ІСТОРИЧНІ ВПРАВИ В ДОМІ ГРУШЕВСЬКИХ:
концепція і хроніка проєкту

2015 року Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського започаткував новий цикл заходів «Історичні вправи Домі Грушевських». Це конференції, круглі столи, диспути, презентації видань, фільмів, ідей, семінари для музейників, зустрічі та інші заходи. Аудиторія заходів є найрізноманітнішою, і ми сподіваємось, що до них долучаться навіть найменші. Адже професор, видатний історик Михайло Грушевський не лише читав лекції студентам, але й організував спеціальний курс з української історії для своєї доньки Катерини, коли їй було чотири з половиною роки.

Сама ж назва «Історичні вправи» запозичена нами звісно в Михайла Грушевського, а радше, тогочасної нормативної лексики Львівського університету. Професор першої на українських землях кафедри історії України, яким став Грушевський у 28 років,  запам’ятався своїм слухачам не стільки лекціями, скільки «Історичними вправами» (часом зустрічаються паралельні назви «історичний семінар», «науковий семінар», «семінар»). Власне, ці «вправи» стали головним підмурком його наукової історичної школи.

За спогадами учнів Михайла Грушевського, їхній професор не був «атракційним викладачем» й «викладав доволі нудно; все мав звичаї, говорячи, погладжувати свою бороду» (Микола Чубатий). Найвидатнішому й найпліднішому учневі Іванові Крип’якевичу лекції також видавалися «малоінтересними», бо професор «відчитував частини своєї “Історії України-Руси”, які готував до друку, не приготовляючи їх спеціально для викладу».

Проте якими ж яскравими барвами світяться спогади про «Історичні вправи».

Микола Чубатий так змалював їх:

«Натомість інтереснішими були його Історичні семінари… Тоді він частіше не сидів за катедрою, а сидів поміж студентами на лавці, тому семінар мав радше характер гутірки, де обговорювався не тільки сам предмет семінарської праці, але також так конечно потрібні проблеми методи історичного досліду та джерелознавства. Тих проблем все була повна голова професора».

Спогади Івана Крип’якевича занурюють нас у творчу лабораторію «Історичної школи Михайла Грушевського», і на мить здається, що ми сидимо поруч з професором на студентській лавці:

«Поруч з викладами, Грушевський вів і історичні вправи, де заправляв своїх студентів до історичних дослідів. Тут Грушевський виявив себе дуже великим педагогом. Молоді історики спершу під проводом професора читали й пояснювали історичні джерела, обговорювали праці інших дослідників, потім діставали обробляти різні завдання й так поволі втягалися до самостійної наукової праці. Грушевський як учитель був дуже ввічливий і приступний. До молодих студентів не говорив інакше, як “пане-товаришу”. І справді був для них прихильним товаришем. Він усе вмів заохочувати молодь до праці, давав поради у важких питаннях, підтримував знеохочених. Часто запрошував студентів до своєї хати, де мав чудову бібліотеку; у кожній хвилині двері його хати були для них відчинені, він ніколи не шкодував свого дорогоцінного часу на балачки з «недопеченими» вченими. Він мав таку вдачу, що не раз одним жартівливим слівцем умів підігнати до праці, а загонистих умів усе стримати легеньким насміхом».

Про свої історичні вправи-семінари, які творили єдине ціле ще з однією семінарською формою – privatissimа – згадував і сам професор:

«Окрім викладів і семінарських занять на університеті (до семінарійних занять прив’язував я все особливу вагу, стараючися впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові заняття), вів я приватні наукові заняття поза університетом з студентами — своїми слухачами і сторонніми […]. Хоч галицькі обставини зводили в значній мірі сю роботу до роботи Данаід […], все-таки з мого семінару і з тих privatissimа повиходило чимало людей, які полишили деякий, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а деякі роблять науково й далі». Ті privatissima, як писав Мирон Кордуба, були розраховані, «для здібніших студентів і любителів історії з-поза університету».

«Історичні вправи» Михайла Грушевського, на яких постала його історична школа, мали свою тяглість. Ця традиція проявилася в заснуванні Іваном Крип’якевичем у міжвоєнний час Семінару для українських студентів-істориків при НТШ. На той час була ліквідована українська кафедра Львівського університету, і для українських студентів Семінар був єдиною можливістю поглибити свої знання з історії України. Один із слухачів Семінару Олександр Домбровський пізніше згадував:

«Аналогічно до поведінки М. Грушевського, І. Крип’якевич все назагал звертався до мене, а також до студентів-учасників Семінару через “пане товаришу”, нагадуючи не раз з усмішкою, що й Грушевський звертався до своїх учнів і співробітників у той же спосіб. Засідання на Семінарі складалося, перш за все, з викладу, після чого йшли запити чи думки дискусійного порядку. […] Сам Крип’якевич як опікун [Семінару] став заразом головним викладачем. Ми, студенти, називали його “наш професор”, у відрізненні від професорів у польському університеті. Як не як, а це була, нехай і мініатюрна, аналогія до історичної Школи М. Грушевського».

Тяглість «Історичних вправ», бодай в мініатюрі, взялися продовжувати ми, науковці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, разом з усією «фамілією» сучасних грушевськознавців.