ОСТАННЄ ПОКОЛІННЯ

Важко було б уявити роки нашої роботи над створенням Музею без цих одухотворених особистостей − рідних Великого Українця та багатьох інших людей. Через їхнє посередництво ми доторкнулися до, здавалось, майже забутого, утаємниченого світу старої української інтелігенції, неймовірної аури Дому. Багато з них належали до останнього покоління, що, прийшовши у світ, ще встигло застати Михайла Грушевського та його родину, зберегло в пам’яті побачене й почуте. Всі вони стали нашими вірними друзями й помічниками, фактичними співавторами Музею. І не лише в Києві: доля розкидала їх мало не по всьому світу.

Сьогодні, при підготовці чергового випуску «Фотоспоминів», приходить особливо сильне відчуття відповідальності: маємо згадати всіх, нікого не забувши, не обійшовши теплим, вдячним словом. Нехай не гнівається читач, якщо текст здаватиметься перевантаженим іменами. Це ж так добре – мати багато друзів!

---

Починався наш Музей Михайла Грушевського як один з відділів Музею історії Києва, що з 1981 року займав на аристократичних Липках приміщення Кловського палацу за адресою: вулиця Чекістів, 8. Та назва вулиці свідчила сама за себе. Зовсім поруч розташовувались грізні силові відомства, а за іншими – на той час уже зовні безневинними пам’ятками архітектури – починала спливати страшна правда 30-х років: там нищився наш цвіт. І навіть у деяких доглядачках Музею історії Києва вгадувалась стара чекістська виправка.

І водночас життя почало швидко змінюватись. Пригадую, як раптом ставали смішними й нікчемними тексти наших обов’язкових безплатних лекцій, наприклад, про найдемократичнішу в світі радянську конституцію, як ми передавали один одному витримані в сміливому перебудовчому дусі газети чи журнали, що перевертали догори дригом всі наші винесені з радянських вишів уявлення про недавню минувшину, як жартома пропонувалось здати в фонди червоний з портретом Леніна вимпел переможця в комуністичному змаганні, як несміливо перезирнулись колеги-науковці, почувши, що вулиця Кірова віднині носитиме ім’я досі забороненого Михайла Грушевського, а Чекістів – гетьмана-емігранта Пилипа Орлика, як незвично прозвучали і були неоднозначно сприйнятими слова директорки Тамари Євгенівни Хоменко про необхідність освоювати екскурсії українською мовою… У відчинені вікна Кловського палацу вже докочувалось відлуння могутніх демонстрацій біля Верховної Ради України. Українці п’яніли від відчуття свободи. Нове, світле й оптимістичне зустрілося зі старим, заскорузлим і страшним, починало тіснити його. Неймовірно, але, прийшовши якось вранці на роботу, я почув від колеги, що в актовому залі наш регулярний гість − клуб «Києвознавець» – провів вечір, присвячений Михайлові Грушевському, і до переповненого залу ентузіасти залазили через вікна (добре, що вони не були високими).

Назавжди запам’яталось зимове надвечір’я 5 лютого 1992 року, коли заступниця Музею історії Києва Лариса Данилівна Федорова покликала мене й Варвару Ковальську до свого кабінету. Там навпроти неї сиділа інтелігентна жінка, яка назвалась Вікторією Сергіївною Слупською (дівоче прізвище Шамрай; 1925−2006), онукою Ганни Грушевської. У відповідь на наші розпитування вона обіцяла розповісти все, що пам’ятає про своє життя у флігелі Грушевських і водночас просила не називати ніде її імені: «Я маю дітей та онуків і не хочу, щоб вони пережили те, що пережила я». Неважко було зрозуміти, що в ній боролись почуття приналежності до роду Грушевських та його високих ідеалів з паралізуючим страхом, який зберігався в душі з дитинства й упродовж багатьох десятиліть підтримувався радянськими реаліями. Ще б пак! Кімната, де вона вперше побачила світ, пізніше стала кабінетом Грушевського. Її батько – згодом репресований Сергій Вікторович Шамрай був не лише аспірантом і співробітником Михайла Грушевського, але й його небожем. А Михайло Сергійович, Марія Сильвестрівна, Катерина Михайлівна, Олександр Сергійович чи Ольга Олександрівна Грушевські в дитячій свідомості Тори − Вікторії Шамрай були просто як дядя Мішенька, тьотя Маринця, Катруся, дядя Сашенька і тьотя Оля. Перші роки її життя проходили серед найрідніших люблячих людей, в оточенні численних книг і творів мистецтва. Тому такими страшними стали наступні лихоліття, які принесли важкі втрати, посіяли горе, страх і злидні, змушували оцінювати свої 36 років життя в Домі Грушевських словами Тараса Шевченка: «Не називаю її раєм…».

Упродовж півтора десятка років Вікторія Сергіївна допомагала нам своїми спогадами та успадкованими від Ганни Грушевської меморіальними речами. Ще наприкінці 1992 року зі словами «Якщо я не покажу, то вже ніхто вам не зможе показати» вона провела нас на Байковому кладовищі по могилах рідних, до яких ходила ще з бабусею Ганною Сергіївною, мамою Валентиною Іванівною та тіткою Ольгою Вікторівною. А в 2006 − лише кілька місяців не дожила до відкриття Музею. Ми вдячні пані Вікторії, а згодом − і її дочці Олені Валентинівні Слупській за все зроблене задля творення Музею, задля відновлення історичної пам’яті.

Того ж 1992 року ми познайомилися з нащадками Марка Федоровича Грушевського (1865−1938) – розстріляного комуністами богослова, етнографа і краєзнавця, чотириюрідного брата Михайла Сергійовича. Як щось найсокровенніше, всі вони берегли пам’ять про свій рід та численні реліквії з зібрання Марка Федоровича, які потім передавали Музею. В березні 1992 року ми ще встигли застати в помешканні на вулиці Клименка його доньку Тамару Марківну (1905−1992), познайомилися з його наймолодшою онукою Валерією Львівною (Гельфанд; 1940−2020), правнуками Іваном та Ярославою (тоді ще школяркою) Левчуками. Згодом Ярослава Миколаївна продовжила етнографічні дослідження свого прадіда і, вже як науковець нашого Музею, передавала давні народні традиції сучасним киянам. Символічно, що місцем проведення багатьох її занять з молодими мамами/татами та їхніми малюками стала та кімната флігеля, де колись мешкала її баба Тамара Марківна. Того ж 1992 року прийшла до нас інша онука Марка Грушевського − Елеонора (Леся) Захарівна Коваль (Остапенко; 1930−2022), докторка наук, професорка. Протягом багатьох десятиліть разом з мамою – Галиною Марківною Грушевською (1901–1974, хрещениця Михайла Грушевського) вона доглядала могилу Михайла Сергійовича. По смерті матері п. Елеонора сама виконувала цей добровільно взятий на себе обов’язок, а з зародженням Музею долучила нас. Разом з доньками Марією Коваль, Олександрою Головчанською та Владиславою Каневською (1969−2022) вона стала щирим і безкорисливим другом гурту науковців, учасником багатьох його починань, авторкою численних спогадів про свою родину та діда Марка. Так само хочеться подякувати за спогади Аллі Анатоліївні Грушевській (1936−2008) − третій онуці Марка Федоровича, її мамі Теклі Назарівні Грушевській (Страшко; 1913−2007) та синові Богдану Камінському. Всі ці люди дбайливо зберігали численні реліквії з великої колекції та бібліотеки Марка Грушевського, щоб потім щедро і безкорисливо ділитися ними з Музеєм.

Дякуючи Елеонорі Захарівні та Валерії Львівні, відбулося знайомство з їхнім найстаршим на той час родичем Олександром Сергійовичем Гуковичем (1900–1996) – колишнім лікарем, небожем Марка Грушевського, та його дочкою − Гукович Валерією Олександрівною (1925−2013) – докторкою медичних наук, професоркою, однією з піонерок слуховідновлювальної хірургії в Україні. Тоді я чи не вперше чув досі не знайомі імена давно померлих людей з роду Грушевських, назви сіл на Черкащині. Можу лише щиро пошкодувати, що на той час ще не мав можливості записати його розповідь на диктофон. Втім, життя буває значно складнішим, і музейні фонди поповнив подарований Олександром Гуковичем документ часів Української революції, що засвідчував його як більшовика-червоноармійця.

Пригадую розповідь Елеонори Захарівни, як через багато років після закінчення школи на зустрічі випускників її однокласниця Людмила Федотівна Кусенко (1930−2010) раптом сказала їй: «Лесю, а ми ж з тобою родичі!» У класі всі знали, що Леся Остапенко є нащадком роду Грушевських (її мама була там вчителькою і залишалась на дівочому прізвищі: Грушевська), але такої спорідненості за Людмилою Кусенко навіть не підозрювали. Так через Елеонору Захарівну ми вийшли на Людмилу Кусенко та її племінницю Тетяну Вікторівну Панішеву. Пошук показав, що вони є нащадками педагога і письменника Григорія Івановича Грушевського (1865−1933), двоюрідного брата Михайла Сергійовича. Це він, Гриць Грушевський колись обіцяв у листі своєму славетному родичу і вчителю: «Я клянуся, як і ти колись клявся, бути вірним, правдивим сином Матусі нашої Вкраїни. Але я певен, що ти завше і без моєї клятви вірив і будеш вірити мені у цій святій правді». Наша глибока вдячність нащадкам за їхні розповіді, за давні світлини. Лише завдяки їм дослідники отримали портретний образ Григорія Грушевського, що вже здавався назавжди втраченим.

Музею неймовірно пощастило застати Олександру Петрівну Костишину (Волинську; 1926−2017) – родичку Ольги Олександрівни Грушевської (Парфененко). Вона прийшла на світ у флігелі і прожила тут до 1960 року. Доля пощадила її, онуку розстріляного 1918 року більшовиками царського генерала Степана Івановича Кулешина, як і її батька – відомого літературознавця і поліглота Петра Костьовича Волинського (1893−1982; за його підручником з української літератури для 8-го класу навчалось моє покоління), єдиного не репресованого науковця київського Польського інституту. Коли 1948 року Олександра Петрівна виходила заміж, Марія Сильвестрівна подарувала їй скатертину і серветки з вишитими ініціалами «МГ» − «Марія Грушевська». Вдячні їй за них та інші збережені меморії, за гострий аналітичний розум і чудову пам’ять, що надають її численним розповідям про життя Дому Грушевських особливої образності та ваги. Заслугою людей з її покоління було вже те, що вони вижили, зберегли памʼять Дому, передали її нам.

І вони в нас повірили, про що й говорить з диктофона старий запис з голосом Олександри Костишиної: «Дорогі дівчатка і хлопчики, молодь, спасибі вам, що ви є і що ви зробили цей музей. Навіть якби ми стрибали вище голови, ми б такого музею зробити б не змогли. Обставини були такі, що ви були діти (з мого погляду), яким платили копійки, а ви працювали за ідею. І те, що ви зробили за цю ідею – це вам пам’ятник нерукотворний. Спасибі велике! Грушевським і не снилось ніколи, що в них буде такий розкішний будинок». І ми вам щиро дякуємо, Олександро Петрівно!

Якось понад двадцять років тому Світлана Панькова, досліджуючи родовід Михайла Грушевського по материнській лінії, радісно повідомила, що знайшла відразу двох академіків. Одним з них був Олександр Вікторович Топачевський (1901−1975). Пригадую, як наполегливо Світлана Михайлівна намагалась розшукати назване в автобіографії вченого його місце народження − «хутір Бобрівка», аж поки не вийшла на його сина Андрія Олександровича, який пояснив, що такого хутора насправді не існувало, а народився його батько у прикиївському селі Будаївка (тепер у складі міста Боярка). Попівсько-купецьке походження і спорідненість з Михайлом Грушевським змушували маскуватись, аби вижити в немилосердні 1930-ті роки, щоб потім зробити блискучу кар’єру вченого. Неймовірно, але академік Топачевський зумів переконати радянське керівництво відмовитись від непродуманих амбітних проєктів гребель на Десні, в гирлі Дніпра, на Керченській протоці тощо, чим відвернув неминучу екологічну катастрофу. Все це стало відомим завдяки синові академіка – Андрію Олександровичу. Письменник і кінодраматург, один з засновників природоохоронного руху в літературі та кіно, він став щирим і безкорисливим другом Музею, а подаровані ним унікальні фотокартки прикрасили музейну експозицію.

Постать Ганни Марківни Шапран (1918−2000) цікава тим, що вона разом з матір’ю – Мотроною Кирилівною (Бялоцька; прибл. 1885−1972) − була унікальним найстаршим, багаторічним свідком життя флігеля майже від 1908 − часу появи Грушевських на вулиці Паньківській − до 1990 року, коли Ганна Марківна виїхала з Дому. Всі ті роки Шапрани тісно були пов’язані з Ганною Грушевською та її нащадками. І до Музею вже майже незрячу Ганну Марківну приводила Вікторія Слупська – онука Ганни Сергіївни. Зворушувало, як у такі моменти вона діставала голку з ниткою, щоб полагодити зношений одяг Ганни Марківни – взаємну вірність вони пронесли через усе своє непросте життя. Характерна деталь: розповідаючи про Дім та його мешканців, Ганна Марківна водночас уникала розповідей про себе, свою маму а найбільше – про вбитого більшовиками далекого 1919 року батька − Марка Івановича Шапрана, який допомагав Михайлові Грушевському поширювати українські книги. До кінця життя в ній спрацьовували закладені з раннього дитинства страх і обережність. Та це не заважало матері й доньці зберігати численні меморіальні речі Грушевських, унікальні фотокартки, що згодом стали надбанням Музею. День, коли ми всім своїм невеликим гуртом науковців провідали помешкання Ганни Марківни на вулиці Попова, приніс незабутнє враження: та тут же з речей нічого не викидалось! Також пригадується день, коли її родичка і спадкоємиця Людмила Георгіївна Чернова віддала нам решту скарбів, зокрема велику скриню з різноманітними фотокартками (серед них – варшавська світлина 1866 року з постатями Сергія Федоровича і Глафіри Захарівни Грушевських, зроблена за кілька місяців до народження їхнього первістка Михайла) – подарунок, що у всіх музейників викликав професійний захват і мимовільне питання: «Чи буде ще колись у нас така фантастична знахідка?»

У довготривалій роботі над творенням Музею Михайла Грушевського родина Пустовійтів займає особливе місце. Мабуть, сама їхня присутність робила можливим наш Музей. Ми вдячні долі, що далекого і важкого 1948 року в колишню кімнату закатованої Катерини Грушевської вселили не енкаведистів, а сім’ю репресованого митця, одного з засновників Спілки художників України – Гаврила Михайловича Пустовійта (1900−1947). Його вдова Любов Іларіонівна (1908−1983), ставши сусідкою Ольги Олександрівни (1878−1961) – останньої в Домі з родини Грушевських, цілком усвідомлювала, в який дім вона потрапила, яку пам’ять бережуть його численні реліквії. Їхні діти Оксана (1939−2024), Георгій (Юрій; 1941–2018), та Сергій (1945−1992) виростали в аурі Дому Грушевських, виховувались під впливом Ольги Олександрівни. Їх оточували книги, старовинні меблі, численні твори мистецтва. «Я потрапив туди як до раю», − розповідав нам на схилі віку Георгій Гаврилович. Він, як і молодший брат Сергій, згодом продовжив батьків шлях у мистецтві. Тепер уже важко уявити меморіальну квартиру без збережених цими одухотвореними людьми меблів, величного витриманого в готичних формах годинника, побутових речей, фотокарток. Зберігали навіть конвертик з черепками колись розбитого порцелянового сервізу Wedgwood, згодом відреставрованого в Музеї. Нам пощастило мати довгі роки спілкування з Оксаною та Георгієм Пустовійтами, триває співпраця з Ларисою Данилівною Федоровою – дружиною Георгія Гавриловича. Їм наша глибока вдячність.

Одна з тих найцікавіших меморій – «парта Катерини Грушевської» − повернулась до Дому через київську родину Братковських з вулиці Героїв Севастополя. Пригадується дзвінок влітку 2002 року, коли жіночий голос повідомив, як колись давно педагог-логопед Любов Пустовійт, навчаючи розмовляти їхнього малого сина Діму Братковського, подарувала дитині парту зі словами: «Це парта Катерини Грушевської. Її місце в музеї». Дімині батьки запам’ятали ці слова і через багато років розшукали нас, щоб повернути парту Домові Грушевських. Про те, що та парта дійсно з Паньківської № 9, засвідчує вицвілий чорнильний штамп на звороті кришки: «Stanisław Cichocki». Справді, польська родина Ціхоцьких з початку ХХ ст. мешкала у флігелі майже десятиліття, і був там син Станіслав, приблизний ровесник Катерини Грушевської. А чи справді на Катерининій, чи на своїй парті він поставив штамп, мабуть, не так уже й важливо.

І так само хочеться згадати добрим словом родину Денисенків: Василя Семеновича (1896−1964) й Ігоря Васильовича (1930−2007). Василь Денисенко, чи не єдиний не репресований вчений з Київської школи істориків Михайла Грушевського, вижив лише тому, що, не чекаючи арешту, сам поїхав на Далеку Північ, щоб працювати в музеї в Салехарді. Повернувшись лише 1944 року, став мешканцем третього поверху флігеля. У 1958 році після 10-річної каторги на Колимі тут також поселився його син Ігор Васильович. Мешкали в колишній кімнаті Ганни Грушевської, наповненій старими книгами та різноманітним антикваріатом. «Ти дивуєшся, чого в мене так багато речей? Я рятую українську культуру і моя квартира – не стільки квартира, як місце для зберігання цієї культури», – пояснював він синові. Ми вдячні обом за їхню небайдужість, за збережені безцінні реліквії та Ігорю Васильовичу зокрема − за спогади про життя в Домі Грушевських, за його вистраждані в неволі «Уривки з минулого». Вдячні за літній день 1992 року, коли до масового відділу Музею історії Києва раптом рвучко зайшов незнайомий чоловік зі словами: «Здрастуйте! Я − Ігор Денисенко». Ігор Васильович, як і всі інші наші друзі, йшов з чітким наміром допомогти нам творити Музей. Предметним наслідком того стали, зокрема, шафа в стилі Василя Кричевського, машинопис одного з томів «Історії України–Руси» з правками рукою Михайла Грушевського, знімки дорогих могил у далекому Владикавказі, а ще – спогад про гіпсовий портрет-медальйон, прообраз гранітного лику на могилі вченого. Цю скорботну реліквію упродовж десятиліть берегли Марія Сильвестрівна, родина Денисенків, а потім переховував у своїй майстерні її автор – скульптор Іван Васильович Макогон (1907−2001), син якого – Ігор Іванович – 5 листопада 2015 року повернув «медальйон» Дому Грушевських.

Друзі Ігоря Васильовича ставали й нашими друзями. Це, зокрема, танцюрист, поет і художник Олесь Васильович Доріченко (1936−2020) – колишній мешканець Паньківської № 7. Серед усього пережитого в його чутливій свідомості закарбувались розповіді старих очевидців про Паньківську й Микільсько-Ботанічну вулиці, вкриті 1918 року обгорілими сторінками книг з бібліотеки Михайла Грушевського. Його власна пам’ять зафіксувала самотню постать Марії Сильвестрівни на балконі, яка до кінця життя продовжувала сподіватись на повернення їхньої репресованої доньки Катерини. Як і спогади про долю книг з бібліотеки Михайла Грушевського − ті з них, які пощастило врятувати, через багато років повернулись на полиці відтвореного кабінету вченого. Як спогад про пасочку, розрізану нею для малого Шурки/Олеся й інших дітей на Великдень голодного 1947 року:

Стареньку жінку бачу крізь літа

І рятівничий з рук окраєць паски

В голодний рік – як милосердя рух,

Як вогник, що до скону не погасне.

Варто зазначити, що більшість згаданих у цій праці імен свого часу не обійшов увагою неповторний історик Сергій Іванович Білокінь (1948−2023). Він зростав під впливом аури дому Грушевських − у новому будинку, що постав на місці зруйнованого Великого дому, з видом на флігель. У ті часи, коли ім’я Михайла Грушевського було під забороною, Сергій Іванович збирав матеріали про нього та про тисячі інших українців, репресованих комуністичним режимом. Він не побоявся заходити до помешкань їхніх вдів та дітей, записувати розповіді, збирати архіви, чим зберіг від небуття трагічний пласт української історії – історію сталінських репресій. Його власні помешкання з часом перетворились на справжні архівні сховища, тому цілком природною сприймалась відповідь на питання, як посилатись на надані ним документи: «Пишіть “Архів Сергія Білоконя”». Його розгорнута в нашому Музеї виставка «Грушевськіана Сергія Білоконя» (2008) була справжнім зібранням документальних раритетів, свого часу врятованих вченим. Ми вдячні Сергію Івановичу за співпрацю, за подаровані меморії, вдячні за поданий ним приклад непідкупного чесного історика.

У колективній пам’яті Музею закарбувалось неймовірне надвечір’я 25 листопада 1993 року, коли до нашого тимчасового притулку на третьому поверсі Музею історії Києва прийшла літня жінка – Ганна Іванівна Петровська – і зі словами «Цей час настав!» дістала з паперового пакунка датоване 1929 роком посвідчення дійсного члена Академії Наук СРСР Михайла Грушевського. Цей документ зберігав її покійний чоловік Віктор Петровський, відомий як перекладач з балтійських мов. Перед смертю він просив дружину зберегти посвідчення і, коли прийде час, передати його в надійні руки. Той час настав з набуттям Україною Незалежності.

Того ж 1993 року ми почули, що в київському передмісті Бучі мешкає жінка, яка колись ще зовсім юною відбувала магаданську неволю разом з Катериною Грушевською. Так ми познайомилися з Ларисою Іванівною Биковою (Молодецькою). «Якось на вечірній перевірці я вперше почула прізвище Грушевська. Озирнулася: стоїть жінка, висока, худорлява, вся в чорному, руки опущені, голова опущена. Неподалік мене й постіль її була», − згадувала наприкінці життя Лариса Іванівна. Іншим доповненням до образу Катерини Грушевської став подарований Музею лист (1939 р.) Лариси Молодецької до батьків зі словами: «Катерина Михайлівна Грушевська (дочка академіка Грушевського) каже, що, якщо в когось є бажання, вчитись можна де завгодно, коли завгодно і за яких завгодно умов». Ми не просто слухали вистраждані спомини Лариси Іванівни, але й невдовзі через історикиню Ірину Матяш, творчі таланти журналіста часопису «Україна» Віталія Коцюка та кінорежисера Олександра Рябокриса зробили все, щоб донести їх до широких верств українців.

У пам’яті виринає з початку 1990-х років сивочолий образ лікаря Миколи Григоровича Кошеля з розповіддю про похорон Михайла Грушевського. За його словами, при вході на територію Байкового кладовища пропустили лише початок скорботної процесії, зачинивши ворота перед рештою людей. Проте він виявив передбачливість, обігнавши процесію і зайшовши на кладовище перед нею, і таким чином зміг бачити похорон вченого. З гордістю Микола Григорович подарував Музеєві збережені ним книги-раритети, зокрема, «Ювілей академіка М. Грушевського» та 1-й том українських народних дум, виданий Катериною Михайлівною.

Невдовзі після відкриття Музею до нас несподівано звернувся Юрій Павлович Назаренко (1920−прибл. 2010), запропонувавши унікальне зібрання з української старовини. Його помешкання на Великій Васильківській вулиці нагадувало музей. Колекцію зібрав, головно, батько Юрія Павловича − Павло Пилипович Назаренко (1889–1939), який прийшов з царської армії в політику на хвилі національного піднесення 1917 року і невдовзі став членом Української Центральної Ради. Там він відстоював необхідність створення сильного війська для захисту новопосталої Української Народної Республіки. Згодом дивом уник репресій. З початку 1920-х років родина Назаренків оселилась на вулиці Паньківській № 1, дружила зі своїми сусідами Грушевськими. Малий Юрко часто заходив у гості до своєї однокласниці Галі Петрицької – онуки Ганни Сергіївни, запам’ятав родину Грушевських. Серед переданих Юрієм Павловичем раритетів – нумізматична колекція, численні книги українських авторів ще з ХІХ ст., часів Української революції 1917−1920 років та періоду «розстріляного українського відродження» 1920-х, поштівки з видами міст Російської імперії, мапи і навіть речі з Дому Грушевських: стілець з багатим гуцульським різьбленням, козацька порохівниця-підсипка, швейна машинка «Singer»… І, зовсім неймовірно, − золотий кишеньковий годинник «Zenith», вручений Павлові Пилиповичу самим Головою УЦР Михайлом Грушевським у тяжкі січневі дні 1918 р. на знак запізнілого визнання слушності вимог щодо розбудови Армії УНР.

Так само несподівано в життя Музею ввійшла Світлана Олександрівна Френкель. Ця незвичайна жінка з почуттям виконаного обов’язку поклала на стіл теку з матеріалами Федора Пилиповича Калиновича (1891–1967) – свекра її покійної сестри Ольги Олександрівни. «Це все було засекречене. Те, що він мав якесь відношення до Української Центральної Ради і працював з Михайлом Грушевським, – цей факт зберігався в родині. Багато фотокарток і документів згодом було знищено. Залишилось тільки це», – розповідала Світлана Олександрівна, викладаючи пожовклі від часу фотокартки, екзаменаційну книжку з прийнятим М. Грушевським заліком, інші документи, газету «Дїло» за 1918 рік… Через ті предмети перед нами почав розкриватись непересічний образ Федора Калиновича − львівського студента Михайла Грушевського, січового стрільця, київського вчителя, творця української математичної термінології і просто глибоко обдарованої людини-патріота, близької до Дому Грушевських. В його життєпису віддзеркалились ключові віхи нашої історії, непереможне прагнення українців до самоутвердження та єднання.

У квітні 1992 року мені трапилось відрядження до Москви. Не можу стриматись, щоб не поділитися своїми тогочасними враженнями. Місто вирувало багатолюдними мітингами, що супроводжували VI з‘їзд народних депутатів Російської Федерації. Окремо мітингували демократи (тоді вони здавались цілком «своїми»), комуністи і монархісти (останні сприймались мало не як вихідці з кам’яного віку) – все це мало нагадувало бачене в Києві. До росіян поволі приходило усвідомлення, що СРСР більше не існує, а до мене – несподіване і приємно-бентежне відчуття стати іноземцем у місті, що лише рік тому афішувалось як «століца нашей нєоб’ятной родіни». Це відчуття посилилось, коли в мене стали закінчуватись радянські рублі і я, вирішивши здійснити своєрідний «currency exchange», на Київському вокзалі біля черги до квиткової каси голосно гукнув: «Кому нужни украінскіє дєньгі?» Для декого таке питання виявилось несподіваним у самій його суті: «А что, в Украінє єсть свої дєньгі?» Проте то б не був Київський вокзал, якби більшість у черзі не була земляками, які підтвердили, що вже кілька місяців, як в Україні поширились купоно-карбованці. Якийсь чоловік несподівано показав народний спосіб перевірки на справжність і, дійсно, моя червона «десятка» на його теплій долоні стала прогинатись. Оточуючим це вселило довіру, і за кілька хвилин я за курсом 1:1 знову став власником радянських «серпасто-молоткастих» купюр.

Але метою моєї подорожі було спілкування з Грушевськими в Москві. То були Грушевський Всеволод Макарович (1909−1999; небіж Марка Грушевського) з сестрою Галиною Макарівною Дубровською (Грушевська; 1907–1992) та їхній далекий родич – генерал у відставці Юрій Олександрович Грушевський (1921−2006). Я легко сконтактував з ними за наданими Елеонорою Захарівною номерами. В їхніх затишних помешканнях звучали спогади людей, народжених в Україні. Всеволода Макаровича з рідних місць зігнав Голодомор, Юрія Олександровича – Фінська війна. Обидва зробили в Росії кар’єру: один – наукову, інший – військову. Втім, і їх обережність змушувала «викручуватись» і, за визнанням Всеволода Грушевського, на розпитування типу «нє родствєннік лі?», він мусив відповідати жартом: «І даже нє однофамілєц». Проте видану ще в 1920-х книжку оповідань «Sub Divo» свого великого родича він зберігав упродовж багатьох десятиліть і передав мені для Музею. Ще сумніше було в Юрія Олександровича, в якого діда – о. Івана Аврамійовича Грушевського (1866–1918) з містечка Крилів на Чигиринщині – розстріляли більшовики, а батько – вчитель Олександр Іванович (1894–1959; його дореволюційна студентська книжка була подарована Музею) лише дивом уцілів у 1930-х, коли дізнались, що він родич Михайла Грушевського та ще й під час навчання в Київській духовній семінарії отримував стипендію, запроваджену батьком Великого Українця – Сергієм Федоровичем. Тож свого сина Юрка – Юрія Олександровича Грушевського (1921–2006) від такої смертельно небезпечної спорідненості беріг так старанно, що той навіть не знав імені своєї бабусі. Про все це та багато іншого я почув від московських Грушевських. Уже пізніше в Києві Елеонора Захарівна пояснила, що з іншими своїми родичами Олександр Іванович познайомився випадково, коли на якомусь з учительських зібрань у Києві його прізвище побачила в списку її мама Грушевська Галина Марківна. Відтоді повторно поріднились нащадки о. Марка Грушевського з нащадками о. Івана Грушевського, і в київських родинах гостював син Юрія Олександровича – тоді ще просто малий Сашко Грушевський. Згодом Олександр Юрійович став активним учасником об’єднання українців Москви «Славутич», а у вирішальні дні 1991 року вийшов на московські барикади з синьо-жовтим прапором. Схоже, ген Грушевських незнищенний.

Уже згодом, 1999 року, коли мені судилось востаннє побувати в Москві, я розшукав там іншого родича – сина Георгія Іполитовича Ломова-Оппокова (1888−1937), першого радянського наркома юстиції, який далекого 1931 року долучився до звільнення свого двоюрідного брата Михайла Грушевського з казематів Луб’янки. Вдячні Юрію Георгійовичу (1924−2021) за його аудіо спомини.

На далекій Кубані, за допомогою незабутнього вченого-українознавця Віктора Кириловича Чумаченка (1956−2017), були виявлені нащадки розстріляного в Сандормоху Сергія Григоровича Грушевського (1892−1937). Зі зрозумілих причин сьогодні не можемо їх назвати, але вдячно схиляємо голову за збережений ними унікальний родинний архів, за переслані електронні копії. Зворушує історія їхньої близької родички Марини Григорівни Донцової. Рятуючись від окупантів, 2014 року вона залишила рідну Луганщину. Встигла взяти з собою старий сімейний фотоальбом, багаторічне листування з радянськими силовими відомствами своїх бабусі й мами, які пів століття (!) розшукували репресованого чоловіка й батька − Лева Григоровича Грушевського (1894−?), а ще – зачитаний примірник часопису «Пам’ятки України» за жовтень 2013 року, присвячений нашому Музею. Дякуючи цим людям, відомості з їхніх родинних архівів уже стали надбанням істориків.

А як можна забути наше перше відрядження до Львова наприкінці 1993 року, коли ми – Світлана Панькова, Олег Будзинський та автор – побували в помешканні Тетяни Ієронімівни Зінько (Калитовської; 1911−1999) – внучатої небоги Марії Сильвестрівни Грушевської (Вояковської). Портрети Марії та Катерини Грушевських роботи Фотія Красицького та Івана Труша на стіні, як і чудова пам’ять пані Тетяни, наближали нас до тих далеких часів. Правда, житейські реалії швидко повернули нас на грішну землю, і за умов тогочасної нестримної інфляції подальше перебування у Львові та залізничний проїзд додому вже коштували значно більше, аніж ми могли заплатити. Тоді від «банкрутства» нас виручили справжні друзі – львівське подружжя художників Оля та Василь Федоруки. Через Тетяну Зінько упродовж 1994 року ми потоваришували з іншими нащадками Вояковських: Зиновієм Савицьким (1912−2006) з дружиною Теодозією (Клюфас; 1917−1998) та їхніми дітьми Гандзею (Аніса) та Юрієм в США, а в стрийській кам’яниці «Ясна поляна» на Львівщині − Олександром Микласевичем (1918−1999; хрещеник М. Грушевського) з його дружиною Любомирою (Кравчук; 1923−2012), сином Зиновієм та донькою Ларисою, а також з − Анною Микласевич (Вербицька; 1924−2016). Додамо Ксеню Антипів (Микласевич; 1921−2007) з США. З їхньою всебічною допомогою ми не лише розширювали свої знання про рід Марії Грушевської, але й упорядковували могили Грушевських на столичному Байковому кладовищі, чим дедалі більше відчували свою причетність до надзвичайно важливої справи відродження історичної пам’яті українців. Нагадуванням про ті роки нашого становлення стали старі фотокартки, переслані з Америки копії давніх документів. Ще 1944 року, назавжди покидаючи Батьківщину, родинний архів разом з грудкою рідної львівської землі вивезла Людмила Савицька (Левицька; 1881−1953; небога Марії Грушевської). Про подальшу плідну співпрацю зі стриянами нагадує аудіо запис розповіді Олександра Микласевича: то були відповіді на прислані мною питання, записані з допомогою стрийських колег-музейників; невдовзі цю касету я одержав у Києві від Ігоря Осташа – депутата Верховної Ради України від Стрийщини. І тепер, через десятки років, звучить зі старого аудіо запису голос пана Олександра: «Марія Сильвестрівна Грушевська була рідною сестрою Олімпії з Вояковських – моєї бабки. Про то ми говорили вдома, мамині сестри розказували, інші родичі, коли приїжджали до нас…».

Звичайно, серед наших друзів були й народні обранці – кияни. З колишнім політв’язнем, одержимим патріотом Олесем Шевченком звів наш давній добрий товариш Сашко Кучерук. Якось він зателефонував і передав слухавку Олесеві Євгеновичу, який раптом запитав, чи знайоме грушевськознавцям прізвище Шостаківський. На той час я вже знав зі старих клірових відомостей про псаломника Митрофана Шостаківського, дружиною якого була Юліанія Юхимівна – двоюрідна сестра Михайла Грушевського. Виявилось, що дружина Олеся Шевченка – Лідія Миколаївна (Сидоренко; 1947–2009) доводилась їм правнучкою. Отримавши від подружжя Шевченків контакт їхнього родича Шостаківського Віталія Олександровича (1928–2003), я не стримався і поїхав до нього в Брівки на Житомирщині, де записав на диктофон його щиру розповідь-сповідь. Віталій Олександрович закінчив її коментарем: «Наговорив на 25 років», а ще – подарував раритетну фотокартку з автографом Митрофана Шостаківського. Цікаво, що в родині зберігався переказ, як колись Михайло Грушевський провідував малих сиріт Юліанії Шостаківської. Можливо, то було відлуння реальної події, коли після смерті Сергія Федоровича Грушевського (1901) його діти Михайло, Ганна й Олександр за батьковим заповітом розділили частину спадщини поміж родичів, не обійшовши й сиріт Шостаківських (про це свідчить і родинне листування Грушевських).

А як не згадати іншого друга – тогочасного заступника спікера Верховної Ради України Миколу Томенка, з яким 2007 року під час екскурсії по Музею наша директорка Світлана Михайлівна поділилась заповітною мрією: повернути з Бахчисараю ліжко Михайла Грушевського. Микола Володимирович виявив наполегливість, підключив кримських колег і 22 серпня 2007 р. в присутності численних журналістів ліжко-раритет зайняло своє належне місце в кабінеті вченого.

 

Звичайно, далеко не про все вдалося розповісти в цьому стислому викладі. Напевно, не згадав якісь важливі деталі. Але прагнув нікого не пропустити увагою: ці люди того варті! На жаль, сьогодні доводиться з гіркотою констатувати, як щороку зменшується число осіб, які допомагали нам творити Музей, що вже цілком відійшло покоління, яке пам’ятало родину Грушевських. Коли тепер читаєш їхні спогади чи слухаєш з електронних носіїв їхні голоси, відчуваєш щемне усвідомлення того, як ще багато можна було в них розпитати, щоб, співставляючи розрізнені подробиці, максимально точно відтворити тогочасне життя і долі людей. Ми схиляємо перед ними голову: все пережите робило їх обережними, та не змогло зламати. Вдячні їм за все розказане, за унікальні меморіальні речі, дякуємо за те, що вони були в нашому житті.

Текст і світлини Миколи КУЧЕРЕНКА

18 лютого 2026

 

Інші публікації із серії “ФОТОСПОМИНИ”:

ЯК ПОЧИНАВСЯ МУЗЕЙ

ФЛІГЕЛЬ