ЛЕКТОРІЙ-ПРАКТИКУМ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ РАННЬОМОДЕРНОЇ УКРАЇНИ

Коли на початку 2015 року в музеї започаткували «Історичні вправи», ми тоді й гадки не мали, але мріяли, що з’явиться в нашій команді колега, на «вправи» якого залюбки записався б і професор Грушевський. І сівши зі слухачами за одну лавку, погладив свою сиву бороду і потішився, що таки в нього чогось навчилися. Добре навчилися!

Але мрії збуваються! І коли формат «Історичних вправ» вже набрав найрізноманітніших форм — від конференцій, дискусій, презентацій, круглих столів — до нас долучився випускник Національного університету «Києво-Могилянська академія», а нині науковий співробітник Centre for the History of Renaissance Knowledge Інституту філософії і соціології Польської академії наук, аспірант Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України Микола Федяй. І започаткував в рамках «Історичних вправ» цикл лекцій-практикумів з інтелектуальної історії ранньомодерної України. Фундаментальні знання, талант молодого вченого і майбутнього професора — все це блискуче поєдналося з гумором, легкістю викладу, вмінням зачарувати сюжетами своїх розповідей. Микола не боявся сказати «Я цього достеменно не знаю», і це створювало надзвичайно довірливу атмосферу. Саме за цю атмосферу ми в музеї називали ці «вправи» «Клубом веселих істориків».

Микола Федяй

Про що йшлося на лекціях і які теми вивчали гуртом — наша презентація.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА БІОГРАФІЯ СТЕФАНА КАЛИНОВСЬКОГО:

ЄВРОПЕЙСЬКА ОСВІТА В ПРАВОСЛАВНІЙ АКАДЕМІЇ

10 грудня 2022 року

За часів козацтва інтелектуальна історія України була дуже строката та неоднозначна. Історики писали про боротьбу православних проти католиків, про польський католицький гніт… І в їхніх працях осердям православної культури та тогочасної освіти в Україні була Києво-Могилянська академія. Проте сучасні дослідження ставлять під сумнів виняткову «православність» цієї академії. Виглядає так, що в православній академії був католицький тип викладання і що навчальні курси, які велися суто латинською мовою, особливо нічим не відрізнялися від тих, які викладали в тогочасних католицьких навчальних закладах.

Головним героєм «Історичних вправ» став Стефан Калиновський – викладач Київської академії у 1720-х роках, який пізніше досягне церковних верхів та стане архієпископом Новгородським. Увагу істориків Калиновський здобув своїм оригінальним філософським курсом, який він викладав у академії. Цей курс частково перекладений українською та російською, про нього писали, що там простежуються православні ідеї та боротьба з феодальним устроєм. Проте чи Калиновський написав цей курс? І які насправді ідеї в ньому можна знайти?

Щоб відповісти на ці запитання, обговорили деякі цікаві моменти із життя Калиновського: як проти нього відбувся заколот студентів, як він прикував на ланцюг монаха зі свого монастиря та як він «воював» із корчмою біля семінарії. І підсумували, що інтелектуальна біографія Стефана Калиновського є показовою та добре змальовує, якою була тогочасна освіта в Києво-Могилянській академії.

ДВА ШЛЯХИ, ЯКИМИ “КАТЕГОРІЇ” АРІСТОТЕЛЯ ПОТРАПИЛИ ДО УКРАЇНИ

29 січня 2023 року

«Вправи» перетворилися на інтелектуальну подорож до світу грецької філософії в супроводі оповідей про те, якими шляхами вона проникала на українські терени

«Категорії» – невеликий трактат «Арістотеля», який дивом не згнив у печері та став одним із найпопулярніших філософських античних та середньовічних текстів. На ньому ґрунтується класична логіка, лінгвістика та онтологія. «Категорії», як і інші тексти Арістотеля, справили величезний вплив насамперед на західну латинську католицьку думку, тоді як вважається, що для православ’я Арістотель не був важливим.

Під час «Історичних вправ» довідувалися, коли і яким чином на українські терени потрапили ідеї Арістотеля. Перший шлях – із Візантії до Русі (через Болгарію). Маємо фрагмент із «Ізборника» Святослава, де оповідається про арістотелівські категорії. Другий шлях – із католицької Європи через латинські школи. Про «Категорії» писали професори Києво-Могилянської академії у своїх філософських курсах, а Йоаникій Ґалятовський навіть використав текст «Категорій» у своїх проповідях.

На зустрічі поговорили про Арістотеля, Русь, єзуїтів; розібрали значення та історію ключових для «Категорій» понять та як вони увійшли у вжиток української мови; з’ясували, звідки Ґалятовський черпав знання про давньогрецького філософа, а також довідалися про перші переклади ключових філософських термінів українською. З грецької мови ми маємо такі слова: «категорія», «синонім», тоді як з латинської: «субстанція», «суб’єкт».

Декілька цікавих фактів, про які йшлося на лекції-практикумі «Два шляхи, якими “Категорії” Арістотеля потрапили до України»

Арістотель розділив усе, що існує, на десять найзагальніших груп та назвав їх «категоріями» (κατηγορίαι). Основна категорія – усія (οὐσία), що в латинській традиції отримала назву «субстанція» – відповідає на питання «що?» та є основою для всього іншого. Решта категорій (а це: кількість, якість, відношення, дія, зазнавання та ін.) залежать від неї та не можуть існувати окремо від усії. Наприклад, «білий» чи «біжить» не існують самі по собі, а лише як ознаки певної усії, в цьому випадку – людини.

Своє вчення про категорії Арістотель розвинув у одноіменному невеличкому трактаті, який дійшов до нас у формі нотаток, найімовірніше, одного з учнів Філософа. Ці студентські записи двісті років лежали в печері та чудом уціліли, проте через деякий час про них дізналися, і склалося так, що вся подальша європейська філософія так чи інакше заснована на цьому тексті. «Категорії» можна назвати чи не найцитованішим філософським текстом, а деякі філософські терміни з нього увійшли навіть в буденну мову українців.

До таких слів насамперед належить уже звичайне нам слово «категорія», що в розумінні Арістотеля означало щось на зразок «присудження» (тобто всі речі можна «присудити» одній із категорій»).

Іншим терміном є «усія», яка була передана в латинській традиції двома термінами: substantia та essentia, перший з яких широко вживаний в українській власне як «субстанція», а другий зазвичай перекладають як «сутність».

Наступним терміном із цього трактату є грецьке слово ὑποκείμενον, що було скальковане латиною як subiectum. В українській мові зараз маємо слово «суб’єкт», а також, через посередництво французької, «сюжет». Проте є в українській і дослівна калька латинського sub- (під-) -iectum (кинутий), ним стало слово «підмет», що вживається зараз у лінгвістичному значенні.

З цього ж трактату йдуть звичні нам філологічні терміни: синонім (συνώνυμος) та омонім (ὁμώνυμος).

Як видно з історії тих слів, які прийшли з «Категорій» до української мови, деякі з них були взяті напряму з грецької, а деякі прийшли до нас через латинську традицію. Ключові ідеї з цього філософського трактату ми засвоюювали також двома шляхами.

Так, в одному з перших руських текстів – Ізборнику 1073 р., що належав князю Святославу Ярославичу – подибуємо розмірковування про суще, кількість, якість, відношення, тобто про Арістотелівські категорії:

суштие есть вешь о собѣ състояштися, не трѣбуюшти иного на бытье, сирѣчь въ себе сы, а не въ иномь бытия имы, акы сълучяй … Количьство убо есть сама та мѣра мѣряштия и чьтуштия … Качьство убо есть, по немуже каци друзии наричуться съ имене, якоже приемлюште отъ него …

«Ізборник» не був оригінальним текстом, написаним руським автором, а був руською копією болгарського рукопису, який, своєю чергою, був перекладом візантійського збірника. Саме цим звивистим шляхом в Київ понад тисячу років тому вперше проникли філософські ідеї Арістотеля. Проте Русь так і не встигла в повній мірі розвинути свою філософську культуру, нечисленні ідеї античних філософів трапляються в текстах доволі рідко.

В подальшому, коли культурні зв’язки з Візантією слабшають, ідеї Арістотеля приходять на українські терени уже із Заходу, через латинськомовну традицію: таким чином Aristotelis Latinus, тобто «латинський Арістотель», проникає в тексти українських книжників.

У більшість сучасних мов ідеї та лексика Арістотеля приходять через латину. Проте чому арістотелівські тексти, написані давньогрецькою, отримують таку популярність саме в латинській версії? Справа в тому, що на на початку VI століття частину трактатів Філософа переклав Северин Боецій, якого ще називають «останнім римлянином». Боеція стратили в молодому віці, тому перекласти він встиг не всі, а лише деякі логічні тексти. Його переклади вціліли у складні часи раннього середньовіччя і стали центральними філософськими текстами в Західній Європі на багато століть уперед.

Коли в XII–XIII столітті в Європі почали формуватися перші університети та навчальні курси, значна частина навчання будувалася на латинських перекладах Арістотеля, які здійснив Боецій. «Категорії» ввійшли у навчальні курси і підручники та поширилися там, де виникли освітні заклади. Саме так, в латинському перекладі, вони потрапили на українські землі: спочатку як частина католицької освіти, а потім і православної.

Який зв’язок між Арістотелем, латинською мовою та православною культурою, спитаєте ви? Проте перші навчальні заклади ранньомодерної України були побудовані саме на зразок латинських католицьких шкіл. Деякі тексти православні братства перекладали слов’янською, але далеко не всі. А ось навчання в Києво-Могилянській академії велося винятково латиною – студентам навіть на перервах забороняли розмовляти між собою іншими мовами.

Таким чином «Категорії» Арістотеля в латинській версії стали обов’язковим елементом як католицьких (і протестантських), так і православних навчальних закладів. У філософських курсах Могилянської академії їм приділяли багато уваги. В цих курсах знаходимо цікавий малюнок – дерево, яке малювали студенти на лекціях з філософії. Це дерево зображує філософську картину світу відповідно до того, як описав її Арістотель у «Категоріях». (Під час «Історичних вправ» ми проаналізуємо таке дерево, зображене у філософському курсі Теофана Прокоповича).

Якщо у філософських курсах Могилянської академії «Категорії» Арістотеля опинилися зі зрозумілих причин, то згадка «Категорій» у проповідях українського православного письменника XVII століття Йоаникія Ґалятовського є, як мінімум, несподіваною для дослідників. Ґалятовський був найпопулярнішим автором свого часу. Його книги перевидавали по кілька разів, його проповіді зачитували сільські священики, а деякі історії з них “пішли в народ” та стали вважатися фольклором.

В одній із таких проповідей, вміщеній в український бестселер XVII століття “Ключ розуміння”, Ґалятовський восхваляє Йоана Богослова. Проте робить це в дуже незвичній формі. Хід його міркування десь такий: оскільки Йоан знаний філософ, то і восхваляти його варто по-філософськи. І далі Ґалятовський перелічує десять категорії, “припасовує” їх до Йоана та восхваляє його ними. Вживає він як латинські назви, передаючи їх кирилицею (субстанція, квантитас, квалітас, акціо тощо), так і українські відповідники (істность, коликость, яковость, чиненьє тощо). Ось як це виглядає: Пятоє предикаментум єст акціо, чиненьє, ґди кто чинит що доброє албо злоє. Можемо апостола Іоанна от чиненья хвалити, бо он чинил добрії учинки розмаїтиї. Шестоє предикаментум єст пассіо, терпеніє, ґди кто терпит що на світі. Можемо апостола Іоанна от терпенія хвалити, бо он терпіл на світі за Христа великоє утрапеньє й преслідованьє.

Достеменно невідомо, чи хтось іще в світі, окрім Ґалятовського, використовував категорії Арістотеля для того, щоб у церковній проповіді восхваляти ними святого. Проте чи правильно він їх розумів? І звідки в його текст, написаний тогочасною українською мовою, потрапили «Категорії»: з латинської чи грецької традиції?

ІСТОРИЧНІ УЯВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА РАННЬОМОДЕРНОГО ЧАСУ

19 березня 2023 року

Руські книжники, коли описували певну подію, починали свою розповідь зазвичай не з неї. Вони згадували про створення Світу, розселення синів Ноя та інші сюжети, і лише після цього біблійного метаісторичного контексту переходили до своєї розповіді, що стосувалася вже власне Русі.

Історичне уявлення міняється в українців орієнтовно в XVI столітті. З цього часу вчені виявляють у текстах не лише «вписування» власної історії в ширшу біблійну канву, але й використання античних сюжетів у різноманітних етимологічних легендах. Для багатьох несподівано буде дізнатися, що в XVI ст. дехто вірив, ніби Київ – це колишня Троя, а мощі святих у лаврських печерах – це муміфіковані Пріам, Парис та інші герої минулого. Деякі автори знайшли ще одне місто в степах Причорномор’я, в якому також вбачали колишню Трою. Важко якось пояснити таку любов ранньомодерних українців до Трої: чому вона скрізь їм ввижалася?

Щоб відповісти на ці запитання, на «Вправах»проаналізували зачитані фрагменти як добре знаних текстів (початок із «Повісті временних літ»), так і майже невідомі для українського читача джерела. Спеціально для «Вправ» було здійснено переклад з латини кількох фрагментів досі неперекладеного жодною мовою «Religiosae Kijovienses cryptae» Йоганна Гербінія, де той описує історичні та географічні уявлення киян. Крім того, згадали про свідчення європейських мандрівників, які описували звичаї та уявлення (про) українців: як ті їли борщ, думали, що лаврські печери доходять аж до Чернігова, та шукали в Києві могилу римського поета Овідія.

Лекція викликала особливий інтерес. Адже мова йшла про те, як українці середньовіччя та ранньомодерного часу уявляли своє минуле, у що вони вірили та якими їх бачили іноземні мандрівники.

Декілька цікавих фактів, про які йшлося на лекції-практикумі «Історичні уявлення українців середньовіччя та ранньомодерного часу».

Характерна ознака середньовічних історичних текстів – прив’язування або «вписування» подій до широкого метаісторичного контексту. Так, «Повість временних літ» починається із оповіді про Великий потоп, розселення синів Ноя і вже потім автор переходить до опису слов’янських племен. Цікаве в цьому плані менш відоме джерело — перше написане на Русі житіє — про святих князів Бориса і Гліба. Його автор, монах Нестор, перед тим як написати історію про вбивство князів їхнім братом Святополком, розповідає про створення Світу і першої людини: Искони бо, рече, сътвори Богъ небо п землю и вся, яже на земли, и насади на востоцѣ породу, и созда человѣка своима рукама, и дуну на лице его, и бысть въ дѵшю живу.
Потім Нестор оповідає про диявола, первородний гріх та розселення людей, які, не послухавши Бога, почали кланятися ідолам. Щоб їх напоумити і навернути на правильну віру, Бог посилає пророків, а потім і свого Сина. Апостоли, після Вознесіння Ісуса, пішли «проповѣдаху еуангелие по всей землѣ, яко же заповѣда имъ Господь». Проте, як далі пише Нестор, ніхто з апостолів не проповідував на Русі, яка через це не пізнала справжньої віри: Оста же страна Руская въ первѣи прельсти идольскьи; не убо бѣ слышала ни отъ кого же слово о Господѣ нашемь Исусѣ Христѣ, не бѣша бо ни апостоли ходили к нимъ, никто же бо имъ проповѣдалъ слова Божия.
А втім, Бог не залишив Русь «погыбнути въ прельсти идольстѣи». І далі Нестор розповідає про князя Володимира, який прийняв християнство сам та охрестив свій народ. І лише після цього автор починає свою оповідь про Бориса і Гліба.
Такий вступ в житії дає гарне уявлення про те, як середньовічні руські книжники бачили своє місце на широкому історичному тлі. Для них існувала біблійна історія, від створення Світу і розселення синів Ноя, до якої вони долучилися доволі пізно, уже після хрещення Русі. Цікаво, що Нестор, автор житія, практично не згадує про історію Русі до її хрещення та пише, що тут не проповідував слово Боже жоден із апостолів. Натомість автор «Повісті временних літ» пише про Андрія Первозваного, який поставив хрест в Києві, а також про хрещення Ольги. Порівнявши ці тексти, виникає запитання: чи могла одна людина написати житіє та літопис, тобто чи Нестор – автор житія, це також і Нестор Літописець?
Ситуація у свідомості праукраїнців або, як їх тоді називали, руських людей, змінюється орієнтовно в XVI столітті. Саме з цього часу біблійні уявлення в текстах часто заміщуються на античні легенди. За найяскравіше свідчення цього править той факт, що мінімум у двох українських містах сучасники вбачали легендарну Трою. Доходило навіть до того, що мощі святих в Лаврі дехто приймав за мумії Пріама, Париса та інших персонажів.
Мартин Ґруневерґ був одним із перших ранньомодерних мандрівників, що описали звичаї та уявлення українців. У своєму щоденнику, написаному німецькою мовою, від згадує, як восени 1584 року зупинявся проїздом в Києві. Його опис відомий насамперед тим, що в ньому міститься перша відома згадка про борщ. Українці, за його словами, вельми полюбляли цю страву: «русини рідко або майже ніколи не купують борщу, а кожен робить його у себе вдома, бо це їхня щоденна їжа і напій».
Київ на той час не був тим колишнім центром Русі як в політичному, так і культурному плані. Проте люди, як випливає зі щоденника Ґруневерґа, пам’ятали свою історію: «Русини знають, – пише він, – яким могутнім містом був Київ, і те, що він був столицею їхніх князів… Ще й сьогодні вони мають перед очима величну будову Софійської церкви, а за кілька миль навколо видно зруйновані мури. Тому вони говорять, що місто простягалося на 7 німецьких миль, багато з них також вірить, що Троя стояла на тому самому місці».
Таке свідчення дуже цікаве, проте і загадкове. Хто були ті люди, які вважали, що на місці Києва колись була Троя? Такого уявлення точно не могли мати руські книжники часів Володимира чи Ярослава, адже вони мали доволі обмежений доступ до літератури, яка потрапляла на Русь з Візантії через посередництво балканських країн. Вони мали доступ насамперед до церковної літератури та до деяких хронік. Як ми вже знаємо з попереднього допису, історичне уявлення руських книжників було наскрізно біблійне.
Міф про троянське походження Києва міг зародитися в умах людей «ренесансних», які були добре обізнані із античними текстами. Саме таким людям скрізь в Європі ввижалися античні мотиви, які вони намагалися припасувати до сьогодення.
Литовець Михалон Литвин ще в середині XVI століття, подорожуючи степами Причорномор’я, описав інше місто, де за його словами, колись могла бути Троя: «вважається, що й Іліон або Троя колись розташовувалися на київських теренах в надзвичайно родючих полях та чарівних лісах. Тут можна розпізнати пам’ятки, від яких все ще зосталися численні руїни, склепіння, печери, мармурові помости та залишки великих стін. Це місце, яке давно пустує, проте вельми зручне для мешкання, зараз називається Торговиця». Як бачимо, аж два українські міста в XVI столітті сучасники приймали за легендарну Трою.
Достеменно важко сказати, чому Троя була такою популярною серед ранньомодерних українців. Міф про троянське походження Києва побутував мінімум до початку XVIII століття (тобто понад 150 років), адже в 1708 році Теофан Прокопович, викладаючи філософію студентам Києво-Могилянської академії, змушений був спростовувати такі уявлення: «є особи, які дають справді смішне пояснення, що Київ є тим відомим античним містом Троєю або розташований на тому місці, де була Троя, а ті печери — [лаврські] викопані троянцями, і в них поховано забальзамовані за єгипетським звичаєм тіла великих троянських героїв – Гектора, Пріама та інших, тому вони не псуються».

НАУКА Й ОСВІТА В РАННЬОМОДЕРНІЙ УКРАЇНІ

21 травня 2023 року

Перші школи, де вчили не лише читати і писати, але й викладали вищі дисципліни, вперше з’являються у нас в другій половині XVI ст. Тоді на українські терени, що були в складі Речі Посполитої, проникає протестантське та католицьке шкільництво. Пізніше православні і собі створюють школи, щоб не втратити власну ідентичність. Під час «Вправ» обговорили історичні передумови проникнення західних шкіл на українські терени, а також «війну за уми» вірян, що точилася між католиками, протестантами, православними і уніатами.

Історики доволі мало уваги приділяють питанню самих наук, що викладали в школах та колегіях. Це питання майже не досліджене, а ті висновки, які на сьогодні маємо та які подані в підручниках, нагадують радше радянську пропаганду. Тож цікаво було проаналізувати та обговорити архівні записи навчальних курсів, що професори найбільш оригінального православного закладу – Києво-Могилянської академії – понад 300 років тому викладали своїм студентам латинською мовою. А ще дізнатися, яке знання мали могилянські студенти про астрономію (чи думали вони, що сонце обертається навколо Землі, чи все ж Земля навколо сонця), математику, історію та філософію. І на завершення — дискусія про те, наскільки сучасною та прогресивною була православна академія відносно європейських навчальних закладів.

МОВА Й ІДЕНТИЧНІСТЬ ДОМОДЕРНИХ УКРАЇНЦІВ

26 серпня 2023 року

Мова – ключовий критерій, на основі якого лінгвісти й історики визначають походження або ж етногенез народу. Так, саме на основі мовного порівняння вчені дійшли висновку, що сучасні греки, німці та поляки належать до індоєвропейської мовної родини, а угорці – до уральської. Ні для кого не буде секретом, що українців зараховують до слов’ян, проте буде цікаво дізнатися, що між лінгвістами зараз точаться суперечки про зв’язок, який мала українська із сусідніми слов’янськими мовами. Чи виправдано говорити про східнослов’янську мовну групу? З якою мовою українська має найбільше спільного? Ці питання жваво дискутувалися під час «Вправ», зосередившись на аргументах лінгвіста Юрія Шевельова.

Модерні нації, як вважають зараз дослідники, засновані насамперед на ідентичності людей. Оскільки українські землі розташовані між різними політичними і культурними центрами, то пошук українцями власної ідентичності можна умовно описати як «між Північчю і Півднем» у середньовічні часи та «між Заходом і Сходом» у ранньомодерні. Особливий інтерес викликала розповідь про те, а як ідентифікували себе руські книжники, барокові поети та професори.

ХРИСТИЯНСТВО І КУЛЬТУРА: КІЛЬКА СЮЖЕТІВ З ІСТОРІЇ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ І РАННЬОМОДЕРНИХ УКРАЇНЦІВ

25 листопада 2023 року

Розмова була зосереджена на язичницьких вірування слов’ян — вкрай містифікованому питанню, про яке ще з радянських часів накопичилося безліч фейків. Традиційно зосередились на джерельних свідченнях про язичництво, поширення християнства та зародження культу перших руських святих.

Також розглянули деякі сюжети із ранньомодерної української історії: як латинська католицька і слов’янська культури співіснували разом, з яких текстів київські книжники черпали знання та яким було уявлення наших предків про філософію і богослов’я.

ФІЛОСОФІЯ АКАДЕМІЧНА VS МУДРІСТЬ ЖИТТЄВА В УКРАЇНІ XVII – XIX СТОЛІТЬ

20 січня 2024 року

Учасники ознайомилися з історією філософії як академічної дисципліни, яка вперше з’являється на українських теренах наприкінці XVI ст., коли, власне, з’являються перші школи, де її викладали. Спершу ці школи були протестантськими й католицькими, а потім православні й уніати почали відкривали свої. Як не парадоксально, та православні професори використовували католицькі трактати під час викладання. З початку ХІХ ст. в деяких українських містах відкриваються університети, де під впливом вже німецької освіти філософія стає університетською дисципліною, поки її в середині ХІХ ст. не заборонять в Російській імперії.

Проте філософія, в широкому значення цього слова, не обмежувалася стінами академій. На українські терени ще з руських часів проникають переклади богословських і філософських текстів. Про мудрість, моральні й богословські знання писали автори полемічних трактатів, на ці теми велися дискусії в приватних листах, філософські аргументи використовували навіть в церковних проповідях.

На основі першоджерел, написаних різними мовами, повели розмову про ці дві традиції – філософію академічну і «життєву» – в українській інтелектуальній історії.. Окрему увагу приділили європейському контексту української філософської думки.

ТЕКСТ І ЗОБРАЖЕННЯ: ДРУКАРНЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ XVII-XVIII СТ.

23 березня 2024 року

Лекція стала дивовижною прогулянкою в часи відродження Києва як інтелектуального центру, яке історики датують початком XVII століття та пов’язують із діяльністю гуртка вчених книжників, що об’єдналися довкола Києво-Печерської Лаври.

При Лаврі її архімандрит Єлисей Плетенецький заснував друкарню, яка з 1616 року почала видавати власні тексти. Книги були здебільшого церковного та шкільного призначення, вони закладали підвалини тогочасної української освіти, що лише формувалася, та власної релігійної ідентичності.

Під час «Вправ» зосередились на історії друкованих пам’яткок, у яких формувалася українська мова, насамперед «Лексиконі словенороському» Памви Беринди. Також проаналізували тексти, де Петро Могила та автори з Київської академії закладали концепти тогочасної київської України. Окрему увагу приділено зображенням лаврської друкарні.