Скорботна елегія Олександра Грушевського

«Sine me, liber, ibis per urbem (Без мене, книго, підеш ти в місто)». Цю відому фразу, якою розпочинаються «Скорботні елегії» римського поета Овідія, засланого на далеку чужину, написав якось молодий історик Олександр Грушевський на конверті з власною візитівкою, несвідомо пророкуючи і собі долю вигнанця. Дитинство в оточенні люблячої родини, справа життя за покликом душі, щасливий шлюб залишились позаду. На зміну прийшли кілька довгих, холодних років на самоті, з єдиною думкою про рідних.

Історик, літературознавець, архівіст і громадський діяч Олександр Грушевський сьогодні відомий переважно науковцям. Однак, сподіваємось, кілька наведених фактів із життя вченого пробудять інтерес до його біографії і стануть поштовхом до відвідання нашого музею, що зберігає його праці, документи, унікальні світлини, а також особисті речі.

Олександр був молодшою дитиною подружжя Глафіри і Сергія Грушевських. Хлопчик зростав у дружній та люблячій родині. Першими його вчителями стали батько та сестра Ганна. А старший брат Михайло опікувався колом читання юнака, даючи поради та надсилаючи йому книжки.

Для Олександра його брат Михайло завжди залишався прикладом для наслідування, беззаперечним авторитетом. Після закінчення Владикавказької гімназії, а згодом Київського університету св. Володимира, він також став істориком і громадським діячем, пліч-о-пліч працював із братом.

Олександр Грушевський свої університетські студії закінчив із дипломом І ступеню і золотою медаллю за твір «Турово-Пинское княжество», який присвятив своїм наставникам і учителям – братові Михайлу Грушевському та Володимиру Антоновичу. У 1903 р. продовження цієї наукової роботи була опублікована під назвою «Пинское Полесье XIV-XVI вв. Исторические очерки». І цього разу автор присвятив її батькові, втрату якого важко переживала уся родина.

У 1907 році Олександр Грушевський першим у Новоросійському університеті Одеси почав читати спеціальний курс з історії України рідною мовою, за що отримав догану і вимушений був звільнитися.

Олександр Грушевський та Ольга Парфененко обвінчалися у 1908 р. А свідком на вінчанні був старший брат Михайло. Ольга Парфененко – дочка генерал-майора, високоосвічена жінка, стала для свого чоловіка надійним другом і помічником.

Власних дітей подружжя Олександра та Ольги Грушевських не мали, тому особливо щедро обдаровували увагою та любов’ю своїх племінників: Сергія та Ольгу Шамраєвих, Катрусю Грушевську, а згодом — внучату небогу Вікторію.

За доби Української Центральної ради Олександр Грушевський став її членом і разом з усією родиною долучився до пробудження українського життя. Влітку 1917 р. брав участь у заснуванні Українського народного університету, де працював професором. Був також директором Педагогічного музею. Розгорнув активну діяльність з порятунку документальних пам’яток, організації архівної галузі.

Олександр Грушевський, академік Історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук (ВУАН), плідно працював у її структурах: був директором Постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі, членом Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України тощо.

Із листа Катерини Грушевської до Олександра та Ольги Грушевських 6 січня 1923 р. з Відня. З моменту виїзду Михайла Грушевського з дружиною і донькою на еміграцію єдиним можливим способом спілкування з сестрою Ганною та братом Олександром, що лишились у Києві, було листування.

Протягом 1921-1923 рр. Олександр Грушевський співпрацював з Союзом «Голодним України», заснованим його братом у Відні. Був посередником у передачі гуманітарної допомоги для української інтелігенції, студентів і дітей-сиріт.

Так Михайло Грушевський привітав молодшого брата з його іменинами. Востаннє. За цими теплими, сповненими ніжності, словами криється невимовний сум і передчуття скорої втрати. Влітку 1933 р. Олександр Грушевський був звільнений з усіх посад, а 9 серпня 1938 р., напередодні 61-го дня народження, заарештований. Мужньо витримавши допити і знущання енкаведистів, нікого не обмовивши, він потрапив на заслання до Павлодару, в Казахстан.