, не можу брати участі в різних танцюристих забавах, про котрі оповідали між собою мої товариші, фліртувати з паннами, як вони, і так далі”.

Навчився Михайло танцювати чи ні – джерела замовчують. Але професора Грушевського завжди щиро запрошували на численні вечорниці із танцями у славному місті Лева та його передмістях. Сподіваємось, з часом ми ще дізнаємось як майстерно, а може й незграбно, він вальсував із паннами.

Скульптура

З глиною вийшло найцікавіше. Коли у сьомому класі ввели уроки скульптури, першою роботою Михайла було погруддя Христа. Його спробу високо оцінили. Тож коли до гімназії прийшов попечитель із доньками, директор вирішив похизуватися юним скульптором, що якраз чергував у бібліотеці. “Не стільки зацікавлення попечителя, скільки інтерес, що загорівся в очах його дівчат” змусили хлопця бігти за своїм витвором. Несучи на спині погруддя Ісуса, він не врахував ризику коливань, тож глиняна маса полетіла на камінне бруків’я. Його смутку не було меж – “трохи не плакав з жалю”.

І хоч дорослий Михайло Грушевський не став музикантом, скульптором чи художником, після маленької невдачі він швидко взявся за нове погруддя, за чотири роки з успіхом повернувся до скрипки, а на сторінках своїх перших літературних проб натхненно залишав замальовки, які, на щастя, збереглися до наших днів.

Театр

Магічне слово Театр! З молодечих літ воно хвилює і полонить нас, полонило й Михайла Грушевського.

Тим паче, саме з ним пов’язаний «маленький романтичний епізод» його гімназичного життя у Тифлісі. Віддавшись у 19 років «культові опери і її співачок», він закохується в карооку шатенку Олену Марковську, яка виконувала «сопранову партію» Мікаели в шалено популярній оперній виставі «Кармен».

Уже студентом Йому присвячує одну з перших критичних статей — «Малорусский театр». «Дуже скромненького і звичайного на позір» новопризначеного професора Грушевського вводили у світ інтелектуалів Львова походом в театр. І львівська публіка відразу його запримітила.

Згодом при нагоді не оминав Віденську оперу, прислухаючись до порад театралки-дружини побачити щось, «чого не показують у Львові». Завчасно взявши квиток «на дороге місце», у грудні 1900 року насолоджувався знаменитою оперою Ріхарда Вагнера «Золото Рейну». А слухаючи в київському Міському театрі опери Чайковського, Римського-Корсакова і Даргомижського, не міг відігнати думку: а де ж «Різдвяна ніч» Лисенка? «Се гріх перед українською музикою, й перед українською публікою, й перед Києвом, як центром і столицею України», — писав по свіжих враженнях у статті «Маленьке бажання».

Мрія про національний репертуар збулася, коли 1907 року в Києві постав перший стаціонарний український театр з незрівнянними Садовським і Заньковецькою. Ще раніше зіркова пара часто гостила на львівській віллі Грушевських, а дружина професора Марія залюбки бралася за переклад світової класики для постановки на українській сцені. Сумував, коли на «отворенню сезону» в Садовського «було пусто» на «Ревізорі». Поділяв захоплення дружини постановкою в театрі «Камінного господаря» за Лесею Українкою і образом Дон Жуана. День прем’єри цієї вистави критики справедливо назвуть «золотим днем» української сцени.

З болем ділився з друзями й рідними, коли під час еміграції театр став недосяжним «люксусом».

Уже у старшому віці Михайло Грушевський щиро зізнавався у своїх «Споминах»: «Я ніколи не вживав наркотиків, котрі б ослаблювали потребу вражень». Цю жагу вражень він наповнював невловимими і неповторними ароматами сцени, акордами музики, голосами акторів, драматичними сюжетами й величною естетичною аурою. Аурою Театру!

Юлія Найдух, Світлана Панькова