СВОЇ/ЧУЖІ:
люди, спомини, речі Паньківської, 9

Виставка «СВОЇ/ЧУЖІ: люди, спомини, речі Паньківської, 9», як і більшість проєктів сьогоденного культурного фронту, була породжена війною. У перший день повномасштабної агресії рф проти України одним із найбільших бажань було «закрити небо» над нашим Домом — Музеєм Михайла Грушевського. У наступні дні брали себе в руки: демонтували, переміщували, убезпечували, ніби перебираючи свої останні 30 років життя. Адже 3 лютого 2022-го виповнилося 30 років з дня заснування музею.

З болем блукали спорожнілими залами, і нас охоплювало відчуття дежавю: ми це вже бачили, це вже було. Ось такі ж порожні кімнати, холодне відлуння. Це нагадувало той час, коли з будинку відселили «чужих людей», і ми з тривогою думали: «А що далі? Чим заповнити цей простір?»

«А що далі? Якою після перемоги буде експозиція, виплекана нашими ідеями, наповнена повернутими меморіальними речами й відродженими традиціями?», — розмірковуємо останнім часом. Вона, безперечно, буде іншою, бо іншими стали ми.

Саме в ті хвилини й дні роздумів про минуле та майбутнє народилася ідея все ж відзначити 30-літній ювілей. Відзначити скромно й лаконічно. Відкрутити в пам’яті хто 30, хто 15, хто 5 років, згадати й розповісти нашим гостям про те, як ми вивчали долі речей Грушевських та повертали їх на свої місця, хто допомагав, хто зберіг і чи зберіг меморії та свої спогади. Ми згадували слова Марії Грушевської про те, як після репресій рідних наприкінці 1930-х будинок почали заселяти «чужі люди» — очі й вуха НКВД, як частина речей переходила до них, «переїжджала» з Дому, дарувалася, а іноді навіть палилася… І як часто «чужі» ставали «своїми», зберігаючи навіть побиті черепки кавових філіжанок англійського сервізу Веджвуд 1840-х років. Ми ж приносили їх у конвертах, як з археологічних розкопок, щоб потім «золоті» руки наших реставраторів їх «лікували».

Зрештою, виставка склалася з окремих «історій», що поєднали людські долі, спомини, збережені в пам’яті, та вцілілі меморії в лаконічних комплексах. Одні «історії» названі іменами («Марія», «Ольга Олександрівна», «Текля»), інші — прізвищами родин («Пустовойти», «Шамраї», «Денисенки»). А ще є унікальна «історія» з таємничою назвою «Скриня Шапранів».

Одна з цих історій — збірний образ під назвою «Ми». Адже ми з абсолютно чужих по крові людей стали «своїми» для цього Дому, який нас прийняв, відчинивши свої двері для творчості. Коли ми збирали родичів Грушевських на каву, щоб наслухатися їхніх розповідей, то говорили: «Сьогодні до нас прийдуть наші родичі». Колеги, які ще мало знали нашу музейну команду, запитували: «А ви що, родичі Грушевських?» Наша «історія» особлива: вона не має експозиційного вирішення й складається з наших спогадів, записаних упродовж багатьох років голосів рідних Михайла Грушевського та мешканців Дому, знятих відео, які супроводжують гостей виставки.

«СВОЇ/ЧУЖІ» — це не лише про людей. Це також і насамперед про артефакти — музейні предмети. Адже наше кредо «не використовувати чужих речей, бо свої не повернуться» було, є і залишатиметься визначальним у концепції експозиційного наповнення меморіального простору.

Залишиться незмінною й емоційна домінанта — букет мальв, подарований Катериною Грушевською матері незадовго до свого арешту в ніч з 10 на 11 липня 1938 року. Букет «звичайно, що вже сухий», котрий простояв усі 10 років, які Марія Сильвестрівна чекала на свою найдорожчу. Букет-образ, який експонувався 15 років й переживає війну…

 

ПОСТСКРИПТУМ

Пройшовши випробування часом, проєкт «СВОЇ/ЧУЖІ» вже третій рік залишається актуальним: він поєднує минуле й майбутнє Музею. Цю актуальність підкреслює один із домінуючих образів виставкового простору — меблі, загорнуті в білі тканини, які символізують ТИМЧАСОВІСТЬ, на зміну якій прийде ВІДНОВЛЕННЯ.

 

 

ІСТОРІЯ ПЕРША: «МАРІЯ»

 

Кабінет Михайла Сергійовича ми зберігаєм як заповідник, нічого не змінюючи в ньому за весь час. Се для нас найдорожча пам’ять.

(Марія Грушевська)

Марію Вояковську на 1896-й, рік шлюбу з професором Михайлом Грушевським, львівські знайомі називали «смирною дівчиною», «вчителькою», «великою приятелькою Кобринської і Крушельницької» і навіть «радикалкою». Авторитет чоловіка відразу забезпечив їй статус «гранд-дами львівського українського товариства». Залишаючись самодостатньою особистістю, талановитою перекладачкою, театралкою, активною діячкою жіночого руху, вона підтримувала всі починання коханого чоловіка. З любов’ю плекала його «затишний світ», перетворюючи родинні оселі у Львові, Криворівні та Києві на справжні музеї.

Але все це змінила Велика війна. Вишукану львівську віллу Михайло, Марія та Катерина, яку змалечку в родині звали Кулюнею, залишили назавжди 1914-го. «Хутірок» у Криворівні російські війська зрівняли з землею в 1917-му. Прибутковий фамільний дім у Києві запальними снарядами знищили московські варвари наприкінці січня 1918-го. Переживши поневіряння на засланні та нелегке емігрантське життя, Грушевські повернулися до Києва в 1924 році, оселившись у флігелі на Паньківській, 9, який родина придбала ще в 1908 році.

Життя змінилося до невпізнання: якщо раніше двері осель Грушевських не зачинялися, то тепер гості навідувалися рідше, вражаючись скромністю інтер’єрів. Сама ж Марія Грушевська за десять років (1914‒1924) стала більше схожою на бабусю. У турботах про побут керувалася мудрими словами Михайла Сергійовича: «Треба жити, як можна».

Не давши часу відновити душевну рівновагу після смерті в 1934 році друга і чоловіка, доля підготувала нове непосильне випробування: арешт у липні 1938 року єдиної донечки. «Життєвий стержень, який її підтримував, — любов до доньки — зламався після арешту Катрусі. Вона зразу постаріла, поникла, зламалась її воля до життя», — писали рідні про її стан у спогадах. Листувалася переважно з ріднею з Галичини та колишніми львівськими учнями Михайла Грушевського, які підтримували її в нелегкі часи. Просила надіслати улюблену каву, яку не можна було вважати ані «капризом», ані «лакомством», адже це була ностальгія за щасливими роками, коли поруч були найрідніші. Під час Другої світової не прийняла намовляння племінниці переїхати на осиротілу віллу до Львова, сподіваючись на повернення Катерини.

Енергії вистачало лише на те, щоб писати і стукати в усі двері, щоб визволити свою найдорожчу Кулюню, а також боротися за збереження родинної бібліотеки й архіву. Її прохання-скарги, а також листи до Катерини, стали важливим джерелом до вивчення історії меморіальних речей з кабінету Михайла Грушевського, який намагалася зберігати «як заповідник».

Останні 10 років свого життя (1938‒1948) Марія, самотня та згорьована, проводила більшу частину часу на балконі. На запитання: «А що ви там виглядаєте, Маріє Сильвестрівно?», вона щоразу відповідала однією й тією самою фразою: «А я ось дивлюсь, може Катруся йде». Життя мами Марії без її Кулюні передає їхня остання відома спільна світлина, на якій обличчя доньки вирізано невідомою, хочеться вірити, не злою рукою. Це образ усамітнення та туги (в листах до доньки писала: «я так тужу за тобою»), які породжували недовіру до всіх, навіть до родичів (дружину Михайлового брата вона називала «сусідкою»).

Ця недовіра відіграла фатальну роль у (не)збереженні значної частини особистих речей родини Грушевських. За спогадами рідних і мешканців дому, єдиною людиною, якій Марія Сильвестрівна довіряла на схилі літ, була її домашня помічниця Анна Олександрівна Яковлєва. Ця «хитра, улеслива жінка», як її описували рідні, що жили поруч, у ніч смерті Марії Сильвестрівни «вивезла меблі та кращі речі, що ще залишались у кімнаті. Куди це все поділося, нікому не відомо». Наші пошуки спадкоємців Анни Олександрівни не дали результатів, як і пошуки речей, які могли б збагатити меморіальну колекцію.

Ось такі історії трапляються в музейній практиці. І ми чесно про це розповідаємо.

 

 

ІСТОРІЯ ДРУГА: «ОЛЬГА ОЛЕКСАНДРІВНА»

Олександра, молодшого брата Михайла Грушевського, заарештували в серпні 1938-го, через місяць після арешту його племінниці Катерини. «Спокійна, витримана, мовчазна і безмірно добра людина», він виявив неабияку мужність, відкинувши всі сфабриковані звинувачення, не заперечуючи лише одне: «За переконанням я є український націоналіст-“самостійник”». (Сміливо!)

Дружину Олександра — випускницю Вищих жіночих курсів у Києві, бібліографа Ольгу Олександрівну Грушевську — відразу переселили в кімнату Катерини, адже помешкання подружжя на другому поверсі було окуповане «чужими». Відтоді цей простір став «напхом напханий» меморіями Грушевських. До речей Кулюні додалося умеблювання із кабінету батька та дещо з пожитків Ольги. Тут же намагалися умістити також три бібліотеки — Михайла, Олександра та Катерини. Повернуті після вилучення НКВД, вони утворили єдине ціле, зайнявши всі шафи та «амбразури» вікон, образ яких став домінуючим елементом експозиції. Ольга Олександрівна разом із Марією Сильвестрівною, «об’єднавши кошти і живучи разом», давали раду й книжкам, і щоденним клопотам.

Родичі, які знали Ольгу Олександрівну до арешту чоловіка, описували її як «ексцентричну» людину, що «ніколи не займалась хазяйством, кімнати прибирались дуже рідко, обіди вона також не варила». Проте репресії рідних перевернули її звичне життя: «змінилась вона як зовні, так і всередині. Зникла безтурботність». Ольга бралася за петиції до всіх інстанцій, сподіваючись на милосердя «вождів», а для підтримки духу радила чоловікові писати «хороший роман». Вона навіть відвідала його на засланні в далекому Павлодарі, що в Казахстані. Коли ж перестали надходити ніжні, теплі листи від Олександра, благала з відчаєм: «Відгукнись», «Ми тебе так чекаємо». Після звільнення Києва від нацистів навесні 1943-го, сповіщала: «Ми живі, й будинок вцілів». Саме Ольга Олександрівна клопоталася про реабілітацію чоловіка та племінниці Катерини, які так і не повернулися додому.

Водночас вона активно займалася збереженням родинного архіву Грушевських та книгозбірні, піклуючись про те, щоб не здійснилися застереження відомих бібліофілів, котрі попереджали: «Розбазарять і книжки, й рукописи». Зрештою її голос було почуто в Центральному державному історичному архіві, куди в 1958 році вона передала документи та частину книжок.

1948 року життя Ольги знову різко змінилося. У вересні відійшла у засвіти Марія Грушевська, а незадовго до того було видано ордер на проживання в її кімнаті родини Пустовойтів — матері й трьох дітей. Ніби їй вже не було місця на світі, адже вона Грушевська… «Я не знаю, чи я вчителька, чи вихователька, чи нянька», — сумно жартувала Ольга в листах до приятельок, розповідаючи про нові обставини.

 

 

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ: «ПУСТОВОЙТИ»

Оселившись у колишній кімнаті Катерини Грушевської на Паньківській, 9, яка була «напхом напхана» меморіями, вдова репресованого художника Гаврила Пустовойта, Любов Іларіонівна, разом із дітьми — Оксаною, Георгієм (Юрою) та Сергієм — немов би загорнули своє нове життя в простір Грушевських. Простір їхніх речей — меблів, мистецьких творів, посуду, фотографій, книжок, а головне — простір, наповнений пам’яттю Ольги Грушевської. Оскільки Любов Іларіонівна заробляла на життя як логопед, забезпечуючи харчі та одяг для дітей, більшу частину часу з ними проводила Ольга Олександрівна, яку вони спочатку сприйняли за свою бабусю.

Вжившись як у матеріальний, так і в духовний простір Грушевських, діти полюбили умеблювання кімнати, більше схожої на антикварний салон, та захоплювались забавлянками та оповідками Ольги Олександрівни. Свою скромну пенсію вона розподіляла так: на передплату преси, на улюблену каву, на зустрічі з приятельками та приятелями, і обов’язково — на гостинці для дітей Пустовойтів.

З часом, вони зажили з Ольгою Олександрівною однією родиною. Через неї долучилися до багатої пам’яті Дому, поступово ставши його спадкоємцями, «своїми».

За згадками середульшого сина, Георгія, йому тут «було все цікаве, наче потрапив у якийсь казковий світ. Люди, старовинні предмети — все було досі невідоме». Під час наших численних зустрічей він залюбки ділився своїми спогадами, наче повертаючи себе й нас, музейників, в коловорот багатолітнього життя на Паньківській, 9. Він розповідав, як, граючись з іншими дітьми, ховався всередині великого годинника з кабінету Михайла Сергійовича, як дарував друзям чи вимінював численні «дрібнички». Збережені світлини інтер’єру спільного помешкання, зроблені Юрком Пустовойтом, є унікальним джерелом для дослідження долі меморіальних предметів Грушевських.

Любов Іларіонівна, за словами мешканця дому Ігоря Денисенка, «була яскравою по-своєму і дуже енергійною жінкою», мала добрий смак і розуміла цінність навколишніх речей. Вона доклала чимало зусиль, щоб до успадкованого від Ольги Олександрівни добра додати дещо з речей Грушевських від сусідів по поверху. Так і сформувалась унікальна колекція.

Саме ця збірка з тої «напхом напханої» кімнати Катерини Грушевської, яка умістила пожитки її батька, частково матері, тітки Ольги та дядька Олександра, склала основу меморіального зібрання музею, придбаного з меценатською допомогою в Георгія Пустовойта ще на початку 1990-х років.

 

 

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА: ШАМРАЇ

 

Я народилась і прожила в будинку № 9 по Паньківській вулиці 36 років, але, на жаль, згадуються мені ті прожиті роки лише  з гіркотою. Коли я їх (роки) і будинок згадую, мені на пам’ять приходить вірш Т. Шевченка «Не називаю її раєм»…

Не дивлячись на те, що я там народилась і прожила стільки років, я не люблю цей будинок.

(Віторія Шамрай (Слупська))

«Я народилася в кабінеті Михайла Грушевського», — згадувала Вікторія Сергіївна Шамрай (Слупська) у спогадах, які довгі роки зберігала в «шухляді» своєї пам’яті. Спочатку ця кімната слугувала помешканням для її родини, і саме тут маленька Тора прожила свої перші чотири роки (1925–1929). А згодом, коли її бабця, Ганна Грушевська (Шамрай), передала їхню кімнату для свого старшого брата Михайла, вона була перетворена на його домашню робітню — і саме тут розгортаються події нашої чергової «історії».

Нам, музейникам, пощастило спілкуватися з Вікторією Сергіївною понад 10 років. Її спогади, які супроводжують усі «історії» проєкту «СВОЇ/ЧУЖІ», вирізняються щирістю і правдивістю, про що вона завжди наголошувала: «Фантазувати і придумувати я не буду».

Щоразу, коли ми приходили на Паньківську, 9, Вікторія Сергіївна повторювала: «Я не люблю цей будинок». А в спогадах додавала: «Я народилась і прожила в будинку № 9 по Паньківській вулиці 36 років, але, на жаль, згадуються мені ті прожиті роки лише з гіркотою. Коли я їх (роки) і будинок згадую, мені на пам’ять приходить вірш Т. Шевченка “Не називаю її раєм…”».

А як їй було любити дім, з якого один за одним забирали серед ночі найдорожчих: батька — Сергія Шамрая, Катрусю — Катерину Грушевську, дядю Сашеньку — Олександра Грушевського?

Біль і туга за батьком, якого Вікторія обожнювала, залишились з нею на все життя. Він був не лише небожем Михайла Грушевського, а й одним із його найталановитіших учнів. Після вимушеного від’їзду Михайла Сергійовича на початку 1931-го в «почесне заслання» до Москви почались «дискусії», «чистки» і звільнення «грушев’янців». «Викриття ворожих концепцій С. В. Шамрая» та його «фашистської ідеології» визначили наперед долю цього перспективного науковця.

Формальною підставою для арешту стало те, що 17 червня 1933 року, на прохання М. Грушевського, Сергій перевіз підводами на Паньківську, 9 особисті документи Михайла Сергійовича, а також науковий архів Історичної секції ВУАН, Українського наукового товариства в Києві, редакції журналу «Україна», бібліотеку та інше майно Історичних установ. Ці скарби були розміщені в робочому кабінеті Михайла Сергійовича, можливо, в подібних дерев’яних ящиках, які ми бачимо нині в експозиції.

«Слідча справа» 1933 року рясніє головним «звинуваченням» — родинними зв’язками та впливом Грушевського. А табір на Далекому Сході, де відбував свій перший гулагівський термін (1934‒1936) Сергій, мав глумливу назву «Свободный». Дорога до Києва і на Паньківську, 9 після «Свободного» була закрита, і він оселився в Чернігові. Як тільки репресії досягли свого апогею, 9 серпня 1937 року на очах у доньки, яка проводила канікули з татком, відбувся чергових арешт. «Саме в цю ніч батька свого я бачила востаннє», — згадувала Вікторія Сергіївна. Усі вилучені під час обшуків документи — листування, нотатки до наукових праць — 14 жовтня 1937 року були знищені «методом сожжения». Така ж доля спіткала й домашній архів історика, трагізм якої відтворюємо в образі обгорілих листів. Як не домагалися слідчі, але Сергій Шамрай і цього разу категорично відкидав усі звинувачення: «заперечую», «не вів», «не визнаю себе винним».

Лише з табірних повідомлень дізнаємося про місце, де був ув’язнений талановитий історик, котрий став лісорубом. Це була копальня «Партизан», що містилася за 12 км від м. Хатиннах (сучасна Магаданська область). Коротко й лаконічно змальовував Сергій тамтешні умови: «Клімат тут суворий, сягає до -70⁰… Місцевого населення тут немає».

Один з останніх листів адресований донечці Торі. Як заповіт: «Мої книжки, якщо вціліли, візьми собі, читай, але бережи та не роздавай їх. Вони — найкращі друзі». Книжки стали для Вікторії Сергіївни не лише друзями, а й професією. Майже 30 років вона присвятила бібліотечній справі. В пам’ять про батька, якого не стало 4 січня 1939 року, вона назвала свого першого внука Сергієм.

 

 

ІСТОРІЯ П’ЯТА: СЕРГІЙ БІЛОКІНЬ

Всім, хто цікавиться українською історією ХХ ст., представляти Сергія Івановича Білоконя немає потреби. Дружба з ним команди Музею зав’язалася ще від початку 1990-х, і градус взаємної поваги й довіри з кожним роком зростали. Навіть не уявляємо, як би нам було починати без його лекцій та знаменитої статті в «Літературній Україні» (1988) про Грушевського, за яку накинулись всі партійні історики, «Споминів» Михайла Сергійовича, які почав видавати з 1988-го, розповідей про зустрічі з мешканцями Дому на Паньківській, 9. Сергій Іванович не став «своїм» у цьому Домі, бо самих Грушевських він там уже майже не застав. Однак він став «своїм» для Дому-Музею, репрезентувавши в його стінах унікальну збірку під назвою «грушевськіяна» на ювілейній виставці до 60-літнього ювілею, та передавши до музейної колекції добірку прижиттєвих видань видатного історика.

І сьогодні його історію ми представляємо фрагментом колоритних спогадів та світлиною на тлі Дому Грушевських на Паньківській, 9.

«Коли наша родина виїхала з ботанічного саду у міське помешкання на розі Паньківської й Микільсько-Ботанічної вулиць, я навчався в першому класі… Нас прописали тут 22 грудня 1955 року.

Що тут стояв колись будинок Грушевського, вперше оповів нам добрий друг моїх батьків — історик архітектури Микола Павлович Тищенко… Родина Грушевських стала відтоді наскрізним сюжетом моїх інтересів. Я цікавився всім, що могло бути мені приступне в ті роки.

У передвоєнні роки нашу вулицю перейменували на Степана Халтуріна, і лише 1990 року з’явилась можливість увічнити ім’я Грушевського. У ті місяці скинути терориста Халтуріна з міської мапи було зовсім легко. Активістка нашої «комісії з найменувань і пам’ятних знаків» Людмила Проценко хотіла перейменувати нашу вулицю на Грушевського, але ми з Максимом Стріхою домоглись більшого — назвали його іменем одну з найголовніших столичних вулиць, де стоять Верховна рада й Кабінет міністрів.

Природна річ, мене завжди вищою мірою цікавив будинок Грушевських у нашому подвір’ї. Кабінет Михайла Сергійовича був навпроти мого, а навпроти нашої кухні стояла якась тимчасова халупа. Пам’ятаю, як схвилювало мене, коли я побачив поруч із нею розсипані по землі папери, як побіг їх розглянути і був тяжко розчарований з того, що вони виявилися звичайною макулатурою. Нарешті познайомився з удовою графіка Пустовійта Любов’ю Іларіонівною, яка з часів Марії Сильвестрівни мешкала у самому їхньому помешканні на третьому поверсі праворуч. Я тремтів від хвилювання, коли вона водила мене по кімнатах: тут була спальня Грушевських, тут Марія Сильвестрівна проводила коло вікна довгі години, сподіваючись на «Колюню» (дочку, яка не повернулась ніколи). Ліворуч, до кухні йшов коридор. А тут, — показувала мені Любов Іларіонівна невеличку каюту з правого боку, — жив Петрицький. Мені дозволено було перенести з антресолів униз великий фотопортрет Михайла Грушевського. У важкій рамі його було вручено йому на згадку під час його ювілею.

Із родини Грушевських у сімдесятих роках в їхньому домі мешкала лише удова історика Сергія Шамрая (племінника Михайла Грушевського) — Валентина Іванівна Андрійко (4 листопада 1903 – 18 грудня 1983). Вони одружились 1924 року, щойно Грушевські повернулись до Києва, і тут Валентина Іванівна прожила все життя. У повоєнні роки або й раніше помешкання перетворилось на комуналку. Її сусідами була родина міліціонера, який і в хатніх умовах боровся з українським буржуазним націоналізмом в особі самотньої жінки — дружини ворога народу Шамрая й невістки, страшно сказати, самого Грушевського. Я запізнився ненадовго, ніби на якийсь тиждень: після якогось кухонного конфлікту Валентина Іванівна спалила останню теку з чоловіковими паперами. Вона передала мені зате коробочку зі скляними негативами чоловікових світлин, кілька примірників його «Київської козаччини 1855 року» і по одному — окремих відбиток інших його праць».

 

 

ІСТОРІЯ ШОСТА: ДЕНИСЕНКИ

 

У тому будинку, іноді без психологічного зусилля, з’являлося відчуття вічності: та тут же жив Грушевський, тут він ходив і творив, тут його оплакувала Марія Сильвестрівна, тут вона з розпачем і надією (безпідставною!) виглядала їхню Катрусю… Так що для кожного, хто трохи щось знає і хоч трохи мислить, відлуння кроків Грушевського та його оточення чулося на кожному кроці: часом слабше, часом сильніше…, — але чулося, щоб не було!

(Ігор Денисенко)

«Учень Михайла Грушевського», — отже, беззастережно «свій». До таких «своїх» відносився аспірант і співробітник Історичних установ Грушевського Василь Денисенко. Ба більше, він був ще й другом небожа вченого Сергія Шамрая та хрещеним його доньки Вікторії. Саме тому ще з середини 1920-х часто бував на Паньківській, 9. Тоді він і гадки не мав, що через 20 років цей дім стане для нього своїм, а у спадок йому перейде чимало меморій Грушевських.

Але повернімося до часів, які зруйнували блискучу кар’єру талановитого етнографа В. Денисенка. У 1933 році, під час чергового витка політичних репресій, його було звільнено з ВУАН як учня Грушевського. За ним, як і багатьма представниками київської інтелігенції, безперервно стежили невтомні сексоти, заносячи відомості про зустрічі, розмови та плани можливої втечі до агентурної справи під назвою «Беглецы». Не чекаючи арешту, виїхав таки до м. Салехарда на Крайній Півночі, де проводив численні етнографічні роботи, значно поповнивши колекції місцевого заполярного музею.

Повернувся до Києва за офіційним викликом Максима Рильського аж 1944-го, ставши вченим секретарем академічного Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії. Невдовзі завітав на Паньківську, щоб довідатись про долю дорогих людей: Олександра й Катерини Грушевських, Сергія Шамрая. Так і оселився в Ольги Вікторівни ― сестри Сергія, ставши її цивільним чоловіком, адже його попередній шлюб, не витримавши довгої розлуки, на той час вже розпався.

Він залишився тут і після смерті Ольги Вікторівни (1955). Про останні роки життя Василя Семеновича розповідав його син Ігор, який з 1958-го, після 10-річного заслання на Колимі, проживав із батьком. На той час тут, за влучним висловом Ігоря Васильовича, «відлуння кроків Грушевського та його оточення чулося на кожному кроці». Він згадував, як у захаращеній кімнаті «з комодних глибин батько витягував якісь рушнички з українською вишивкою» та інші реліквії й пояснював: «Я рятую українську культуру і моя квартира — не стільки квартира, як місце для зберігання цієї культури». Через десятки років чимало з тих збережених речей Грушевських та власного наукового доробку В. Денисенка поповнять колекцію новоствореного музею.

Ігор Денисенко мешкав на Паньківській, 9 до 1969 року. Після заснування Музею став нашим щирим товаришем і помічником, а його мемуари «У будинку Михайла Грушевського» — це жмут пережитих історій про «своїх» і «чужих» людей цього дому.

 

 

ІСТОРІЯ СЬОМА: ГОРЕЛЬЄФ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

У помешканні Василя Денисенка на Паньківській, 9, серед численних речей родини Грушевських зберігалася одна особлива, про яку його син Ігор згадував з хвилюванням і сумом. У прихованій від цікавих поглядів шафі стояв горельєфний портрет Михайла Сергійовича — той самий, який вдова Марія Сильвестрівна називала «медальоном».

Протягом свого існування він неодноразово змінював місце свого перебування: ховався в шафі, мандрував у багажнику автомобіля, зникав у чутках, ніби його було розбито на друзки, губився серед хаосу в майстерні скульптора, знову з’являвся у музейних експозиціях і знову повертався до шафи. І все почалося так:

У 1936 році, через два роки після смерті Михайла Сергійовича, розпочали будівництво надгробка на його могилі на Байковому цвинтарі, за ескізом архітектора та друга родини, Василя Кричевського. Для виконання цього проєкту запросили молодого скульптора Івана Макогона.

Під час роботи над пам’ятником Макогон познайомився з родиною Грушевських і часто навідувався до їхнього дому на Паньківській, 9. Він переглядав світлини Михайла Сергійовича, малював портрети доньки Катерини, ліпив із глини портрет брата Олександра, намагаючись вловити риси, що нагадували живий образ великого історика. Симпатизуючи Грушевським, а особливо «неприступній» Катерині Михайлівні, скульптор заповзято поринув у творчий процес.

Захоплений результатом, Макогон вирішив удосконалити задум архітектора, збільшивши масштаб портретного зображення Михайла Сергійовича та замінивши низький рельєф на горельєф. Коли модель портрета була готова, він представив її Кричевському, хвилюючись, як той оцінить його роботу. Після короткої паузи Василь Григорович відповів: «Спасибі! Я дуже радий Вашому рішенню. Це саме те, що треба!» — ці слова назавжди залишилися в пам’яті молодого скульптора.

Окрилений схвальним відгуком метра, Макогон за 30 днів викарбував образ М. Грушевського у «вічному граніті». Щодня він заново гартував 30-40 інструментів, працював, ховаючись від літньої спеки під навісом, прибудованим до паркану, що огороджував будівельний майданчик у сквері навпроти Київського університету (де одночасно йшли роботи зі спорудження пам’ятника Т. Шевченку).

Після завершення роботи проміжний гіпсовий варіант портрету І. Макогон презентував родині Грушевського. Саме тоді «медальон» уперше потрапив на Паньківську, 9, до колишнього кабінету Михайла Сергійовича, який вдова Марія Сильвестрівна називала «заповідником».

Кількома роками пізніше він потрапив до шафи біля письмового столу Василя Денисенка в його кімнатці на тому ж поверсі, в комунальній квартирі № 4. Згодом ще одним «хранителем» портрету став його син Ігор Денисенко, що повернувся до Києва після кількарічного ув’язнення. Власне, з огляду на можливий прихід непроханих «гостей», Денисенки замислили перемістити медальйон кудись подалі від Паньківської. На пропозицію забрати цю «річ, варту ризику», без жодних заперечень погодився сам Іван Макогон. Приїхав наступного ж дня й поклав її в багажник свого легкового автомобіля. Тоді Ігор Денисенко бачив горельєф востаннє. Невдовзі до нього дійшли чутки, що скульптор знищив своє творіння власноруч.

На початку 1990-х років відбулась зустріч науковців, які збирали колекцію для Музею Михайла Грушевського, з уже літнім і поважним скульптором. Із розчаруванням вони почули від нього підтвердження давнім чуткам: він справді розбив той горельєф.

Проте на цьому повороті події не закінчилися. У 2015 році, за рік до 150-річчя Михайла Грушевського, на порозі відновленого Дому на Паньківській, 9, з’явився незнайомець. Він представився Ігорем Івановичем, сином того самого Івана Макогона, і запросив науковців відвідати батькову майстерню, де було знайдено… гіпсовий портрет Михайла Грушевського. Знахідка, майже неушкоджена, з авторськими ініціалами “І. М.” , була негайно перевезена до музею. Сумнівів не було — це той самий «медальон». І так він вдруге, і сподіваємося, назавжди, повернувся на Паньківську, 9.

 

 

ІСТОРІЯ ВОСЬМА: ДОРІЧЕНКО

Повертаючись 1945 року з мамою та меншим братиком з евакуації до рідного Києва, дев’ятирічний хлопчина на ім’я Шурка, напевно, нічого не знав про Михайла Грушевського. Проте доля розпорядилася так, що оселею сім’ї Доріченків стала кімната в одноповерховому будинку на Паньківській, 7, де зовсім поруч, на пагорбі, височів триповерховий флігель. Він мало не щодня бачив на балконі того флігеля самотню постать літньої жінки, яка вдивлялася в далечінь, у бік залізничного вокзалу, виглядаючи когось дорогого й жаданого. Тоді він вперше міг почути про родину Грушевських, про Марію Сильвестрівну, яка все сподівалась на повернення свої забраної ще 1938 року доньки Катерини.

А одного разу, на Великдень голодного 1947-го, та жінка покликала його разом з іншими сусідськими дітьми до свого помешкання й пригостила крашанкою та куснем пасочки. Потім він бачив скромний похорон Марії Грушевської у вересні 1948 року ― без музики, без священника. А незабаром довідався, що в сараї поруч із флігелем на Паньківській, 9 «зберігається» частина бібліотеки Михайла Грушевського.

Діти зробили підкоп, і його менший братик Юрко заповзав до сараю, щоб діставати звідти книжки. Чимало їх хлопці нанесли додому, однак через кілька днів навідались якісь люди в цивільному з погрозливими словами «Что вы себе позволяете, это же националист!». І все забрали. Однак вони не здогадувалися про енциклопедичні томи, турботливо підмощені мамою під постіль синів на холодній підлозі…

Через десятки років, коли відкрився Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, той колишній хлопчина Шурка, а згодом танцівник ансамблів Григорія Верьовки та Павла Вірського, поет і художник Олесь Доріченко приніс у Дім Грушевських ті самі томи енциклопедії братів Гранат, які діти колись винесли із сараю, порятувавши їх для майбутніх поколінь. Так успішно продовжилась історія відтворення бібліотеки Михайла Грушевського книжками, що колись стояли на полицях його кабінету.

 

 

ІСТОРІЯ ДЕВ’ЯТА: СКРИНЯ ШАПРАНІВ

 

Це була дуже добра сім’я. Після села я наче в рай попала.

(Ганна Шапран)

Не будучи рідними, Шапрани стали цілком «своїми» в Домі Грушевських, а потім усіляко намагалися зберегти його пам’ять.

Почнемо з Марка Шапрана — звичайного сільського хлопця, що за короткий час завдяки своїм здібностям і тямущості швидко пройшов шлях від помічника двірника на Паньківській, 9 до розсильного і продавця при книгарні «Літературно-наукового вісника», а потім і директора книгарні «Дзвону». Близько 1918-го Марко одружився з Магдусею (Мотроною) Бялоцькою — вродливою покоївкою в сім’ї Ціхоцьких, які винаймали помешкання в Олександра Грушевського. 22 грудня 1918 року в молодого подружжя з’явилась донечка Галя (Ганна).

Та недовгим було їхнє щастя. 1919-го більшовики розстріляли Марка Івановича — нізащо, просто «в порядку червоного терору», тільки за те, що був українцем. Перелякана Магдуся врятувалася з малою дитиною втечею на Поділля, де кілька років поневірялась по селах. У середині 1920-х, повернувшись на Паньківську, 9, стала домашньою помічницею Ганни Сергіївни Грушевської. Мешкали вона з донечкою у вузькому коридорчику біля кухні 3-го поверху, де ліжком обом служила скриня. А після арешту Сергія Шамрая його дружина Валентина Іванівна поселила їх в одній зі своїх кімнат на 2-му поверсі. «Так до кінця там і жили», — розповідала нам Ганна Марківна.

Виїжджаючи з Паньківської, саме їй Грушевські залишали окремі речі, якими з часом був заповнений увесь простір тісної кімнати. Разом із цими скарбами, незадовго до заснування Музею, Ганна й сама переїхала на київську Куренівку, де не раз поталанило бувати музейникам. Розлучатися з речами Ганні Марківні було не легко. Допомагала тоді лагідна фраза доброї подруги дитинства Вікторії Сергіївни Шамрай: «Галю, так це ж наше…»

Восени 2008-го ми вкотре завітали до помешкання Ганни Марківни, аби наостанок перевезти до музею обіцяну скриню, наповнену родинними меморіями Грушевських. Серед них світлини, які досі були невідомі дослідникам, — молоде подружжя батьків Михайла Сергійовича та й він сам, усміхнений, на невеличкому фото 1895-го. Були там і картки з портретами його дружини Марії, доньки Катрусі, брата Олександра та інших рідних і друзів.

Постаті Мотрони та Ганни Шапран цікаві не лише тим, що вони були унікальними багаторічними свідками життя дому Грушевських (разом —приблизно з 1908 до 1990). Надзвичайно цінною для музейників виявилась інша їхня рідкісна вдача: вони майже нічого не викидали.

 

ІСТОРІЯ ДЕСЯТА: ТЕКЛЯ

У невеличкій кімнатці, поруч із вітальнею Грушевських, облаштувала свій побут Текля Чик. Юною дівчиною, 1914 року в пошуках заробітку, приїхала з Жовкви до Львова і з перших днів стала «своєю», а пані Марія вже не турбувалася про порядок на львівській віллі. Незамінною помічницею родини Грушевських Текля залишалася і в нелегкі роки заслання, пильнувала їхній київський фамільний дім у 1917-му, тішила господарів пахощами пасочки, яку готувала їм в еміграції, їй і тільки їй доручали змолоти улюблену каву, коли навесні 1924-го разом оселились у флігелі на Паньківській, 9. Недарма Михайло Сергійович називав її «членом нашої родини».

Людину чесну і віддану запам’ятали всі мешканці дому. «Тьотя Теклюня була дуже веселою, життєрадісною, безмірно доброю, відданою людиною, її любили всі, а ми — діти — особливо», — згадувала на схилі літ Вікторія Слупська (Шамрай). За спогадами, так було до того часу, поки в Марії Грушевської не з’явилася прачка — Анна Олександрівна Яковлєва. Текля їй заважала, бо оберігала помешкання Грушевських, поки ті в 1931‒1934 роках перебували в «почесному засланні» в Москві. Марія Сильвестрівна повірила інтриганці: Теклю звільнили з роботи домогосподарки й переселили до кімнати на 1-му поверсі. Після приєднання Галичини вона виїхала на батьківщину, отримавши згодом квартиру у Львові.

А через 5 років по її смерті постав наш Музей. Ми неодноразово бували біля львівського помешкання Теклі, стукали в замкнуті двері, але даремно. На залишені записки нові господарі квартири також не відповіли.

Єдине, що на сьогодні «зберегла» для нас Текля Андріївна — фотокартка Михайла Грушевського, знайдена будівельниками між дошками підлоги в її комірчині. Роками ми тішили себе, що хтось таки зберігає знімки й листування тьоті Теклюні. І нарешті озвалися її нащадки з рідної Жовкви, надіславши світлину та лист до сестри.

Але нам і досі сниться Теклина скромна валіза, з якою вона полишала Паньківську, «заховавши» в ній пам’ять про родину Грушевських.

 

Автор ідеї: Ганна Кондaурова

Тексти: Ганна Кондaурова, Микола Кучеренко, Світлана Панькова

Фото та ілюстрації: Юлія Найдух

25/12/2024