«Я НАРОДИЛАСЬ І ПРОЖИЛА В БУДИНКУ № 9
НА ПАНЬКІВСЬКІЙ ВУЛИЦІ 36 РОКІВ…»
Спогади Вікторії Шамрай (Слупської)

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського знає Вікторію Сергіївну Слупську від самого свого початку. У пам’яті закарбувався день 5 лютого 1992 р., коли до Музею історії Києва на виставку «Михайло Грушевський: повернення» прийшла ця тендітна одухотворена жінка. На наші розпитування вона з болем відповіла: «Я Вам усе розповім, тільки дуже прошу ніде не називати мого імені. Я маю дітей та онуків і не хочу, щоб вони пережили те, що пережила я. Ми надто довго були людьми другого сорту…». Неважко було зрозуміти, що в ній боролись почуття приналежності до роду Грушевських та його високих ідеалів з паралізуючим страхом, що зберігався в душі ще з раннього дитинства й упродовж багатьох десятиліть підтримувався радянськими реаліями. Відтоді Вікторія Сергіївна багато розповідала про життя у флігелі Грушевських, про трагічну долю своєї родини.

Керуючись своєю природною скромністю, делікатністю та стриманістю, вона мало розповідала про себе особисто, а переважно — про рідних. Її бабуся Ганна Сергіївна (в заміжжі Шамраєва, Шамрай) була рідною сестрою Великого Українця Михайла Грушевського. Більше того: кімната, де мала Тора (Вікторія) вперше побачила світ, пізніше стала кабінетом Михайла Сергійовича. Її батько Сергій Шамрай був не лише аспірантом та співробітником Михайла Грушевського, дослідником історії Київщини, але й небожем Михайла Сергійовича. Від батьків вона перейняла прості й теплі звертання в родині: дядя Мішенька, тьотя Марина, дядя Сашенька, тьотя Оля, Катруся… Перші роки її життя проходили серед найрідніших люблячих людей, в оточенні численних книг і творів мистецтва. Тому такими страшними стали наступні лихоліття, які принесли важкі втрати, посіяли горе і страх.

Вікторія Сергіївна ділилася з науковцями всім, що сама знала і пам’ятала про життя Дому Грушевських та його мешканців, показувала батькові листи зі сталінських концтаборів, передавала сам дух тих часів. Для нас вона стала найголовнішим свідком тієї доби, з нею разом ми ніби переживали трагічні події, що нищили її найрідніших людей. Успадковані від бабусі Ганни Сергіївни і збережені пані Вікторією численні родинні реліквії стали безцінним внеском до меморіальної колекції музею.

Доглядаючи упродовж багатьох десятиліть дорогі могили на київському Байковому кладовищі, пані Вікторія зі словами «Якщо я не покажу, то вже ніхто не покаже» довірила нам невідомі широкому загалові місця останнього спочинку рідних Михайла Грушевського. І наступними роками ми, як би у відповідь, презентували їй серед своїх перших досягнень нові таблички з епітафіями, присвяченими Марії, Олександрові та Ользі Грушевським, Сергію Шамраю і навіть віднайдений за містом та оновлений надгробок її прапрадіда Федора Грушевського.

Вікторія Сергіївна стала учасницею багатьох наших справ, і не лише в Києві, але й у Львові, а також у селах Лісниках і Сестринівці, де служили священниками і були поховані її прапрадіди. Через її посередництво розгорнулась наша співпраця з іншими колишніми мешканками Дому Грушевських, зокрема з Ганною Марківною Шапран. Викликала щире зворушення сцена, коли пані Вікторія, привівши наприкінці 1990-х рр. вже майже незрячу Ганну Марківну до Дому Грушевських на зустріч з музейниками, тут же дістала голку з нитками й заходилась ремонтувати її зношений одяг. Вони залишались друзями на все їхнє довге й непросте життя…

Ще в 1996 р. ми попросили Вікторію Сергіївну написати спогади, описавши все, що вона знає про мешканців Дому Грушевських. На її прохання було створено кілька сторінок машинопису з послідовно викладеними питаннями про членів родини Грушевських та інших мешканців Дому. Через якийсь час вона принесла нам стос рукописних аркушів. Той текст був не просто детальними відповідями на наші питання, але й справжньою щирою сповіддю про бачене і пережите, сповненою болем і стражданнями – як власними, так і всієї родини. Те все пережите робило її обережнішою, та не змогло зламати. Спогади викликали довіру, оскільки їх авторка від самого початку попередила: «Фантазувати і придумувати, як це зараз модно, я не буду, вважаю, що не маю на це права».

Спомини Вікторії Слупської були опубліковані в часопису «Пам’ятки України: історія та культура»[1]. Та, на жаль, його обсяг не дозволяв повного викладу тексту, широкого використання коментарів і численних світлин. То ж назріла нинішня їх публікація на рівні найновіших знань з даної теми.

Працюючи тепер над спогадами, ми намагались якнайповніше проілюструвати їх світлинами, доповнити у примітках відомостями з архівних джерел, численних усних розповідей самої авторки, спогадів інших колишніх мешканців Дому Грушевських: Тамари Марківни Грушевської, Ігоря Васильовича Денисенка, Олеся Васильовича Доріченка, Олександри Петрівни Костишиної, Олени Михайлівни Онопрієнко, Георгія Гавриловича Пустовійта, Олени Валентинівни Слупської, Ганни Марківни Шапран. Тепер, з часової відстані, приходить щемне усвідомлення того, як ще багато можна було в них розпитати, щоб, співставляючи розрізнені подробиці, максимально точно відтворити тогочасне життя і долі людей, розшукати більше реліквій з Дому Грушевських.

Упродовж півтора десятків років Вікторія Сергіївна була найближчим другом маленького гурту музейників, нашим добрим порадником і безцінним свідком минулих подій. Лише кількох місяців не вистачило їй, щоб побачити наше спільне дітище — відкритий у листопаді 2006 р. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Втім, для неї то завжди був рідний дім, де пройшли, можливо, найкращі і, безсумнівно, найгіркіші роки. Публікуючи тепер її спогади, ми прагнемо хоч на крихту віддячити пані Вікторії за те, що вона була в нашому житті.

***

Вікторіє Сергіївно, Ви походите з роду Грушевських і на сьогодні є найближчою родичкою Михайла Сергійовича, адже Ваша бабуся Ганна Сергіївна була його рідною сестрою. Що про цей рід розповідали Вам старші?

Мені дуже шкода, що я не можу задовольнити Вашу допитливість. Я не зможу відповісти на питання, які цікавлять Вас у першу чергу. Я розумію, що Вам хотілось би почути розповідь очевидця, який чув про корені роду Грушевських з вуст рідних і близьких його. Але Ви не враховуєте, який то був час. Михайло Сергійович спочатку був в опалі, а потім став «ворогом народу», про що на кожному кроці нагадували нам сусіди. Тому всі боялись не тільки говорити, а й думати про нього. Тому зрозуміло, що бабця мені про нього нічого не розповідала. Коли зараз хто-небудь говорить, що він пам’ятає, що йому розповідали, — це неправда. Тоді сім’ї, в яких були заарештовані, а навіть і ті, що мали віддалене відношення до них, ніколи нічого не говорили, боячись всіх і всього. Фантазувати і придумувати, як це зараз модно, я не буду, вважаю, що не маю на це права.

А якою ця родина запам’яталась Вам особисто?

Єдине, що можу сказати про відносини в сім’ї Грушевських, це те, що це була дуже дружна, доброзичлива один до одного, дуже любляча сім’я. Я маю на увазі відносини між братами й сестрою. Називали вони один одного або говорили один про одного тільки ласкавими, зменшувальними іменами. У мене на все життя залишились у пам’яті звернення: дядя Мішенька, дядя Сашенька[2], Галочка[3]. Я ніколи не чула, щоб з вуст бабці зірвалось інше звернення. І говорилось це з такою любов’ю і повагою! Тому і вважаю, що це була дуже дружна і любляча родина. Думаю, що між батьками (Глафирою Захарівною і Сергієм Федоровичем) були дуже ніжні, теплі, люблячі відносини. Тому що тільки тоді вони могли проявитись і в їхніх дітях[4].

Чи добре Ви пам’ятаєте Михайла Грушевського? Що саме збереглось у Вашій пам’яті?

Михайла Сергійовича я пам’ятаю погано. Коли він переїхав жити до Москви, мені було всього кілька років. Тому про його звички, вдачу, ставлення до мене я сказати нічого не можу, я була ще дуже малою (4–5 років). Мені здається, що навіть його загальний вигляд я запам’ятала скоріше з фотографій, а не з життя. Єдине, що запам’яталось мені дуже добре, — це похорони Михайла Сергійовича[5]. По-перше, я була тоді вже старшою (біля 9-ти років), а по-друге, це була незвична для мене подія. Це було вперше в моєму житті. Я дуже добре пам’ятаю актовий зал Академії Наук на розі Володимирської і Фундуклеївської ([тоді] Леніна)[6] вулиць. Посередині стояв стіл з труною. Збоку сиділи ми — родичі і близькі: Марія Сильвестрівна, Катерина Михайлівна (Катруся), Ганна Сергіївна, Олександр та Ольга Грушевські, моя мама та я. Чи була Ольга Вікторівна — не пам’ятаю[7]. Навколо труни стояв «почетный караул», який весь час змінювався[8]. Повз труну проходили люди, які прийшли попрощатися з тілом покійного. Але найбільше мене вразив і запам’ятався катафалк. Він був чорного кольору і дуже гарний, коні були покриті білою попоною, яка була ніби в’язана, з китицями на кінці. На Байкове ми йшли Володимирською, а потім вулицею Горького[9].

Які саме кімнати у флігелі займав Михайло Грушевський з дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною? Який вигляд вони мали?

Сім’я Михайла Сергійовича займала в той час, коли вони повернулись [з еміграції], дві кімнати: велику кімнату з верандою, що напроти вхідних дверей на 3-му поверсі, в квартирі № 4 і кутову кімнату, що прилягає до великої. У [майбутньому його] кабінеті до 1929 р. жили мої батьки та я. Там я народилась і прожила перші 4 роки свого життя. У 1929 році ми перебрались на 2-й поверх, звільнили і передали кабінет Михайлу Сергійовичу[10].

Після смерті Грушевського дружина його і донька повернулися жити до Києва і зайняли дві кімнати, в яких вони жили раніше, і кабінет[11].

Чи бували в їхніх кімнатах? Як вони Вам запам’ятались?

Інтер’єр кімнат, які займала родина Михайла Сергійовича, я пам’ятаю погано. Я бувала там з татком і мамою зовсім малою (про що розповідала мені мама). Бувала пізніше, вже після смерті дяді Мішеньки, з бабцею на свята, на Новий рік, може, коли на день народження. Бувала не часто. Але, по складу свого характеру, я ніколи не цікавилась обстановкою в кімнатах, тому запам’ятала лише те, що мене могло зацікавити. Я добре пам’ятаю посередині кімнати великий чотирикутний стіл, за яким ми всі сиділи, коли приходили в гості, пам’ятаю туалетний столик, вірніше, певно, трельяж, бо та було дзеркало, який стояв біля дверей на веранду. Запам’ятала, може, тому, що на ньому висів чудово зроблений виноград. Виноград виглядав як справжній. Пам’ятаю, де стояла у них ялинка на Новий рік, завжди прикрашена чудовими іграшками.

Про життя Михайла Сергійовича в Москві я не знаю нічого. Вважаю, що його сім’я жила там разом з ним[12].

Чи пригадуєте якісь деталі, що характеризують тогочасне матеріальне становище Марії Сильвестрівни й Катерини?

Жили Марія Сильвестрівна (тьотя Марина) і Катерина Михайлівна (Катруся), на мій погляд, а може в порівнянні, матеріально непогано. Вони одержували персональну пенсію за Михайла Сергійовича[13], їм був дарований будинок[14], з якого вони також мали прибуток, хоча і не дуже великий, тому що жильців було не так багато. Я не знаю, хто з жильців будинку і скільки їм платили, але добре знаю, що мама кожний місяць сплачувала за ту кімнату (а перший час — за дві кімнати), що ми займали. До арешту Катрусі кабінет належав Марії Сильвестрівні. Після арешту Катерини Михайлівни[15] та Олександра Сергійовича[16] всі кімнати, що займав дядя Сашенька на 2-му поверсі, та кабінет Михайла Сергійовича на 3-му були зайняті працівниками НКВС[17].

Якою залишилась у Вашій пам’яті Марія Сильвестрівна?

Марію Сильвестрівну бабця та родичі називали Мариною, а татко, Ольга Вікторівна та я називали тьотьою Мариною. Певно, тому, що в неї не було власних онуків, ніхто в домі бабусею її ніколи не називав. На вигляд це була дорідна жінка: повна, з неквапним кроком. За характером — дуже спокійна, мовчазна, високомірна, замкнена в собі, «пихата» жінка. На мій погляд, доброю її назвати не можна. Вона була чудовою дружиною та матір’ю. Катруся була її єдиною дитиною і любила її вона безмежно. Все життя її після смерті чоловіка, з яким вона жила, як мені здається, душа в душу, зосередилось на любові і піклуванні про доньку. Життєвий стержень, який її підтримував, — любов до доньки — зламався після арешту Катрусі. Вона зразу постаріла, поникла, зламалась її воля до життя.

Якими були стосунки з чоловіковою ріднею? Чи бували в них гості?

Відносини з родичами чоловіка у неї були пристойні, ввічливі, як годиться в культурних сім’ях, ніколи не було сварок і непорозумінь, але, на мій погляд, теплими і дружніми (як відносини моєї мами і Ольги Вікторівни) їх назвати не можна. З сусідами по будинку вона не спілкувалась. Мої відносини з нею обмежувались лише візитами в гості, в основному на свята, з бабцею чи Ольгою Вікторівною, інколи бувала там і мама. Жила тьотя Марина у великій кімнаті, а Катруся займала кутову кімнату. Кабінет загалом пустував. За моєї пам’яті Марія Сильвестрівна не дружила ні з ким. Треба врахувати, що пам’ятаю я її вже після смерті Михайла Сергійовича. Я бувала на 3-му поверсі кожний день, бо мама працювала і я після школи йшла до бабці і була там, але я не пам’ятаю, щоб бачила когось, хто б приходив до них. Мені здається, що жили вони дуже самотньо.

Раніше Ви згадували, що серед небагатьох друзів, які залишались у Грушевських, була Катерина Кондратьєва.

Катерина Борисівна Кондратьєва[18] була близька з Михайлом Сергійовичем, вона працювала з ним і в той час, напевно, бувала в них, але після смерті дяді Мішеньки вона була в дружніх відносинах з бабцею і особливо з Ольгою Вікторівною, коли та повернулась до Києва. Ось до них вона приходила в гості. Ольга Вікторівна і бабця познайомили мене і мою маму з Катериною Борисівною. Я порівняно часто бувала в неї в гостях, а вона відвідувала мене, вже коли я переїхала з Паньківської. Катерина Борисівна була дуже розумною, освіченою, культурною людиною, знала кілька мов, дуже талановита, чудово вишивала. Вона була з багатого і знатного роду, освіту отримала в Італії. Дуже приємна, мила жінка. Я, Ольга Вікторівна і мама завжди були раді спілкуванню з нею, отримували велику насолоду від зустрічей з нею. Дуже багато матеріально і морально допомагала Катерині Борисівні в житті дружина лікаря-гомеопата Попова. Я часто зустрічала її в Катерини Борисівни. Останній раз моя мама і дружина Попова зустрілись у лікарні, куди прийшли провідати важко хвору Кондратьєву, але вона вже не впізнала їх.

Ви також неодноразово згадували про «тьотю Теклюню» − Теклю Чик.

Текля Андріївна Чик[19] прожила в сім’ї Грушевських довге життя. Як мені розповідали, ще зовсім молоденькою дівчиною її взяла до себе тьотя Марина. Коли вона переїхала жити до Києва, то взяла тьотю Теклюню, як її всі називали, з собою. Я маю на увазі переїзд до Києва ще до революції. Тьотя Теклюня була дуже веселою, життєрадісною, безмірно доброю, відданою людиною, її любили всі, а ми — діти — особливо. Жила вона на 3-му поверсі, в маленькій кімнатці поруч з кухнею. Коли сім’я Грушевського в 1918 р. покинула Київ, тьотя Теклюня залишилась доглядати за їх майном. Михайло Сергійович та Ганна Сергіївна дуже любили її, відносились як до свого члена сім’ї. Вона була дуже чесною людиною, i їй всі члени родини Грушевських завжди довіряли в усьому, а вона віддячувала їм за це повагою і відданістю.

Чому ж тоді Текля Андріївна залишила Дім Грушевських?

Все це було до того часу, поки у Марії Сильвестрівни не з’явилась нова прачка – Анна Олександрівна. Це була підла, хитра, улеслива жінка, яка зуміла втертись у довіру до Марії Сильвестрівни, зробитись їй необхідною, особливо в останні роки життя. Але їй заважала тьотя Теклюня, яка стояла завжди на стороні інтересів сім’ї Грушевських, і вона облила її брудом. Марія Сильвестрівна повірила в це, і тьотю Теклюню звільнили з роботи домогосподарки i переселили жити в підвал на 1-му поверсі квартири № 1 (вікно з її кімнатки виходить у парадне)[20]. Перед війною тьотя Теклюня вийшла заміж, а після закінчення війни, коли повернувся чоловік, переїхала жити до сестри у Львів. У 1948 чи 1949 році я була у Львові і провідала її там. Чоловік її помер, а вона залишилась такою ж доброю i життєрадісною, як була колись у моєму дитинстві.

Що сталось після того, як тьотю Теклюню замінила Анна Олександрівна?

Звільнившись від тьоті Теклюні, яка завжди стояла на боці інтересів Грушевських, Анна Олександрівна, поєднавшись у спільних інтересах з сусідом, який жив у кабінеті, почала поступово грабувати Марію Сильвестрівну, виносячи сумками дорогоцінні речі: дорогі шуби і таке інше. Коли померла Марія Сильвестрівна, в ту ж ніч Анна Олександрівна вивезла меблі i кращі речі, які ще залишились у кімнаті. Куди це все поділось, нікому не відомо[21].

Як жила Марія Сильвестрівна під час німецької окупації?

Під час [німецької] окупації [1941–1943 рр.] тьотя Марина жила, як усі, тихо і непомітно. Коли німці мали залишити Київ, вони центр міста оголосили «закритою зоною», всі жителі цієї зони повинні були покинути свої домівки i перебиратись жити туди, де було можна. Кордон «закритої зони» проходив по вулиці Саксаганського. [На Паньківській вулиці] вище від [вулиці] Саксаганського жити було заборонено, а вниз, до [вулиці] Жилянської […], жити було можна. Я, моя мама i Ольга Вікторівна перебрались жити на Паньківську вниз, де жили мамині добрі знайомі. Хазяйка помешкання з сином поїхала до матері у Львів і залишила квартиру мамі. Mapiю Сильвестрівну і Ольгу Олександрівну Грушевських брати ніхто не захотів. Бачачи, що ці старі, безпорадні жінки залишаються самі, моя мама забрала їx до нас. Деякий час ми жили всі разом. Mapія Сильвестрівна була тиха і мовчазна, майже весь час сиділа в кріслі подавлена і розгублена, без доньки життя її не мало змісту. Коли стало можна, ми переїхали знову в свій дім, де я майже її не бачила.

Що знаєте про останні роки її життя? Як померла Марія Грушевська?

Останні роки перед смертю вона із своєї кімнати майже не виходила. Родичів з Галичини я зовсім не пам’ятаю, мені здається, що я просто їх ніколи не бачила[22]. Повторюю, що я бувала на 3-му поверсі кожний день, спочатку в бабці, потім — у Люсі, але нікого, хто б бував у Марії Сильвестрівни, не бачила. На що хворіла і як померла — не знаю. Думаю, що померла від старості і особливо — від горя. Загубити єдину дитину для матері дуже важко. Поховали її разом з Михайлом Сергійовичем, людей на похоронах було дуже мало, в основному жильці будинку. Хто її ховав, я не знаю, думаю, що Анна Олександрівна, бо більше було нікому. Життя після війни було дуже важке, матеріально всі жили погано, a Mapія Сильвестрівна одержувала пенсію, одержувала пайки, так що, не беручи до уваги навіть її дорогі речі, які можна було продати, Анна Олександрівна мала змогу її поховати. Може, в похоронах тьоті Марини прийняла участь і Академія Наук, я цього не знаю.

Кабінет Михайла Сергійовича ще до смерті Марія Сильвестрівна віддала Плотичерам[23], які там і жили весь час. Помер Плотичер С. О. десь у 1960-ті роки, а може й пізніше. Кімнату Mapії Сильвестрівни зайняла сім’я військового відставника (полковника)[24]. В останні. роки Марію Сильвестрівну оточували лише Анна Олександрівна і Плотичери, всіх інших вона від себе відштовхнула. Мені здається, що останній чac перед смертю і Ольга Олександрівна не дуже спілкувалася з нею. Анна Олександрівна потурбувалась, щоб усі родичі відійшли вбік, боячись, що родичі можуть претендувати на спадкоємство.

Мабуть, Вам добре запам’яталась Катерина —  донька Михайла і Марії Грушевських?

Катерина Михайлівна — Катруся, як її всі називали в сім’ї родичі, була одноліткою з моїм татком (1900 року народження). Вона була круглолиця, з великими очима, повними вустами, не повна, середнього зросту. На кого вона була схожа з батьків зовнішністю, сказати не можу. А характером Катруся була в батька: добра, проста, привітна, невисокомірна, до людей відносилась з відкритою душею, за що її в домі всі любили. Всі Грушевські розмовляли між собою лише українською мовою, гарною i правильною українською мовою, я б назвала її літературною. З ким дружила Катруся, крім Ольги Вікторівни, я не знаю. Після смерті Михайла Сергійовича, з того часу, коли я їх пам’ятаю, вона з мамою жили дуже самітно. Про її роботу також нічого не знаю. Кімнату вона займала кутову, двері з цієї кімнати виходили у велику кімнату. Бувала я в кімнаті Катрусі дуже рідко, який вона мала вигляд, не пам’ятаю.

Що Ви знаєте про арешт Катерини Михайлівни?

Про арешт Катрусі нічого сказати не можу[25]. Це сталося вже після другого арешту татка, і мама, як могла, оберігала мене від нових переживань і нагадувань про ці страшні події. Тим більше, що жили ми на поверх нижче. Який резонанс ця подія викликала в домі, сказати важко, кожний сприйняв це по-своєму. Для Плотичерів це була, певно, приємна звістка, тепер кабінет остаточно належав їм[26]. Для Ганни Сергіївни це було ще одне горе, бо Катрусю вона дуже любила. Ольга Олександрівна була вбита своїм горем: у неї забрали чоловіка. У нас з мамою було своє горе, і тому ми від душі співчували горю матері — Марії Сильвестрівни. Думаю, що жильці першої і другої квартир також співчували. Як тьотя Марина зустріла арешт доньки, я згадувала вже раніше. Як інакше могла зустріти мати арешт єдиної доньки? Чи мала вона якісь звістки від Катрусі після арешту, я не знаю, не пам’ятаю[27]. В кімнату Катрусі після її арешту та арешту Олександра Сергійовича пepeїxaлa жити Ольга Олександрівна, яку переселили туди з другого поверху[28].

Ви особливо тепло згадували нам Олександра Грушевського — брата Михайла Сергійовича…

Олександра Сергійовича і Ольгу Олександрівну Грушевських я пам’ятаю набагато краще. Вони жили з нами на одному поверсі, в одній квартирі (№ 3). Про їхні молоді роки я сказати нічого не можу — мене тоді ще не було. Що пам’ятаю з розмов про їхнє життя в молодості, розповідати не буду, бо це дуже особисте і торкається тільки їx.

Олександр Сергійович, дядя Сашенька, як звала його я та інші, був дуже тихою, спокійною, витриманою, мовчазною і безмірно доброю людиною, але, на жаль, не зовсім здоровою вже в той час. Говорив він виключно українською мовою. Вдома був завжди одягнений у штани і темного кольору (сині всіх відтінків чи сірі) сорочки-косоворотки на випуск. Дуже любив тишу, можливо, це було пов’язано з хворобою. Я в дитинстві ніколи не розмовляла в коридорі чи на кухні голосно, а лише пошепки. Займали вони 3 кімнати: кабінет[29], велику кімнату з верандою, де були майже завжди закриті ставнями вікна, і кутову кімнату, де вони в основному й жили. Кімнати були дуже заставлені всякими потрібними і непотрібними, на мій погляд, речами. Кімнати мали нежитловий вигляд. На веранду або в садок [в] останні роки вони виходили дуже рідко.

Про дядю Сашеньку в мене залишились найкращі, найтепліші спогади дитинства. Після арешту татка мама моя пішла працювати, а я часто хворіла і залишалась на цілий день одна. І от, пригадую, дядя Сашенька по кілька разів на день, поки не приходила мама, відвідував мене. Сидів біля мого ліжка і читав мені книжки, розповідав що-небудь, приносив чудові листівки, яких у нього було дуже багато, різноманітної тематики, щоб я їх розглядала. Я завжди чекала на його відвідини з нетерпінням, спілкування з ним завжди було для мене дуже приємним. Для мене його арешт був ще однією трагедією: я загубила близьку мені людину. Що він робив цілими днями у себе в кімнатах, не знаю, можливо, працював, щось писав. Мене він любив і добре до мене ставився. Татко мій також згадував про нього з любов’ю.

Якою була Ольга Олександрівна – дружина Олександра Грушевського?

Ольга Олександрівна — тьотя Оля — була жінка дуже ексцентрична і надзвичайна. Вона ніколи не займалась хазяйством, кімнати прибирались дуже рідко, були заставлені, обіди вона також не варила. На швидку руку варилась якась каша або яйця, поспіхом вони i їли, мені здається, [що] кожний [їв] окремо. Зранку тьотя Оля йшла на роботу, працювала десь у бібліотеці[30]. Дуже любила ходити в гості, вдома її майже ніколи не було. Останній час перед арештом [Олександра Сергійовича] до них ніхто не ходив, думаю, що друзів на той час у них не було. Вірніше сказати, у дяді Сашеньки, бо тьотя Оля до когось ходила, у неї, може, й були друзі. Дядя Сашенька майже весь час проводив вдома, майже нікуди не ходив. Жили вони між собою дружно, ніяких непорозумінь або сварок між ними ніколи не було. Гадаю, що таке незвичне життя влаштовувало обох.

Як позначився на ній арешт чоловіка?

Олександр Сергійович після арешту був засуджений до вільного заслання в Казахстан. Там він наймав кімнату в однієї жінки, яка до нього дуже добре відносилась. Про це я чула від бабці, Ольги Вікторівни та інших. Ольга Олександрівна їздила до нього один раз, але переїхати жити туди до нього, як він просив її, відмовилась. Там він і помер, про що їй повідомила, певно, ця жінка[31]. Ольга Олександрівна була непогана жінка, зла нікому не робила, але й добра, мені здається, теж. У неї був напрочуд безтурботний характер[32], жила вона якимось своїм життям, з родичами чоловіка, як і з сусідами, підтримувала нормальні, пристойні відносини. Арешт чоловіка був для неї великим ударом, який перевернув її усталене життя. Змінилась вона як зовні, так і всередині. Зникла безтурботність.

Після арешту Олександра Сергійовича їй довелося перебратись на 3-й поверх, в кімнату Катрусі[33]. Речей у неї в трьох кімнатах була безліч, вона взяла з собою наверх малесеньку частину того, що мала. Все, що залишилось, дісталось сім’ям тих працівників НКВС, які поселились у цих кімнатах. У великій кімнаті з верандою жила і живе до цього часу сім’я Яровенків[34], у кутовій жив Полонський[35], а кабінет зайняв спочатку Мостовий[36], пізніше він зробив обмін.

Які зміни в життя Ольги Олександрівни принесла поява родини Пустовойтів?

Після смерті Марії Сильвестрівни на 3-му поверсі поселилась сім’я Пустовойтів — Любов Іларіонівна з трьома дітьми[37]. Ольга Олександрівна зблизилася з ними, тим більше, що мала проходити до своєї кімнати через них[38] (сім’я, яка жила в кімнаті Марії Сильвестрівни, закрила двері в суміжну кімнату). Останні роки Ольга Олександрівна жила дуже погано. Була дуже худа, дуже погано вдягнена, голодна. У неї був уже розвинений склероз, вона часто блукала по вулицях, не знаходячи дороги додому, лежала в лікарні i померла[39]. Майно, що в неї було, як і кімната, перейшло до сім’ї Пустовойтів. Якщо в неї був сімейний архів Грушевських, то він перейшов також до Пустовойтів[40].

Хто ще, крім Вашої родини та подружжя Олександра і Ольги Грушевських, мешкав на другому поверсі флігеля?

У свій час, давно, на 2-му поверсі в кімнатці, суміжній з кутовою, жила мати Ольги Олександрівни — Юстина Костянтинівна Парфененко. Коли вона там поселилась, не знаю, а померла десь у 1930-ті роки. Це була маленька, худенька жінка, але пам΄ятаю я її дуже мало, бо померла вона, коли я була маленькою.

Ще якось Ви згадували про подругу Ольги Грушевської — Марію Поспєхову…

Після її смерті в цій кімнаті оселилась Марія Олександрівна Поспєхова[41], якій після смерті чоловіка ніде було жити, бо вони займали державне помешкання. Вона була в дружніх стосунках з Ольгою Олександрівною Грушевською, яка i віддала їй цю кімнату. В неї була донька, яка жила в Москві. Mapія Олександрівна мала якесь відношення (чи то родичі, чи то знайомі) до письменниці З[інаїди] Тулуб. Померла Mapія Олександрівна під час війни i похована на Байковому кладовищі. Ольга Олександрівна Грушевська померла в 19[61] р. і похована на Байковому кладовищі поруч з могилами її батьків.

Що Ви знаєте про молоді роки своєї бабусі – Ганни Сергіївни?

Моя бабуся, Ганна Сергіївна Грушевська (Шамрай), була рідною сестрою Михайла Сергійовича. Прабабусею і прадідом моїм були Глафіра Захарівна і Сергій Федорович Грушевські[42]. В кінці ХІХ ст. Ганна Сергіївна одружилася з військовим Шамраєвим Віктором Іллічем[43]. Жили вони у Владикавказі. Там у них народилось двоє дітей: у1898 р. — донька Ольга, а в 1900 р. — син Сергій. Десь у 1905–1906 рр. Ганна Сергіївна розлучилася з чоловіком і переїхала з дітьми та матір’ю жити в Київ. Де жила бабця з дітьми і Глафірою Захарівною до того часу, коли був куплений будинок на Паньківській № 9 (який стоїть і зараз), не знаю[44].

Чи бабуся з татком розповідали щось про Вашого діда – Віктора Шамраєва?

Мій дід — Шамраєв В.  ., з розповідей людей, що жили в будинку № 9 i бачили його, коли він приїздив до Києва, був добрий i хороший чоловік. Вважали, що діти пішли саме в нього своєю вдачею[45]. Він приїздив до Києва, щоб помиритися з дружиною і побачити дітей, яких дуже любив, особливо доньку. Вона була його улюбленицею. Але бабця повернутись до чоловіка не захотіла. Розійшлися вони, як казали, тому, що були зовсім різні люди. Дід мій любив товариство, повний дім гостей, «веселу компанію», а бабця була вихована зовсім по-іншому, вона росла в сім’ї, де були зовсім інші інтереси, i звикнути до такого життя їй було важко. I вона вибрала розлучення. Казали, що приїздив Віктор Ілліч кілька разів, але нічого так i не добився. Думаю, що рідні Ганни Сергіївни були на її боці, ніяких стосунків з ним не підтримували. Помер він 1922 р. у Владикавказі[46].

Яку роль відіграла Ганна Сергіївна у Вашому житті?

Братів Ганна Сергіївна дуже любила, була дуже близька з ними, з дружинами їх підтримувала добрі відносини. Як кожна мати, дуже любила своїх дітей. Після розлучення все своє життя присвятила вихованню дітей, а потім – внучок. Мене бабця дуже любила. Після смерті в 1930 році Галини Петрицької (доньки Ольги Вікторівни) я залишилась у неї єдиною внучкою. Бабця підготувала мене й до школи, я поступила зразу в 1-й клас, минаючи «нульовку», яка була в той час. Після арешту татка вона також приділяла мені багато уваги і турбот.

Якою була Ганна Сергіївна? Де вона працювала?

Яку освіту, крім гімназії[47], вона одержала, на жаль, не знаю. Знаю тільки, що вона була розумною, освіченою, культурною людиною, знала мови. Працювала вона в АН України, а от яку посаду займала, не знаю[48]. Знаю ще, що займалася перекладами, а також писала оповідання для дітей, але всі вони зникли безслідно, думаю, що все було забрано під час обшуку. Коли заарештували сина, бабцю з роботи зараз же звільнили[49]. Влаштуватись на іншу роботу вона не могла: її ніде не приймали. Знаю з листа татка, що Ганна Сергіївна клопотала про одержання пенсії, але їй пенсію не призначили[50]. Так з 1933 року вона залишилась без роботи, без пенсії, жила, можна сказати, з того, що їй вдавалось продати. Можливо, щось підробляла перекладами. Розмовляла в сім’ї виключно українською мовою, як і всі інші Грушевські. Характер у Ганни Сергіївни був замкнений, була мовчазна, поки бачили очі (вона хворіла очима, була взагалі дуже короткозора), дуже багато читала. Бабця і татко і мене привчили з дитинства до читання книжок.

Яким Вам запам’яталось бабусине помешкання?

Займала вона на 3-му поверсі, після повернення Михайла Сергійовича, кутову кімнату з балконом (коли я була ще зовсім малою, Ганна Сергіївна займала ще суміжну кімнату, але я це пам’ятаю погано; в моїй пам’яті залишилась лише кутова кімната). Кімната була поділена шафами (одна шафа була з книжками, друга – з одежею) на дві [частини]. У кімнаті стояла на ніжках з білого кахелю пічечка, яка топилась дровами. До того часу, поки дім не був переведений на газове опалення, всі кімнати будинку опалювались дровами i вугіллям. Тому в усіх кімнатах цього будинку був страшенний холод. У першій половині кімнати стояв «сундук», на якому спали, він замінював ліжко. Біля цього «ліжка» стояв маленький комодик з чотирма шухлядами. Стояв стіл, стільці. Між вікном і балконом стояв великий комод, над яким висіло дзеркало в дерев’яній чотирикутній рамі темного кольору, оздобленій зверху різьбою. У другій половині стояло ліжко, де спала Ганна Сергіївна, біля вікна — письмовий стіл. У кутку біля балконних дверей стояв маленький столик з квітами._. Квітів у Ганни Сергіївни було дуже багато, вона їх страшенно любила і все життя розводила. Влітку вони стояли на балконі, взимку ними була заставлена вся кімната. Було дуже багато різноманітних кактусів, які кожний рік цвіли. Була всіх кольорів пеларгонія, якою бабця дуже пишалась, та багато інших квітів. Квіти справді були дуже гарні. Квіти були «хобі», як тепер кажуть, Ганни Сергіївни. Ще в кімнаті на проході з однієї половини до іншої стояла шафа з посудом, з фарфоровими та мармуровими «безделушками», з вазочками та іншими дорогими і красивими речами[51], які й дали змогу Ганні Сергіївні вижити в тяжкий для неї час, коли вона залишилась без засобів існування.

З ким дружила Ганна Сергіївна?

Дружила Ганна Сергіївна більше всього з двоюрідним братом Борисом Михайловичем Златоверховниковим, його сестрою Людмилою та жінкою Лідією. Мати Бориса Михайловича була рідною сестрою Глафіри Захарівни[52]. Кілька разів на рік у свята Ганна Сергіївна зі мною відвідувала цю сім’ю, яка жила по Рильському провулку. Борис Михайлович був лікарем, а пізніше — консультантом лікарні для залізничників. Це була дуже привітна, культурна сім΄я, дуже доброзичлива. Дядя Боря і Ганна Сергіївна дуже любили один одного, ставились [один до одного] з великою повагою. В цій сім΄ї була завжди тепла, ніжна атмосфера. Розмовляли в сім΄ї Златоверховникових виключно російською мовою, мені здається, що української вони просто не знали. Я дуже любила ходити до них. Після смерті Ганни Сергіївни я продовжувала ходити до них з Ольгою Вікторівною. Батьки Бориса Михайловича, як і він з сестрою i дружиною, поховані на Байковому кладовищі. Коли ми з бабцею, а потім з Ольгою Вікторівною бували на кладовищі, ми завжди заходили на могилу Златоверховникових[53].

Ще бабця дружила з Катериною Борисівною Кондратьєвою. Про неї я вже згадувала.

3 родиною Марка Грушевського бабця ніяких відносин не підтримувала, вони ніколи не бували в неї, в усякому разі в 1930-ті та подальші роки[54].

Коли і за яких обставин вона померла? Чи пам’ятаєте Ви її похорон?

Під час окупації жила, як усі тоді жили. Було голодно, холодно, страшно. Померла Ганна Сергіївна в серпні 1943 року від уремії[55], я з Ольгою Вікторівною була біля неї до останньої хвилини її життя. Померла вона в маленькій суміжній кімнатці, яку бабця зайняла знову під час окупації. Хазяїн цієї кімнати евакуювався, i вона стояла порожньою[56]. Труна з тілом покійної Ганни Сергіївни була поставлена на ніч у кабінеті Михайла Сергійовича. Я з Ольгою Вікторівною, як годиться, просиділи всю ніч біля неї. Ховали її на Байковому кладовищі[57] в могилу, де похована її мати — Глафіра Захарівна. Труну з тілом віз кінь, їхали по вул. Саксаганського, потім — Горького, людей було небагато за труною, то був дуже важкий час; невдовзі почався відступ німців з Києва. Присутніми при похоронах були, в основному, сусіди. За могилою Глафіри Захарівни і Ганни Сергіївни доглядала Ольга Вікторівна (поки була жива) та я. До останнього часу ніхто навіть не знав, де поховані мати та сестра Михайла Сергійовича, крім мене і моєї сім’ї[58].

Що Ви знаєте про юність Ольги Вікторівни —сестри Вашого батька?

Ольга Вікторівна Василенко[59], Люся, як її називали всі рідні і близькі, народилась 24 липня 1898 року у Владикавказі. Про своє дитинство вона мені нічого не розповідала. Згадувала лише, що батько її, мій дід, був дуже веселою, життєрадісною, з відкритою душею до всіх людиною, який дуже її любив. У дитинстві Віктор Ілліч часто брав Люсю на руки і ніс у свій кабінет. Кабінет батька запам’ятався їй великим письмовим столом, біля якого лежала велика шкура ведмедя.

Коли Ганна Сергіївна з дітьми переїхала в Київ, вони всі жили з бабусею Глафірою Захарівною, яку Люся дуже добре пам’ятала. Коли сім’я Михайла Сергійовича переїхала до Києва, Люся і Катруся були дуже близькі, майже однолітки, вони дуже товаришували. Ольга Вікторівна закінчила Київську гімназію, але яку саме — не знаю. Трудова діяльність у неї почалася набагато пізніше. Характер у неї був дуже хороший: добра, розумна, освічена, лагідна, доброзичлива до людей, молодою була дуже гарною. Але життя обійшлося з нею дуже суворо i свою красу вона загубила дуже рано. Казали, характером вона була схожа на батька. Може тому, як казали всі, він без пам’яті її любив. Донька, а не син, як годиться, була його улюбленицею.

Саме від Вас ми вперше почули, що чоловіком Ольги Вікторівни був видатний художник Анатоль Петрицький. Вони мали дітей?

З Анатолієм Галактіоновичем Петрицьким[60] познайомилась, коли він знімав кімнату на Паньківській, 9. Коли саме вони одружились, сказати не можу, знаю тільки, що їх донька — Галина [(Ляля)] Петрицька — народилася в I919 році[61]. Не можу сказати також, коли Ольга Вікторівна переїхала жити до Харкова. Знаю тільки, що коли моя мама вийшла заміж у 1924 році і оселилась на Паньківській, Ольга Вікторівна жила вже в Харкові. Приїздила Люся до матері в Київ дуже часто, бо її донька Ляля залишилась на вихованні у Ганни Сергіївни. Тут же в Києві Ляля поступила в школу № 57, яка знаходилась по вул. Фундукліївській (Леніна) в будинку, де зараз міститься музей літератури.

Померла Ляля дитиною в 1930 році від менінгіту[62]. Спочатку в неї заболіло одне, a потім і друге вухо. Можливо, вона їх застудила, а можливо, попала інфекція. Лікував і оперував її знаменитий у той час отоларинголог Пучківський (батько відомої в наш час Надії Олександрівни Пучківської, яка працювала в очній лікарні в Одесі). Пучківський був великим другом Ольги Вікторівни, а також і всієї сім΄ї, був домашнім лікарем нашої сім΄ї (мене також оперував зовсім малесенькою). Він був дуже добрим фахівцем, але Лялічку врятувати він не зміг. Останні дні життя Лялі були жахливі. Вона так кричала, що було чути у нас в кімнаті на 2-му поверсі. Коли Ганна Сергіївна і Ольга Вікторівна зовсім вибилися з сил, мій татко до останньої хвилини був біля Лялі, яку дуже любив, як і взагалі дітей, він день i ніч носив її на руках. Смерть Лялі була страшенним горем для Люсі і бабці. Мені здається, що це був перший життєвий удар, який надломив їх обох.

Що Вам відомо про Василя Василенка (Десняка) — другого чоловіка Ольги Вікторівни?

Коли Ольга Вікторівна розійшлася з А. Г. Петрицьким i вийшла заміж за Василя Василенка[63], не знаю. Познайомилась вона з ним, певно, в Харкові, де він жив також. В. Василенко був журналістом, заступником редактора газети «Більшовик», літературним критиком. Псевдонім його був «Десняк». Жили вони між собою дуже добре, він дуже любив Люсю. Коли саме він був заарештований, сказати не можу. Знаю тільки, що ніяких звісток після арешту від нього не було. Ольгу Вікторівну, як дружину репресованого, було заслано на вільне поселення в місто Уральськ. В Уральську Ольга Вікторівна працювала на ветеринарній станції. Коли саме вона повернулась жити до Києва, точно не пам’ятаю, десь у році 1937–1938-му. [Відтоді] жила вона весь час, до самої смерті, в кімнаті, яку займала її мати – Ганна Сергіївна. Під час війни захворіла і вмерла її мати, так що, крім тих турбот, які наповнювали життя кожний день під час вiйни, Люсі прийшлось пережити ще й смерть самої близької людини — матері.

Як з’явився в Домі Грушевських Василь Денисенко? Ким він був для Вас і Вашої родини?

Після закінчення війни при допомозі Максима Рильського, який був у добрих відносинах з Василем Денисенком[64], Ольга Вікторівна влаштувалась працювати бібліотекарем в Бібліотеку А[кадемії] Н[аук] (Публічна бібліотека А[кадемії] Н[аук]), що міститься на Володимирській вулиці. Там вона працювала до останнього часу, до смерті. Коли після війни повернувся Василь Денисенко, він зразу ж прийшов на Паньківську № 9 провідати маму, мене (він мій хрещений батько), Ольгу Вікторівну, прийшов довідатися щось про татка. Василь Семенович був близьким другом нашої сім’ї, в нього були добрі, дружні відносини з мамою, Люсею, а мене він просто любив. Спочатку він приходив у гості до Ольги Вікторівни, а з часом переїхав до неї жити.

Як скінчилося життя Ольги Вікторівни?

Померла Ольга Вікторівна від інсульту в 1955 році, було їй всього 57 років. Життя не балувало її, навпаки, вона пережила стільки в житті, що хватило б на декількох людей. Тому рано загубила красу, рано й життя. Поховали її на Байковому кладовищі, в могилу до її доньки. За могилою Ольги Вікторівни та Лялічки дивлюсь я з моєю донькою[65]. У кімнаті, яку колись займала Ольга Вікторівна, після її смерті залишився Василь Семенович. Пізніше там [також] оселився його син Гарик – Ігор[66]. Після одруження Irop помінявся житлом з жінкою, яку звали Дуся. Хто жив [там] останнім часом — не знаю.

Яким запам’ятався Вам батько — Сергій Шамрай?

Сергій Вікторович Шамрай[67] (за [старішими] документами Шамраєв) народився 17 серпня 1900 року у Владикавказі. Він доводився рідним племінником Михайла Сергійовича Грушевського. Був добрий, ввічливий, розумний, вихований. Його в будинку всі любили і ставилися з великою повагою, про що казали мені старі жильці дому, які знали його змалку.

Розмовляв він удома українською мовою. Дуже любив книжки, багато читав. У листі з заслання до мене писав, щоб я любила і зберігала книжки, бо то самі вірні друзі[68]. Мене дуже любив, і я маленькою більше тягнулась до батька. У дитинстві (поки був зі мною) приділяв мені багато уваги і завжди читав на ніч, багато розповідав, грався зі мною. Був дуже спокійний і витриманий. Я ніколи не чула, щоб він підвищував голос у розмові. Мама могла за якусь провину накричати на мене, шльопнути, татко ніколи не підняв на мене руку. Самим важким покаранням для мене було, коли він обзивав мене «поганню». Цього слова я боялась як вогню, бо знала, що коли він назвав мене так, то дуже образився на мене, знала, що я зробила щось погане.

Що Ви знаєте про його освіту і працю?

Вчився татко в 2-й і 7-й гімназіях, після закінчення яких поступив у Київський університет. Одночасно вчився в Київському археологічному інституті на етнографічному факультеті. Закінчивши університет та інститут у 23 роки, вступив до аспірантури. У 1928 р. [він] захистив дисертацію. Працював науковим співробітником в АН України.

Ваша мама Валентина Іванівна щось розповідала про родину, в якій вона виростала?

Моя мама Валентина Іванівна Андрійко народилась 27 листопада 1903 р. в місті Курськ. Батько її Іван Васильович народився в селі Парафіївка (тепер Чернігівської області). 3 малих років пішов працювати до села Качанівки (4 км від Парафіївки) в маєток пана Тарновського. Спочатку він працював там хлопчиком-прислужником. Коли він вивчився писати, в нього виявився гарний почерк, і Тарновський зробив його писарем. Бабця моя з боку мами була з Ічні, ніде ніколи не працювала, була тільки дружиною i матір’ю. Коли мої бабця і дід одружилися, вони переїхали жити в місто Курськ, де й народилася моя мама. Потім вони переїхали до Новоросійська. Дід працював і там касиром на заводах. Коли мама підросла і прийшов час їй вчитись, батьки її переїхали жити в село Парафіївку. Працював дід у рідному селі також касиром на цукровому заводі.

Де вона вчилась? Чи чули Ви, де і як познайомились Ваші батьки? 

Маму віддали вчитися до Ніжинської гімназії. Після гімназії мама приїхала в Київ i поступила вчитися в Київський медичний інститут. Так як мама провела дитинство в Росії і навчання в Ніжинській гімназії теж проводилось російською мовою, то українську мову вона знала погано. Розмовляла більше російською, ніж українською. Познайомилась мама з татком на вечірці. Мама була гарною, веселою, життєрадісною, дуже добре співала (брала навіть уроки співу).

Як, по-Вашому, проходили перші роки життя подружжя Шамраїв у Домі Грушевських?

У липні 1924 р. татко і мама, одружилися. Коли в 1925 році народилась я, мама покинула інститут, про що шкодувала все життя, бо після арешту татка залишилася з малою дитиною на руках і без ніякого фаху.

Подружнє життя батьків було добрим, вони кохали один одного, поважали. Мама попала в культурну, інтелігентну сім’ю, де було чому повчитись. З розповідей сусідів, ніяких сварок і непорозумінь ніколи між ними не було. Матеріально, в якійсь мірі, звичайно, вони були забезпечені. Мама не працювала, але підробляла вдома друкуванням. Грушевські не були в великому захваті від одруження татка, але, як люди інтелігентні, вони ніколи цього не показували. Теплими, дружніми, насправді близькими і родинними все життя були відносини мами і Люсі (Ольги Вікторівни). I горе, якого вистачало, і радість, якої було так мало, вони завжди переживали разом.

В яких кімнатах флігеля мешкала ваша родина?

Коли батьки мої одружились, вони поселились у кабінеті Михайла Сергійовича[69]. Там я й народилась. У 1929 році на 2-му поверсі нам віддали 2 кімнати: кутову з балконом (під кімнатою, що займала Ганна Сергіївна) i суміжну з нею[70]. Після арешту татка в 1933 році суміжну кімнату мама віддала дуже добрій і порядній жінці з дитиною, яка не мала де жити[71], а ми з мамою [і далі] займали кутову кімнату.

Ви пам’ятаєте інтер’єри тих кімнат?

Кабінет, в якому я прожила перші чотири роки свого життя, мені не запам’ятався. Єдине, що залишилось в пам’яті, це дуже гарна, яскраво-червона, а на ній вишиті білі квіти і птах в японському стилі, ширма. Вигляд кімнат на 2-му поверсі я пам’ятаю краще. У суміжній кімнаті я, правда, пам’ятаю тільки великий, вірніше, довгий диван коричневого кольору дерева, з твердою спинкою i підлокітниками. Оббивка була зелена, сидіння теж було тверде. В кутовій кімнаті я пам’ятаю, що стояло вже в більш пізній час, коли ми жили з мамою вже без татка. У нас стояв простий боженківський буфет, комод, над яким висіло дзеркало овальної форми, книжкова шафа, м΄який диван, на якомy я cпалa, ліжко, столик. 3 старих часів (ще при таткові) висіли в нас у кімнаті дві великі картини, дуже гарні, в рамах жовто-золотистого кольору. На одній були вершини гір, а на другій – пустеля: піски i караван верблюдів.

Чому, на Вашу думку, Сергій Вікторович вподобав такі сюжети картин?

Зараз, коли я згадую ці картини, мені подумалось: може, сюжети цих картин пов’язані з творами улюбленого поета татка — Лермонтова. Татко, як Люся і я, дуже любив вірші Лермонтова. Вірш «Молитва» («Я, матерь Божья…») Лермонтова татко переписав і носив з собою. Коли його заарештували вдруге в Чернігові, мало освічені енкаведисти приписали цей вірш таткові і були дуже здивовані, коли я сказала, що написав цей вірш не татко, на жаль, а великий поет Лермонтов. Були й улюблені пісні татка. З українських – «Стоїть гора високая», «Чуєш, брате мій» та інші. З російських — «Старый капрал» на слова Беранже, «12 часов по ночам». Українські пісні мама з татком часто співали разом.

Що Вам батьки розповідали про Михайла Грушевського?

Про Грушевських у нас в сім’ї нічого не розповідали, навіть згадували дуже рідко. Лише сусіди все життя, що ми прожили на Паньківській (я виїхала звідти в 1961 році, а мама ще пізніше — в 70-ті роки) дорікали мамі, що вона не така, як всі, бо родичка Грушевського. Може, у нас не говорили про Михайла Cepгiйовича ще й тому, що після першого арешту татка я захворіла. Втрата батька, якого я дуже любила і якого забрали в мене на очах чужі люди серед ночі, обшук у кімнатах, де було перевернуто все догори ногами, грубі голоси й окрики – все це дуже вплиную на мене, тоді ще дитину, у мене стався нервовий стрес. Так що на мою бідну маму звалилось зразу два лиха: вона загубила чоловіка і залишилася з дитиною на руках i моєю хворобою. Може, тому в нас і не було ніяких розмов про Грушевських, тим більше, що арешт татка завжди пов’язувався з Михайлом Сергійовичем, бо не хотіли травмувати мене ще більше, а може, з інших причин, мені невідомих.

Що Ви знаєте про батькове життя після його першого арешту?

Після першого арешту в 1933 р. татка засудили на 3 роки. Заслання він відбував у місті Свободний[72]. Працював там на якійсь канцелярській посаді. Прохав у листі вислати йому документи про освіту. Тому вижив і зміг повернутись. Йому запропонували залишитись там жити на поселенні, але, на свою біду, він повернувся. У Києві йому жити було заборонено, і він поїхав у Чернігів. Чому він вибрав Чернігів, сказати не можу. Але версія деяких учених про те, що татко оселився в Чернігові, щоб бути ближче до мене, не відповідає дійсності. Я ніколи не жила у маминих батьків — моїх бабці та діда (хоч вони і наполягали на цьому) і приїздила до них тільки на літні канікули. Жив татко в Чернігові в дуже гарному місці і [в] дуже доброї жінки, яка здавала йому невеличку кімнатку. В неї був чудовий садок, добре уходжений. Росла там усяка городина, був великий малинник, росли фруктові дерева, квіти. Влітку 1937 р. я приїхала до татка провести канікули з ним. У вихідні дні татко ходив зі мною в ліс збирати гриби, показував місто. Працював у Чернігові татко старшим референтом Облуправління народногосподарського обліку.

А потім був другий арешт? Як це відбувалось?

Другий арешт татка 7 серпня 1937 року стався у вихідний день. Ми з ним провели цілий день на річці Десні. Купались, лежали на пісочку, збирали малину та ожину, її там було дуже багато. Прийшли втомлені і лягли спати. А вночі за татком прийшли. Мені здається, що їх було четверо — тих, хто залишився робити обшук. Татка зразу ж забрали. Він встиг тільки попрощатись зі мною i хазяйкою i попросити її дати телеграму в Київ, щоб за мною приїхали. Потім почався обшук, понятими при ньому були я і хазяйка дому. Перебирали вони все дуже сумлінно, перевернули все догори ногами і забрали все, що було можна: документи, листи, записки і записи. Пішли вже десь під ранок. На другий день приїхала бабця i забрала мене додому. Саме в цю ніч батька свого я бачила востаннє.

Що Ви знаєте про перебування батька на Колимі?

Бабця приїздила до Чернігова ще кілька разів, зупинялася в цьому ж домі, клопотала про побачення, привозила речі. Засуджений татко був до 8-ми років i висланий на Колиму: бухта Нагаєво, посьолок Партизан[73]. Працював він там лісорубом. Робота була дуже важка, умови життя жахливі, клімат тяжкий для людини погано вдягненої, сильно виснаженої і слабкої здоров’ям[74]. Татко за той рік багато хворів, лежав близько 2-х місяців у лікарні (знаю з листа) з фурункулами, які погано заживали. Другий раз у лікарню він попав з крупозним запаленням легенів, де невдовзі і помер. Помер він 4 січня 1939 року[75]. Довідались ми про це з коротенької записки, яку нам прислала, не називаючи себе, жінка, яка працювала в той час у лікарні[76]. Офіційне повідомлення про смерть татка я одержала лише в 1995 році.

Чи залишилось у Вас щось на згадку про батька?

3 першого заслання у мене зберігся лише один лист, який був присланий офіційно (з поміткою «проверено»). 3 другого заслання, а був він там десь менше року, ми отримали шість листів, які збереглися, і телеграму[77]. Тільки один з них має помітку про перевірку. Решта переслана добрими людьми. Майже всі друковані роботи татка, як і все, що було пов’язане з ним, забрали у нас при обшуках[78].

Як Вам жилося без татка?

Мама моя вийшла заміж удруге[79] за хорошу людину, він мав вищу освіту, був добре вихованим, культурним чоловіком. Непогано ставився до мене, а дітям моїм, можна сказати, замінив діда, якого в них не було.

Дитинство моє було настільки безрадісним, що згадувати про нього мені не хочеться. Я часто хворіла, мама багато працювала, щоб заробити на хліб. Матеріально нам допомагали, чим могли, мої бабця i дід з маминого боку[80]. Ганна Сергіївна допомогти нам нічим не могла, вона ще й інколи посилала посилки таткові. Під час війни я жила як i всі тоді: голодували, мерзли, я переховувалась, щоб не забрали в Німеччину[81]. Після звільнення Києва я закінчила школу[82], потім пішла працювати i вчитися на вечірньому [відділенні] в інституті, який і закінчила в 1954 році[83]. Маю двох дочок i четверо внуків[84].

Ваш дід по батьківській лінії мав прізвище Шамраєв, а батько відомий у наукових колах як Шамрай. Коли відбулась ця зміна форми прізвища?

Коли вперше почало вживатись прізвище Шамрай (замість Шамраєв), не знаю. Свідоцтво про одруження моїх батьків видане в 1924 р. на прізвище Шамраєв. Свідоцтво про народження мені також видали на прізвище Шамраєва. А в школі я завжди проходила під прізвищем Шамрай. Атестат зрілості одержала в 1946 р. вже на прізвище Шамраєва, так як у мене вже був паспорт, який я отримала по метриці. У Чернігові татко жив і працював, як Шамрай. Довідка про реабілітацію виписана також на це прізвище. Всі наукові друковані роботи татка виходили під прізвищем Шамрай. Мені здається, що це був своєрідний переклад прізвища на українську мову, яке потім стало єдиним[85].

Яким запам’яталось Вам місце, де колись стояв Великий дім Грушевських?

Місце, де колись стояв будинок Михайла Сергійовича Грушевського, запам’яталося мені як величезний вигін, вкритий зеленим килимом з трав, квітів, бур’яну. Подекуди на ньому були розкидані розбиті цеглини, або поодинці, або невеликими купками[86]. З лівого боку росли високі бур’яни і будяки, «курина (куряча) сліпота», до якої нам не дозволялось доторкатись, щоб не осліпнути (що то була за рослина, не знаю і зараз) та багато інших бур’янів. Навкруги вигону з боку Микільсько-Ботанічної вулиці росли кущі, з боку Паньківської – дерева. У кінці 1930-х років на місці вигону був побудований великий сімейний барак для робітників[87]. Людей там проживало дуже багато, особливо жінок і дітей. Крім бараку, були побудовані допоміжні будови (туалет, сараї). Вигін знаходився на підвищенні, тому дорога з вулиці до бараку та нашого будинку йшла вгору. Там завжди було дуже галасливо й брудно. Часто стояли коні з підводою, повсюди бігали пацюки.

Тому частіше жильці нашого будинку ходили до себе через двір будинку № 7 по Паньківській. Після війни на місці бараку був побудований великий багатоповерховий дім, який стоїть і досі[88].

Якою була територія перед флігелем?

Двір i садок будинку № 9 колись був дуже гарний, за ним добре дивились двірники. В дитинстві, ще при таткові, двірником був Семен, пізніше, коли дім віддали Марії Сильвестрівні, двірником був Пилюченко П. Н.[89]

Від сходів до ганку нашого будинку вела вимощена цеглою доріжка. Частково вона збереглася і до цього часу, але в жахливому стані[90]. По обидві сторони доріжки ріс різного кольору i сортів бузок. Коли він зацвітав, було дуже гарно, в повітрі стояв запах квітучого бузку. Росли перед домом праворуч від східців два величезні старі горіхи, між ними стояла колись лавочка, ріс клен, груші.

А що було за флігелем?

За будинком садок був набагато більший, ніж зберігся до цього часу. Коли побудували дитячий садок по вулиці Тарасівській, частину [нашого] саду відрізали для дитячих майданчиків. За часів мого дитинства в садок виходили дві (з 2-го і 3-го поверхів) великі дерев’яні веранди, які займали не менше третини стінки будинку. На веранду до Михайла Сергійовича можна було з садка підніматися сходами, які розміщувалися з правого боку будинку. Пізніше вони через старість стали непридатними для користування і були знесені. Через ці веранди сім’ї Грушевських — Михайла та Олександра — виходили гуляти в садок. Коли сходи зняли, Марія Сильвестрівна і Катруся виходили на веранду посидіти і подихати повітрям. На веранді стояли в них столик і плетені крісла-гойдалки[91]. Такі крісла-гойдалки були у Ганни Сергіївни і в нас. Посередині садка була велика кругла клумба, на якій росли лише конвалії. У садку посередині ріс каштан, біля якого стояла лавочка, росла дика малина, груші. Дуже давно біля самої веранди росла черешня (її зрізали, боячись, що по ній можна залізти на веранду другого поверху), росли сливи та інші дерева.

Вікторіє Сергіївно, які почуття викликає у Вашій душі дім, де Ви народились і виросли, де проходила Ваша молодість? Чи розповідали дітям, що вони є нащадками роду Грушевських?

Я народилась і прожила в будинку № 9 на Паньківській вулиці 36 років, але, на жаль, згадуються мені ті прожиті роки лише з гіркотою. Коли я ті роки і будинок згадую, мені на пам’ять приходить вірш Т. Шевченка «Не називаю її раєм». Не дивлячись на те, що я там народилась і прожила стільки років, я не люблю цей будинок. Після переїзду з чоловіком у 1961 р. в квартиру, яку ми одержали[92], я приходила в цей дім лише тому, що там жили моя мама і Мотрона Кирилівна — моя друга мама, як я її називала, яку я дуже любила, яка любила мене i яка, дійсно, була дорогою, близькою i вірною людиною нашій сім’ї. Ця жінка, як і її дочка, були віддані нам не тільки в радісні часи життя, коли ще був з нами татко, але й у самі важкі. Вони були одні з небагатьох, які залишились вірними друзями нашої сім’ї на все життя. Після того, як померла Мотрона Кирилівна, а моя мама переїхала, мені бувати там зовсім не хотілось: мене ніколи туди не тягнуло. Я пам’ятаю, як колись, років через 20–25 я проїздом зайшла в селі Парафіївці в той дім, де жили мої бабця і дід, де бував і любив цей дім татко, де кожне літо бувала я, у мене з такою теплотою здригнулося серце, так стало світло і радісно на душі від спогадів.

На жаль, такого почуття будинок на Паньківській ніколи не викликав. Певно, занадто багато горя і розчарувань я там пережила. І навіть зараз, наприкінці життя, коли людей тягне до рідних місць, цей будинок мене не зворушує. А от діти мої дуже любили цей будинок, дуже любили бувати і ночувати у мами, поки вона там жила. Діти і внуки про Грушевських знають, я розповіла їм, що знала про представників цього роду.

 

---

 

Підготовка тексту до друку, передмова

МИКОЛИ КУЧЕРЕНКА

Коментарі 

МИКОЛИ КУЧЕРЕНКА та СВІТЛАНИ ПАНЬКОВОЇ

 

---

КОМЕНТАРІ

[1] Скорочений варіант під заголовком «Фантазувати і придумувати… я не буду» (Спогади Вікторії Слупської (Шамрай)) опубліковано:  Пам’ятки України: історія та культура. № 10 (Жовтень). 2013. С. 72−79.

[2] Йдеться про Михайла Сергійовича Грушевського (1866–1934) та його брата Олександра Сергійовича (1877–1942), яким Вікторія Сергіївна доводилась внучатою племінницею. Вираз «дядя Мішенька» і «дядя Сашенька» вона, напевно, запозичила у свого батька — Сергія Шамрая, для якого ті були рідними дядьками. Оскільки мати своїх онуків братам не судилось, то ж «дідусями» їх навіть у поважному віці рідні не називали. Так само й їхніх дружин ніхто не називав «бабусями».

[3] Галею в родині звали Ганну Сергіївну (1869–1943) — сестру Михайла та Олександра Грушевських, бабусю Вікторії Сергіївни. У шлюбі з офіцером Віктором Іллічем Шамраєвим (з 1905 р. жили окремо) вона мала дітей Ольгу та Сергія — батька Вікторії Сергіївни.

[4] Докладніше про родину Грушевських див: Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). Київ: Кий, 2006. 662 с.

[5] Помер Михайло Грушевський 24 листопада 1934 р. в Кисловодську, куди з дружиною та донькою поїхав з Москви до санаторію. Прощання проходило в Києві 28‒29 листопада 1934 р. Похорон відбувся 29 листопада на Байковому цвинтарі коштом держави. За постановою РНК УСРР № 1405 від 20 грудня 1934 р. Наркомат фінансів УСРР мав повернути ВУАН, яка фактично взяла на себе витрати на похорон, 17 тисяч 443 рублів 82 копійки із резервного фонду РНК УСРР (Юркова О. В. Таємниці офіційного некрологу Михайла Грушевського. Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. Київ: Інститут історії України НАН України, 2013. Вип. 22. С. 35, 52 (комент. 47)). У цьому ж дослідженні О. Юркова детально пояснює причини помилки щодо дати смерті М. Грушевського, адже часом донині вказують 25 листопада 1934 р., тоді як у виявленій копії історії хвороби зафіксовано день і час смерті вченого: 2-га година дня 24 листопада 1934 р. (Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931‒1934). Київ: Критика, 1999. С. 109).

[6] Тепер вулиця Богдана Хмельницького.

[7] Ольга Вікторівна Василенко (дів. прізвище Шамраєва) не могла бути на похороні, оскільки мешкала на той час у м. Уральську (Казахстан), куди її чоловік, Василь Трохимович Василенко, був засланий на вільне поселення (1938 р. буде розстріляний). Про смерть Михайла Грушевського вона довідалася з газет й відразу в листі від 28 листопада 1934 р. до матері висловила свій невимовний жаль з приводу трагедії, шкодувала, що вже не встигне приїхати, щоб «віддати останню шану дорогому Михайлу Сергієвичу» (Збірка С. І. Білоконя. Електронна копія).

[8] Згадку про цей «караул» зустрічаємо в спогадах відомого зоолога, природоохоронця, краєзнавця, одного з засновників Української академії наук Миколи Васильовича Шарлеманя: «В останній раз я його [М. С. Грушевського — Упоряд.] побачив у домовині, яка стояла в конференц-залі Академії. Всі боялися стояти біля домовини в почесній варті. Саме тому мені довелося стояти біля домовини майже безперервно. Потім я проводжав його на Байкове кладовище. За домовиною йшло дуже мало людей» [переклад з рос. — Упоряд.] (Шарлемань Н. В. Природа и люди Киевской Руси. Воспоминания. Автобиография. Переписка. Киев: Издательский дом «Антиквар», 2015. С. 739). В інших джерелах подаються протилежні відомості щодо кількості осіб, які взяли участь у траурній процесії: «море людей», «шість або сім сотень» (Юркова О. В. Таємниці офіційного некрологу Михайла Грушевського. С. 48). Безпосередніх учасників похорону та їхні щирі почуття зафіксувано також у спецзведенні ГПУ УСРР від 1 грудня 1934 р., серед них В. Кричевський, М. Рильський, Є. Тимченко та інші (Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931‒1934). С. 252‒255).

[9] Тепер вулиця Володимира Антоновича.

[10] У березні 1924 р. Михайло Грушевський з дружиною Марією та донькою Катериною повернувся до Києва, де оселився з родиною на 3-му поверсі флігеля в квартирі сестри Ганни. Спершу вони зайняли дві кімнати, одна з яких була перегороджена навпіл. У цій останній Михайло Сергійович з донькою Катериною обладнали собі «кабінетики». Про свій історик писав до колеги по НТШ В. Дорошенка: «Я все-таки маю осібну цюпу для занять, хоч прохідну, без печі і таку мініятюрну, що нема й де книжок розкласти, але все-таки осібну» (Листування Михайла Грушевського. Т. 2 / Упор. Р. Майборода, В. Наулко, Г. Бурлака, І. Гирич Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2001. С. 227). Дві інші кімнати на 3-му поверсі у правому крилі флігеля займала Ганна Сергіївна, а ще в одній у 1924–1929 рр. мешкав її син Сергій Вікторович з дружиною Валентиною Іванівною та донькою Вікторією, яка народилася 18 вересня 1925 р. З кінця 1929 р. там обладнають робочий кабінет Михайла Сергійовича, про що 16 жовтня 1929 р. згадує співробітник Історичних установ ВУАН Ф. Савченко в кореспонденції до тодішнього голови НТШ у Львові К. Студинського: «На Паньківській іде ремонт і Мих[айло] Серг[ійович] придбав нарешті ще одну кімнату. Ол[ександру] Серг[ійовичу] довелося потіснитися». Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 378. Арк 220 зв.). У лютому 1930 р. цю домашню робітню вченого зафіксував фотограф Михайло Озеров.

[11] Робочий кабінет Михайла Грушевського після його смерті зберігали «як заповідник, нічого не змінюючи в ньому за ввесь час. Се була для нас найдорожча пам’ять». Про це писала Марія Грушевська в 1938 р. в заяві до Прокуратури УРСР (Білокінь С. Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу. Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Київ, 2006. Вип. 6. С. 117). Після арештів Катерини та Олександра Грушевських в липні та серпні 1938 р. помешкання третього й другого поверху почали заселятися «чужими людьми», як називала Марія Сильвестрівна співробітників НКВД та інших нових мешканців у своїх численних скаргах (Там само. С. 115‒119; Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі — ЦДІАК України). Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 933. Арк. 1‒19 зв.). Цікаві спостереження з приводу цих «чужих людей» висловив мешканець цього дому в 1958‒1969 рр. І. В.Денисенко: «До мене дійшло чиєсь формулювання, що будинок Грушевського колись заселили енкаведистами. Думаю, правильніше було б сказати, що просто взяли під контроль. Адже тут жило багато цілком порядних людей, але між ними були розселені особи, які були очима й вухами НКВД (МГБ, КГБ), які здійснювали цей контроль. Мабуть, були й прямі чекісти, в тому числі й відставні. Звичайно, вони були невисокого рангу» (Денисенко І. У будинку Михайла Грушевського. Зона. 2004. № 18. С. 39). Див. також коментар № 17.

[12] Про нелегкі будні М. Грушевського в «почесному засланні» в Москві, куди він офіційно виїхав у відрядження разом з донькою та дружиною, свідчать його листи до сестри Ганни — бабусі Вікторії Сергіївни (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1425. Арк. 320‒395). Обставини підневільного життя в Москві вчений детально описує також у кореспонденції до голови РНК СРСР В. Молотова (Мельниченко В. «Я оснувався в Москві, Арбат 55». Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2005. С. 418‒424). Меморіальна дошка на вулиці Погодінській, 2/3 в Москві, де вчений мешкав у 1931–1934 рр., зникла зі стіни будинку з початком російської агресії проти України в 2014 р.

[13] Відповідно до постанови РНК УСРР № 1308 від 25 листопада 1934 р. «Про похорони академіка М. С. Грушевського та призначення його сім’ї персональної пенсії» було встановлено пенсію у 500 карбованців на місяць (Юркова О. В. Таємниці офіційного некрологу Михайла Грушевського. С. 35). Власне цю пенсію отримувала його вдова, Марія Грушевська, про що повідомляла також у своїй скарзі до Раднаркому УРСР восени 1939 р. (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 933. Арк. 12). Згадує вона про пенсію також у листі від 4 липня 1940 р. до доньки Катерини, відправленому в табір Ельген (Горинь В. «І день, і ніч в безнастаннім страху і журбі…». Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької. Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАНУ, 1998. С. 282). Як свідчать листи Марії Грушевської до колеги чоловіка, історика-медієвіста, академіка АН СРСР Дмитра Петушевського, у вересні 1939 р. виплату пенсії було призупинено, а вже в грудні відновлено (З епістолярної спадщини Михайла, Марії та Катерини Грушевських: листи до Д. Петрушевського (1933‒1941 рр.) / Публікація О. Юркової Український історичний журнал. 2016. № 4. С. 47, 49, 50).

[14] Після повернення М. Грушевського з еміграції 1 липня 1924 р. на засіданні Малої президії ВУЦВК ухвалили: «Передати академікові проф. Грушевському в дожиттєве користування флігель у дворі його бувш. садиби  в м. Києві при Паньківській вул. під ч. 9» (Михайло Грушевський: між історією та політикою (1920-1930-ті роки). Збірник документів і матеріалів. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України; Центральний державний архів громадських об’єднань України, 1997. С. 50). Юридично ця акція набула чинності після отримання 22 вересня 1926 р. «Посвідчення на право власності», за яким будинок передано Михайлові Сергійовичу, Олександрові Сергійовичу та Марії Сильвестрівні Грушевським з 5 липня 1924 р. Пізніше Марія Грушевська писала, що будинок був подарований її чоловікові «в день його ювілею» (Білокінь С. Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу. С. 114‒115). 26 листопада 1934 р. на позачерговому засіданні Президії ВУАН ухвалили «Порушити перед Раднаркомом питання про закріплення за родиною небіжчика будинку акад. Грушевського М. С.» (Михайло Грушевський: між історією та політикою. С. 152). 13 березня 1935 р. РНК УСРР прийняла постанову № 225 «Про закріплення на правах власності за родиною померлого академіка Грушевського М. С. будинку в Києві» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 933. Арк. 58, 59). Власниками флігеля стали вдова, М. С. Грушевська, та брат, О. С. Грушевський. Однак, після арештів Катерини та Олександра Грушевських відповідно в липні та серпні 1938 р., та ж РНК УРСР своїм рішенням № 164 від 23 лютого 1939 р. скасувала свою попередню постанову (Там само. Арк. 12‒13; Білокінь С. Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу. С. 115‒119). Про те, що дім «СНК отнял», М. Грушевська сповіщала також у листі до доньки 4 липня 1940 р. (Горинь В. «І день, і ніч в безнастаннім страху і журбі…». С. 283). Детально описує ситуацію та свій побут також у кореспонденції від 26 березня 1940 р. до племінниці Ольги Мочульської: «Я живу тепер дуже, дуже скромно. Дім наш — вже не наш, забрали, а я маю “до смерти” одну кімнату, за яку плачу 34 руб. місячно. І в тій кімнаті  мусить міститися все, що я маю: і кухонна посуда, і коновки з водою, і мішки всякі, і все хозяйство» (Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських / Упоряд. М. Магунь; наук. ред. Л. Винар. Львів: Вид-во «Мульти-Арт», 2008. С. 53). Численні заяви та скарги до Прокуратури та Раднаркому УРСР, подані М. С. Грушевською упродовж 1939‒1941 рр. щодо повернення їй будинку, «залишено без наслідків» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 933. Арк.  16). Після звільнення Києва від нацистів та повернення з евакуації колишніх мешканців Марія та Ольга Грушевські знову взялися за відновлення своїх прав на будинок. 25 лютого (з допискою 7 березня) 1944 р. вони звертаються до заступника голови РНК УРСР М. П. Бажана з проханням допомогти отримати «охоронну грамоту» на свої кімнати на 2-му та 3-мо поверхах. Наслідком цього звернення стало оперативне розпорядження М. П. Бажана від 10 березня 1943 р. голові Виконкому Київської міськради Л. Лебедю закріпити за родиною померлого академіка М. Грушевського — Марією та Ольгою Грушевськими — житлової площі, яку вони займали до початку війни (1941 р.), та заборонити проводити ущільнення цієї площі  (Центральний державний архів вищих органів влвди України (далі — ЦДАВО України). Ф. 2. Оп. 7. Спр. 1524. Арк. 73, 72). Так само оперативно 14 березня 1944 р. Виконком Київської міськради приймає відповідне рішення за № 66/3 (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр.  933. Арк. 61). Отримавши цей документ, літні жінки вже наступного дня, 15 березня 1944 р., знову спрямовують М. П. Бажану розлогого листа, в якому детально пояснюють, що відбулося з їхніми помешканнями в 1938 р. і просять змінити рішення Виконкому Київської міської ради та закріпити за ними житлову площу, яку вони займали не до 1941 р., а до 1938-го (ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 1524. Арк. 71). У підсумку залишили це «питання відкритим», а Ольга та Марія продовжували шукати підтримки, зокрема в Академії наук УРСР. Там їх підтримали, але це ситуацію не змінило, хоча жінки й намагалися відстоювати свої права. Так, в чернетці листа Марії Грушевської до Ради Міністрів УРСР, імовірно 1946 р., йдеться про те, що в 1945 р. Київським міським житловим відділом їм повернули будинок, але позаяк Ольга Олександрівна не могла дати офіційного підтвердження про смерть чоловіка, то справа затягнулася і будинок передали в управління житловідділу Сталінського району. Однак у подальших заявах і скаргах Марія й Ольга не раз писали, що від 1941 р. вони «керували будинком» (ЦДІАК України Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1413. Арк. 33‒35, 42‒43). В чому полягало це «керування» вони не пояснюють, але воно не змогло вплинути на нехтування офіційним рішеннм міської влади від 14 березня 1944 р., бо 1948 р. на житлову площу Ольги Олександрівни Грушевської видали ордер родині Пустовойтів (див. коментар № 37). І так історія флігеля як «комуналки», що розпочалася в 1938 р., тривала аж до прийняття 3 лютого 1992 р. рішення про створення Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, коли довелося розпочати відселення 28 родин.

[15] Катерину Грушевську було заарештовано 10 липня 1938 року. Вироком військового трибуналу КОВО 15‒16 квітня 1939 р. засуджено до 8 років таборів. 29 червня 1939 р. через Владивосток вона була етапована до Магадана, куди прибула 30 серпня 1939 р. Із червня 1940 р. відбувала покарання в радгоспі-концтаборі Ельген. Марія Сильвестрівна добивалася перегляду справи, і завдяки сприянню багатолітнього колеги Михайла Грушевського, на той час депутата Верховної Ради СРСР Кирила Студинського, цей процес розпочався. 7 липня 1940-го Катерину перевезли через Владивосток до Москви, далі — до Києва (грудень 1940 р. ‒ кінець березня 1941 р.). Марії Грушевській про перебування доньки в Києві не повідомили, лише 4 грудня співробітник НКВД сказав передати теплі речі та гроші. Щоб довідатися про місце перебування Катерини, того ж дня мати надіслала запит начальнику Лук’янівської в’язниці. Відповіді, звісно, не було. 27 березня 1941 р. під конвоєм як «особо опасный преступник» Катерина була знову «прикомандирована» до Московської внутрішньої в’язниці НКВД. Звідти, в квітні 1941 р., «на Вербну Неділю», Марія Сильвестрівна отримала листа, в якому донька  «в досить надійних тонах» писала, що справа її переглядається. Останню звістку від Катерини мати отримала з Москви 20 червня 1941 р. (Вальо М. Листи Марії Грушевської до Володимира Дорошенка (1942‒1943 рр.). Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Львів, 2004. Вип. 12. С. 478; Горинь В. Справа Катерини Грушевської у світлі нових документів. Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2006‒2007. Вип. 15: CONFRATERNITAS. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. С. 782‒791; Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських. С. 55, 58). На жаль, німецько-радянська війна обірвала перегляд справи, а після закінчення гітлерівської окупації жодних звісток про долю Катерини Грушевської вже не було. Про відчай Марії Грушевської свідчить її лист до небоги Людмили Савицької (5 серпня 1944 р.): «Я все сама, не знаю, де Кулюня… Мала від неї листа ще перед війною… Значить, від 19/VІ 1941 р. не маю ніякої відомости ні від неї, ні про неї. […] Можеш собі представити мій душевний стан: вічний неспокій, вічну тривогу. Сама я самісінька: ні з ким поговорити, ні порадитись, душу одвести, як то кажуть! І навіть надії нема на якусь потіху. […] Я ще ніколи не була так безнадійно опущена… Та може Бог змилується наді мною, може пошле мені якусь потіху. Страшно гірко, страшно. На мої старі літа!» (З архіву Зиновія та Теодозії Микласевичів. США. Ксерокопія зберігається в ІММГ). За документами кримінальної справи Катерина Грушевська померла 30 березня 1943 р. в Темлазі (Мордовія).. Відомості про похованння Катерини в Новосибірську історики називають малоймовірними, адже вони не мають жодного офіційного підтвердження (Пиріг Р., Тельвак В. Михайло Грушевський: життєпис на тлі доби. Херсон: Видавництво ОЛДІ-ПЛЮС, 2021. С. 530). Так само всі спроби дослідників віднайти її місце поховання виявилися марними. Реабілітована 30 липня 1959 р. на підставі клопотання Ольги Грушевської від 10 лютого 1958 р. (копія довідки про реабілітацію та повідомлення О. О. Грушевській зберігаються в колекції ІММГ).

[16] Олександра Грушевського влітку 1933 р. було звільнено з усіх посад, а 9 серпня 1938 р. заарештовано як «одного з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації». Мужньо витримавши допити й знущання енкаведистів, нікого не обмовивши, рішенням особливої наради при НКВД СРСР від 5 жовтня 1939 р. був засланий на 5 років до Павлодару (Казахстан). Восени 1940 р. О. О. Грушевська відвідала чоловіка, а в січні 1944 р. отримала повідомлення від жінки, яка перебувала з ним на поселенні в селі Іртишськ Павлодарської області, про смерть Олександра Сергійовича навесні 1942 р. (див. коментар № 31). У 1939‒1940-х роках О. Грушевська клопоталася про перегляд справи чоловіка, посилала телеграми Сталіну й Берії, однак отримала негативну відповідь. Відмовили їй також у справі реабілітації Олександра Грушевського (повідомлення Прокуратури УРСР та Прокуратури СРСР 1957 та 1959 років про відсутність підстав для реабілітації зберігаються в колекції ІММГ). О. Грушевський реабілітований 8 вересня 1989 р. Див. детальніше: Пиріг Р., Тельвак В. Михайло Грушевський: життєпис на тлі доби. С. 531‒538).

[17] У численних скаргах до прокуратури, уряду, міської влади Марія та Ольга Грушевські детально описують як їхні помешкання після арешту Катерини Грушевської (липень 1938 р.) та Олександра Грушевського (серпень 1938 р.) почали заселятися «чужі люди». Так, від себе та імені Марії Сильвестрівни у зверненні до заступника голови РНК УРСР М. П. Бажана від 15 березня 1944 р. Ольга Олександрівна, писала: «Після 1938 року у вдови акад. Грушевського було забрано три кімнати: в одну [кімнату Катерини. — Упоряд.] було переселено силою мене, другу [кабінет Михайла Грушевського. — Упоряд.] самольно забрав гр. Діденко, який пізніше цю кімнату продав гр. Явичу, в третю [кладову. — Упоряд.] вселено гр. Горелову. Вдова М. С. Грушевського лишилася в одній прохідній кімнаті. У мене було забрано всі три кімнати [дві інші займали родина С. Шамрая та домашня помічниця Мотрона Шапран з донькою. — Упоряд.], і хоча міський прокурор Лук’яненко протестував проти незаконнї видачі ордерів на мої кімнати, проте силою, зломавши замки та двері, вселилися співробітники НКВД гр. Мостова [у грудні 1938 р. разом з нею був прописаний чоловік, Мостовий Андрій Васильович — Упоряд.], гр. Полонський [Олександр Леонтійович] та Яровенко [Дмитро Хомич]. Гр. Мостова пізніше цю кімнату передала гр. Кулішу І. С. (ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 1524. Арк. 71; ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1413. Арк. 4-5). Спогади мешканки дому О. Костишиної доповнюють виявлені відомості: 1939 р. А. Мостовий був переведений до Снятина у Прикарпатті, а зайнятий його родиною колишній кабінет Олександра Грушевського перейшов до Івана Куліша. Пізніше мешканці комунальних квартир, утворених у просторі квартири Олександра й Ольги Грушевських, неодноразово змінювалися, окрім родини Яровенків, які проживали в домі до створення музею (див. коментар № 34).

[18] Кондратьєва Катерина Борисівна (1881-не раніше 1961) — дослідниця української наукової мови. За фахом — художниця. У 1920–30-х роках працювала в установах ВУАН: вчений діловод правничої секції правописно-термінологічної комісії (1921), позаштатна постійна співробітниця правничого відділу Інституту української наукової мови (1921–1924) та Культурно-історичної комісії кафедри історії українського народу (1925–1930). Одночасно була друкаркою Історичних установ ВУАН, очолюваних акад. М. Грушевським (1924-1933) та особистою друкаркою вченого. Зберегла надруковані нею примірники та рукописи «Споминів» М. Грушевського (опубліковані у 1988–1992 рр. в журналі «Київ» С. І. Білоконем). Детально див.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: Видавець Пшонківський О. В., 2005. С. 210‒211. Від початку 1920-х – до початку 1960-х рр. мешкала за адресою: Михайлівський провулок, 12, помешкання 21 (будинок зберігся), де неодноразово бувала Ганна Грушевська (Шамрай), її донька Ольга та онука Вікторія. Померла в Києві. Оригінальна колекція її вишивок та пастелей зберігається в ІММГ.

[19] Чик (у заміжжі Вільковська) Текля Андріївна (1894–1987), за усними розповідями Вікторії Сергіївни, походила з м. Жовква (тепер Львівської обл.). З 1914 р. стала домашньою помічницею на львівській віллі Грушевських. Відтоді разом з ними пройшла через усі випробовування, насамперед період заслання й еміграції, про що свідчить лист М. Грушевського до К. Студинського від 10 листопада 1922 р.: «Се не просто добра і вірна слуга, але фактично член нашої родини, котра ділила з нею радість і горе від 1914 р. (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894‒1932 рр.). Видавництво М. П. Коць. Львів; Нью-Йорк,  1998. С. 55). У 1924 р. разом з Грушевськими приїхала до Києва, ставши доброю хранителькою Дому Грушевських, зокрема, на час перебування родини в Москві у 1931–1934 рр. У 1934 р. була переселена на перший поверх флігеля й пішла працювати кухарем на кондитерську фабрику ім. К. Маркса. Потім, за словами О. Костишиної, вийшла заміж за помічника машиніста Олександра Вільковського, дітей не мала. Приблизно 1940 р. виїхала до Жовкни, а згодом до Львова на вул. Терешкової, 3, кв. 42, де в неї гостювала В. Слупська.

[20] Дана кімнатка входила до складу квартири № 1 на 1-му поверсі флігеля Грушевських. Незначне світло до неї потрапляло зі сходового прогону через заґратоване високо під стелею вікно, через що мешканці називали її «темною кімнатою». В ході реконструкції флігеля в 2005−2006 рр. фактично перестала існувати, ставши частиною проходу від холу до парадного входу.

[21] За усними розповідями Вікторії Сергіївни, Анна Олександрівна Яковлєва мешкала в Києві у 2-поверховому будиночку, розташованому у дворі будинку з магазином «Оптика» на розі вулиць Саксаганського та Комінтерну (тепер Симона Петлюри). Відвідання будиночка показало, що теперішнім мешканцям її ім’я вже нічого не говорить.

[22] Родичі Марії Сильвестрівни в Галичині постійно листувалися з нею, про що свідчать кореспонденції небог, зокрема Ольги Микласевич та Ольги Мочульської (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 950. Арк. 25‒54; Спр.  951. Арк. 9‒17, 32‒41 зв.), а також її відповіді (Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських. С. 52‒60). Особливу турботу проявляла Ольга Мочульська, підтримуючи матеріально, намовляючи Марію Сильвестрівну переїхати до неї у Станіславів, «і тут дожидати повороту Катрусі», після смерті свого чоловіка, Михайла Мочульського, мріяла про план «спільного життя» на львівській віллі та вірила, «що Катруся приїде і тоді всі будемо радіти» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 951. Арк. 14 зв., 16‒16 зв., 33 зв.). Після 1939 р. галицька рідня відвідувала Марію Грушевську в Києві. Так, у травні–червні 1941 р. на відпочинок приїздила зі Стрия небога Ольга Микласевич (дів. прізв. Левицька) з чоловіком Вікентієм. Повернувшись додому, 9 червня 1941 р. Ольга Микласевич писала: «Тепер ми жиємо споминами про красу, якою так богато нахлипалися то в Корсуни, то Київі, то Каневі — згадуємо дорогі наші пам’ятки і думаємо… чи доведеться ще коли це все побачити?» (Там само. Спр. 950. С. 48). Також відомо, що Марію Сильвестрівну як до, так і після Другої світової війни відвідував Теодор Зінько — чоловік її внучатої небоги Тетяни (дів. прізв. Калитовська). Він, зокрема, згадував: «Прибита горем та перебуваючи у постійному неспокої із-за відвідин опікунів з НКВС, хоч була дуже нервовою, завжди дуже мужньо себе тримала. Коли я запрошував її переїхати до Львова чи Стрия і замешкати в нашій родині, відповідала: “Я очікую Кулюні”» (Магунь М. Про родину Грушевських: Спогад Теодора Зінька. Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. Львів: Наукове товариство імені Шевченка у Львові, Українське історичне товариство. 1994. С. 335). Підтримували Марію Сильвестрівну також працівники НТШ, насамперед Володимир Дорошенко. Її листи до нього містять унікальну інформацію про нелегкі часи, коли до туги за донькою додалися й воєнні лихоліття 1942‒1943 рр. (Вальо М. Листи Марії Грушевської до Володимира Дорошенка (1942‒1943 рр.). С. 464‒494).

[23] Йдеться про Плотичера Семена Олександровича (сер. 1880-х – прибл. 1980) та його дружину Сарру Мойсеївну. З 1934 р. подружжя винаймало у Грушевських праву частину прохідної кімнати (тепер 1-ша виставкова зала) на 3-му поверсі і знову повернулось туди прибл. в 1944-1945 рр. після евакуації. Але невдовзі за домовленістю з Марією Сильвестрівною Плотичери перебрались до колишнього кабінету Михайла Грушевського, де мешкали до кінця життя. За фахом Семен Олександрович був інженером, добре малював (зберігся написаний його рукою олійний портрет Сарри Плотичер), а Сарра Мойсеївна — лікаркою. Сусіди відзначали інтелігентність подружжя, їхні добрі стосунки з Марією Сильвестрівною. Короткі спогади про родину Плотичерів залишив І. Денисенко, називаючи їх «яскравою інтелігентною єврейською сім’єю». І додавав: «Звичайно, вони не розуміли наших проблем, вони толком  не розуміли навіть поняття “русифікація”, але чого можна вимагати від євреїв, якщо таких понять часто не розуміють українці. У будь-якому разі, це були бездоганно порядні люди, готові прийти на допомогу в разі потреби й не здатні на погане. Я згадав, вживши слово “русифікація”, як приніс до Сари Мойсеївни самвидавну книгу Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” та її схвальну позитивну реакцію. Такою ж була її реакція на “Репортаж із заповідника імені Берія” Валентина Мороза і ряд інших савидавних творів, які я приносив» (Денисенко І. У будинку Михайла Грушевського. С. 35‒36).

[24] Зі спогадів мешканця Дому Грушевських Ігоря Денисенка, знаємо, що то були «Краснови — відставний військовий музикант, полковник з тяжко хворою дружиною Поліною Філіповною (я свідомо не перекладаю на “Пилипівну”, щоб не втратити відчуття того часу). Після смерті Краснова Поліну Філіповну забрав її брат і відвіз до себе, здається, в Черкаську область, а їхню величезну кімнату зайняла єврейська сім’я Шепсіних […] Це були непогані люди, хоч і далекі від нашого українського світобачення. Принаймні, остерігатися їх не було підстав» (Денисенко І. У будинку Михайла Грушевського. С. 35).

[25]Про арешт Катерини див. коментарі №№ 15, 27. Своїми спогадами про арешти 1938 р. в Домі Грушевських ділилась його мешканка О. Костишина: «Вранці мама відкриває ставні, щоб провітрить ─ біля кожного вікна стоїть військовий (форма була в нього цивільна) і [один з них] сказав: “Зачини вікно”. Щоб не бачили: ішов обшук. Тоді батько мій прокинувся і хотів вийти: біля наших дверей стояли і не дозволили. Чорний хід був заблокований. Тоді він вирішив піти на парадний хід, і тут теж не можна було… Я не пам’ятаю, скільки [це тривало], але на нас це враження [створювало] страшне, бо вже світло, а ми сидимо з запаленою електрикою, бо ставні [зачинені], темно, і нікуди не можна було вийти. І півдня нас тримали в своїх квартирах. Може, до 12-ї години. А потім все було розблоковано і тоді, коли [ми] вийшли, сказали, що це заарештований чи дядя Сашенька, чи Катруся» (Аудіозаписи і розшифрований текст спогадів О. Костишиної зберігаються в ІММГ). Гіркими згадками про арешт єдиної доньки та заходами щодо перегляду її справи ділиться й сама Марія Грушевська в листах до колеги чоловіка Дмитра Петрушевського (З епістолярної спадщини Михайла, Марії та Катерини Грушевських: листи до Д. Петрушевського (1933‒1941 рр.). С. 47‒52). А в кореспонденції до співробітника НТШ Володимира Дорошенка обґрунтовує справжню сутність репресій: «Се не проста справа, а велика політична; справа знищення України. Русифікація давно її успішно йшла (і треба було ще знищити ті імена, котрі щось говорили про Україну: історію — се Ол[ександр] Груш[евський]; фольклор і етнографія — Катерина Груш[евська], нарешті мова — се Тимченко). З сею почесною місією був присланий у Київ “товариш” Хрущов і, як знаємо, виконав своє завдання блискуче» (Вальо М. Листи Марії Грушевської до Володимира Дорошенка (1942‒1943 рр.). С. 479).

[26] На час арешту Катерини Грушевської в 1938 р. (див. коментар № 15) родина Плотичерів мешкала не в кабінеті, а в правій частині розгородженої прохідної кімнати (тепер перша виставкова зала). Лише невдовзі після повернення з евакуації вони за домовленістю з Марією Сильвестрівною перейшли до кабінету (див. коментар № 56). Помилково пишучи, що даний арешт для Плотичерів був «приємна звістка, тепер кабінет остаточно належав їм», авторка спогадів насправді мала на увазі пізнішу ситуацію, коли після смерті Марії Сильвестрівни (19 вересня 1948 р.) Семен і Сарра Плотичери ставали безперечними власниками кабінету.

[27] Збереглися п’ять листів матері до доньки, датованих 29 лютого, 25 квітня, 6 червня, 4/7 липня і 9 липня 1940 р., які вона адресувала «Магадан. Женкомандировка» та «Бухта Нагаево. Совхоз Эльген» (Опубліковано: Горинь В. «І день, і ніч в безнастаннім страху і журбі…». С. 275‒284). Ці листи в супроводі інформаційних бланків зі штампами «За истечением хранения и неявкой адресата за получением» повернулися в конвертах адресанта, Марії Грушевської, до Києва на Паньківську, 9 у листопаді ‒ грудні 1940 р. (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1015. Арк. 1, 17, 28, 30, 31).  Зберігся також один лист від Катерини за червень 1941 р. (Матяш І. Катерина Грушевська: життєпис, бібліографія, архіви. Київ: Головне архівне управління при Кабінеті міністрів України; Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 1997. С. 207‒208). У цих кореспонденціях матері та доньки, а також численних листах Марії Грушевської до рідних та колег чоловіка згадано й інші листи та телеграми, що за різних обставин були втрачені. Зокрема відомо, що прибувши до Магадана 30 серпня 1939 р., Катерина відправила свої перші телеграму й лист відповідно 30 вересня та 4 жовтня 1939 р. (З епістолярної спадщини Михайла, Марії та Катерини Грушевських: листи до Д. Петрушевського (1933‒1941 рр.) С. 47‒48).

[28]Див. коментар № 17.

[29] Тепер там кімната науковців музею.

[30] Бібліотечні студії О. Грушевської розпочалися ще за часів її навчання на Вищих жіночих курсах у Києві. У 1918–1920-х роках Ольга Олександрівна активно включилася в розбудову бібліотеки новоствореного Київського державного українського університету, особливо опікувалася комплектуванням відділу українознавства, займалася справою врятування приватних книгозбірень. Після реорганізації університету на Київський інститут народної освіти працювала в ньому бібліотекарем. Брала участь в організації відділу україніки. З 1925 р. зі скороченням штату КІНО перейшла до бібліотеки Історично-філологічного відділу ВУАН. Після чистки ВУАН у 1930 р. змушена залишити роботу. Закінчивши 1932 р. бібліотечні курси при Всенародній бібліотеці України (тепер НБУВ ім. В. І. Вернадського), багато зусиль доклала до розбудови науково-технічних бібліотек Київського хіміко-технологічного інституту та Київського політехнічного інституту (1930–1937). З 1937 р. працювала на посаді бібліографа-консультанта бібліотеки Українського технологічного інституту кераміки і скла; деякий час — в бібліотеці Київського індустріального інституту, з 1944 р. — бібліотеці Цукротресту. Опікувалася бібліотекою чоловіка, репресованого 1938 р., книгозбірнею Михайла та Катерини Грушевських (ІР НБУВ. Ф. Х. № 4753–4754; ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1371).

[31] Дійсно, звістка про смерть Олександра Сергійовича Грушевського надійшла від Ольги Василівни Михеєвої, яка разом з ним перебувала на поселенні. 29 січня 1944 р. вона повідомляла: «Високоповажна Ольго Олександ[івно]. Дуже тяжко повідомити Вам сумну звістку про Олександр[а] Сер[гійови]ча. Як я вже писала Вам, він помер в с. Іртишську в квітні 1942 року імовірно від запалення легенів. Про речі його я нічого не знаю, позаяк Іртишськ від нас за 60 км і сполучення достатньо складне [переклад з рос. — Упоряд.] (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1408. С. 20‒21). Імовірно, О. Михеєва написала О. Грушевській, отримавши її останній лист, відправлений 22 січня 1944 р. на ім’я чоловіка, якого вже не було в живих: «Милий, дорогий мій! Я досі ще нічого не маю від тебе. Я так виснажилася думками про тебе, не знаю, що й думати. Куди писати, кому, куди телеграфувати. Я, здається, вже всіх просила подати вісточку про тебе. Пишу за двома адресами, і все дарма. Милий, відгукнись, ми так чекаємо на тебе. Адже ти маєш знати, що ми живі, і будинок вцілів, і чекаємо на тебе. Пиши. Цілую. Вся твоя» [переклад з рос. — Упоряд.] (Приходько Л. «Люба моя, згадуйте наше минуле спільне, не забувайте, як ми всі бували разом…» (Із листування Олександра та Ольги Грушевських). Пам’ятки: археографічний щорічник. Київ, 2008. Т. 8. С. 231). Пізніше, у 1954‒1955 р., Ольга Олександрівна намагалася з’ясувати обставини смерті чоловіка, отримати довідку про смерть, звертаючись до різних інстанцій за його останнім місцем перебування — села Іртишська Павлодарської області. Однак звідти їй повідомляли, що ні в Іртишському районному, ні в Павлодарському обласному архіві РАГС записів про реєстрацію смерті Грушевського О. С. не виявлено (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1413. Арк. 17‒19, 22). На підставі звернення О. Грушевської та запиту КДБ УРСР того ж року УВС Павлодарської області відрядило свого співробітника, який з’ясував, що О. Грушевський навесні 1942 р. довго хворів, лікувався й помер, але записів про його смерть не виявлено (Приходько Л. «Люба моя, згадуйте наше минуле спільне, не забувайте, як ми всі бували разом…». С. 225; Пиріг Р., Тельвак В. Михайло Грушевський: життєпис на тлі доби. С. 537‒538).

[32] О. Костишина давала безтурботній і непристосованій до життя Ользі Олександрівні характеристику «очарованная душа». Навіть в останні місяці свого життя О. О. Грушевська, як записано з її слів в історіі хвороби, називала себе «доброй, жизнерадостной, аккуратной, спокойной» (Колекція ІММГ).

[33]Див. коментар № 17. Про це Ольга Олександрівна писала також до чоловіка 3 грудня 1939 р.: «Я мешкаю з М[арією] С[ильвестрівною], вона — в своїй, я — в Катрусиній» (Приходько Л. «Люба моя, згадуйте наше минуле спільне, не забувайте, як ми всі бували разом…». С. 230).

[34] Родина Яровенків мешкала на Паньківській, 9 (з перервою на евакуацію в 1941− липень 1944 рр.) з 1938 до 1996 р. Яровенко Дмитро Хомич (1907, с. Веселе Воронезької обл. ‒ пом. десь у 1970-х − 1980-х рр.) — співробітник НКВД. Мав дружину Ганну Гаврилівну (1908, с. Веселе Воронезької обл. – 1998, Київ) і сина Олексія (пом. десь 2003−2004 рр.). Див.: Білокінь С. Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу. С. 122. На все життя в пам’ять Вікторії Сергіївни врізалися погрозливі слова Дмитра Яровенка: «Не забывай, что ты Грушевская!». За спостереженням Г. Пустовійта, «всі боялись Яровенків — це відчувалось».

[35]Див. коментар № 17.

[36]Див. коментар № 17.

[37]Любов Іларіонівна Пустовійт (1908–1983) оселилась з дітьми у Домі Грушевських ще до смерті Марії Сильвестрівни. Ордер на кімнату, яку займала Ольга Олександрівна (колишня кімната Катерини) родині Пустовойтів з 5-ти осіб [так подано в документі, насправді 4-х, бо батько помер раніше. — Упоряд.] було видано 15 липня 1948 р. (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 933. Арк. 27). Вона походила із старовинного козацько-старшинського роду Андрієвських-Синьооких, зафіксованого в «Малоросійському родословнику» В. Л. Модзалевського як Андрієвські ‒ нащадки Андрія Андрієвського, військового товариша (ХVІІІ ст.). Освіту отримала у Київському інституті народної освіти (колишній Університет св. Володимира), працювала логопедом у середніх навчальних закладах. Прекрасно співала (зокрема в хорі Будинку учителя) і грала на піаніно, влаштовувала журфікси в домі на Паньківській. Тут в їхній спільній квартирі з О. О. Грушевською бували археологиня М. І. Вязьмітіна, мистецтвознавиця М. О. Новицька, дружини і діти відомих репресованих учених, письменників, діячів культури. Її чоловік, один із найкращих українських графіків Пустовійт Гаврило Михайлович (1900–1947) (1930, учень М. Л. Бойчука, С. О. Налеписької-Бойчук, І. М. Плещинського, В. І. Касіяна) ‒ випускник Київського художнього інституту (1930), один із засновників Спілки художників України (1938) та її керівник у 1941‒1942 рр. У 1942–1943 рр. відбував покарання за звинуваченням у «націоналізмі та антирадянській діяльності». У місцях позбавлення волі смертельно захворів, помер у лікарні в Києві. Дружина і діти шанували його творчу спадщину, яка нині зберігається в багатьох музеях України.Їхні сини Георгій (Юрій; 1941−2018) та Сергій (1945−1992) пішли  батьковим шляхом і стали художниками. Донька Оксана (1939−2024) ‒ біолог, кандидат біологічних наук, працювала в Інституті кібернетики ім. В. М. Глушкова Національної академії наук. Діти зростали в інтелектуально насиченому середовищі, але з тавром сім’ї «ворогів народу». Мешкаючи разом з родиною Пустовойтів, Ольга Олександрівна вчила дітей розуміти цінність речей, що оточували їх у Домі Грушевських. Після її смерті Любов Іларіонівна, яка ввійшла в цю квартиру з однією корзиною і трьома маленькими дітьми, успадкувала велику кількість меморіальних речей і дуже цінувала цей спадок. За спогадами Георгія Пустовійта, відомий режисер С. Й. Параджанов, коли потрапив в гості до них на Паньківську, вмовляв його маму продати годинник за будь-яку ціну, але вона не поступилася.З часом Георгій і Оксана стали одними з перших фондоутворювачів ІММГ, передавши йому більшість меблів, речей домашнього вжитку, фотографій, книжок та інших меморій із спадку родини Грушевських.

[38] Якщо після переселення з другого поверху від серпня 1938 р. до німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Ольга Грушевська займала лише кутову Катеринину кімнату (див. коментарі №№ 17, 33), то від часу німецької окупації вона займала ще й ліву частину сусідньої розгородженої прохідної кімнати, оскільки її наймач Леонід Миколайович Капустянський 1941 р. евакуювався з Києва (див. коментар № 56). Коли 1948 р. родина Пустовойтів оселилась у Катерининій кімнаті, Ользі Олександрівні залишилась та ліва частина розгородженої кімнати. Саме через неї від 1948 р. був єдиний вихід з обох кімнат (якщо до 1948 р. можна було ходити через вітальню Марії Грушевської, то після смерті Марії Сильвестрівни вітальню зайняв полковник Краснов з дружиною і двері туди були зачинені). Тому авторка спогадів помилялась, пишучи, що Ольга Олександрівна через Пустовойтів «мала проходити до своєї кімнати». Насправді Любов Іларіонівна з дітьми проходила через ліву частину розгородженої кімнати Ольги Грушевської.

[39] Відомо, що Ольга Олександрівна Грушевська не пізніше лютого 1961 р. зникла і, як потім виявилось, потрапила до 14-ї міської клінічної лікарні ім. Жовтневої революції (тепер Олександрівська клінічна лікарня) з отриманою за нез’ясованих обставин раною голови. Як свідчить історія хвороби, 4 березня її було переведено до психіатричної лікарні ім. Павлова. Протягом тривалого часу місцезнаходження Ольги Олександрівни було невідоме. Про її пошук, зокрема, турбувався в листі до Академії Наук УРСР сусід Василь Денисенко. Померла 17 травня 1961 р. о 23 год. 30 хв. Була похована Любов’ю Іларіонівною Пустовойт на Байковому кладовищі поруч з могилами її батьків — Парфененків Олександра Романовича й Юстини Костянтинівни (уродж. Шистовська). У 2002–2003 рр. зусиллями ІММГ на могилі Ольги Грушевської встановлено надгробок з іменами її та її чоловіка — репресованого історика Олександра Грушевського, відреставровано надгробок О. Р. Парфененка з позначенням на ньому також імені Юстини Костянтинівни.

[40] З ініціативи Ольги Олександрівни, після низки консультацій з архівістами та бібліографами, архів родини Грушевських було передано нею до Центрального державного історичного музею України у м. Києві (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1400. С. 1–4; Гісцова Л. З. До історії фонду Грушевських. Архіви України. 1996. № 1–3. С. 16–18; Проценко Л. Спогади про науковий архів Михайла Грушевського / Публікація О. Плаксіної. Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Київ, 2011. Вип. 11. С. 386–389). У родині Пустовойтів залишилися окремі документи, фотографії, книги, які після створення ІММГ було передано до його збірки.

[41] Марія Олександрівна (дів. прізв. Тимашева; 28 жовтня 1863−1942) була дружиною Володимира Дмитровича Поспєхова (4 квітня 1859; Київ − 31 січня 1934) — головного санітарного лікаря м. Києва. Подружжя жило у службовому помешканні на Некрасівській, 8 і мало дітей Юлю та Миколу, які мешкали за межами України. Марія Поспєхова дружила з Ольгою Олександрівною Грушевською і була частою гостею на Паньківській, 9. Після смерті чоловіка Марію Олександрівну виселили зі службового помешкання і її забрала до себе Ольга Олександрівна, де вона й доживала віку. Займала ліву частину розгородженої прохідної кімнати на 2-му поверсі (тепер 4-та зала). За розповіддю О. П. Костишиної, Марія Поспєхова опікувалась дівчинкою Зіною з дитячого притулку через дорогу, а коли та підросла, забрала її до себе. У 1941 р. Зіна пішла на війну. Марія Олександрівна померла за німецької окупації, трохи раніше, ніж Ганна Шамрай (очевидно, взимку 1942/1943 рр.). Коли Зіна повернулася з війни, її місце на Паньківській було зайняте родичкою двірника Петра Пилюченка.

[42] Про Сергія Федоровича і Глафиру Захарівну Грушевських див.: Кучеренко М. «Ділу сьому посвятив він всею душею» (Сергій Федорович Грушевський); Панькова С. «…Я дуже багато одідичив від матері» (Глафіра Захаріївна Оппокова (Грушевська)). Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). С. 74‒123, 408‒423.

[43] Шамраєв Віктор Ілліч (1862–1922) походив з дворянської родини, виховувався у Владикавказькому реальному училищі; згодом закінчив 1-е Військове Павлівське училище і в 1883 р. став поручиком, а з 1887 р. завідував учбовою командою. 14 червня 1891 р. у Троїцькій церкві (Владикавказ) вінчався з Ганною Грушевською. Подружжя мало дітей Ольгу й Сергія. Судячи з листування, Віктор Ілліч все ж не зміг відірватися від типового для Владикавказу суспільного прошарку, що його Михайло Грушевський охарактеризував «вислуженою, некультурною офіцернею». Про вдачу Віктора Шамраєва красномовно свідчить його відвертий лист до Михайла Грушевського, написаний через рік після вінчання з Ганною: «Ви кажете, що Вам 26 років і Ви сидите за книжкою; так, але не забувайте про те, що Ви до 26 років і не випускали її з рук; Вам і випустити її тепер складно, щоб не сказати неможливо; а я 12 років, майже половину Вашого життя, не брав її до рук […]. Про який обов’язок Ви мені пишите — я не розумію, можливо щодо користі державі й суспільству? На це я не здатен […]. А можливо Ви під цим обов’яком розумієте забезпечення своєї родини чи Галі — так вона забезпечена коштами батька, я не міг і не можу забезпечити її своїм заробітком, яким би не був він, про це я говорив їй чесно й відверто ще до весілля» [переклад з рос. — Упоряд.] (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 285. Арк. 14–16). Коли терпіння Ганни увірвалося і вона з дітьми 1905 р. переїхала до Києва, В. Шамраєв шантажував рідню, вимагаючи виділити йому зі спадщини С. Ф. Грушевського 10 тис. рублів у вигляді  «отступного за согласие на розвод» (Там само. Арк. 89–91). За збереженими листами відомо, що цей шантаж у різних варіаціях тривав упродовж 1905‒1910 рр. Офіційних відомостей про розлучення подружжя не виявлено, хоча «отступного» він теж не отримав.1905 р. Ганна Сергіївна, забравши дітей та матір, переїхала до Києва.

[44] Після переїзду Ганни Шамраєвої з дітьми та матір’ю з Тифлісу до Києва восени 1905 р. вони недовгий час замешкали в Олександра Грушевського на вул. Назарівській, 21. У листопаді орендували на півтора роки квартиру в будинку на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського), 79, про що Ганна сповіщала старшого брата: «[…] квартира на Маріїнсько-Благовіщенській навпроти церкви, 6 кімнат, але кімнати дуже маленькі, так що буде тіснувато» [переклад з рос. — Упоряд.] (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 283. С. 476). На початку 1907 р. по закінченні контракту на квартиру мати й донька проживали недовгий час знову на Назарівській у Олександра. У лютому 1907 р. оселилися у брата Глафири Захаріївни — викладача і вихователя Володимирського кадетського корпусу Захарія Оппокова на Маріїнсько–Благовіщенській, 74 (кв. 6). Там же їх навідував М. Грушевський. Перед переїздом на Паньківську, 9, з весни 1907 р. до липня 1908 р., Ганна з дітьми та матір’ю мешкали за адресою: вулиця Маріїнсько-Благовіщенська, 111, кв. 2. На цій квартирі зупинявся та гостював також Михайло Грушевський. Будинок на Саксаганського, 111 знесено на початку вересня 2013 р.

[45] Іншої думки був Михайло Грушевський, який 30 серпня 1922 р. в листі до Ганни Сергіївни з приводу смерті В. І. Шамраєва зазначив: «Так, Віктор помер. Нехай спочиває, дійсно, не було нічого доброго від нього; добре, що в дітях нічого не видко злого від нього» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1425. С. 239).

[46] За збереженою в приватній збірці С. І. Білоконя довідкою з метричної книги церкви Святотроїцького братства (Владикавказ) відомо, що В. І. Шамраєв помер 30 травня 1922 р. від крововиливу в мозок та похований 31 травня на міському кладовищі. Владикавказький будинок Віктора Ілліча (він після заміжжя Ганни був подарований її батьком, С. Ф. Грушевським) успадкувала Ганна Сергіївна і продала, хоч за тогочасних умов його ціна здавалася надто низькою. Як наголошувала донька Ганни, Ольга Вікторівна, в листі за 23‒27 лютого 1923 р., «шкода продавати за безцін[ь], се ж 25 пар черевиків добрих тут коштують 12 500 і вдруг дім за таку ціну віддавати» (Збірка С. Білоконя. Цифрова копія).

[47] У червні 1886 р. Г. Шамраєва закінчила повний курс навчання у Владикавказькій Ольгинській жіночої гімназії зі срібною медаллю. Впродовж 1886–1887 навчального року вона закінчила додатковий VІІІ клас тієї ж гімназії та отримала атестат на звання домашньої наставниці з правом викладання російської мови.

[48] Г. С. Грушевська (Шамрай) з 5 березня 1921 р. до лютого 1923 р. працювала науковим співробітником Комісії по складанню історичного словника, з лютого 1923 р. — науковим співробітником при Кафедрі українського мистецтва, з 1 квітня 1924 р. до 16 серпня 1930 р. — постійним штатним співробітником Історичній секції, з 7 лютого до 15 вересня 1930 р. — співробітником-асистентом секції, з 16 серпня 1930 р. до вересня 1933 р. — в Комісії словника історичної мови ВУАН.

[49] За рішенням комісії по чистці апарату ВУАН від 6 серпня 1930 р. було прийнято ухвалу щодо Г. С. Шамрай як асистента Комісії історично-географічного словника: «зняти з цієї посади за відсутністю потрібної наукової кваліфікації» (Історія Національної академії наук України. 1929-1933. Документи і матеріали. Київ, 1998. С. 99). У відповідь на це рішення Ганна Сергіївна подала заяву до Всеукраїнської центральної комісії по чистці держапарату зі спростуванням необґрунтованих висновків комісії (Збірка С. І .Білоконя. Цифрова копія). Після звільнення, «з огляду на її недужість і відсутність у неї доходів», з лютого 1933 р. сестру взяв на утримання старший брат, М. С. Грушевський, виплачуючи їй з вересня 1933 р. щомісячно по 60 крб. (Там само). Навіть перебуваючи в Москві, М. Грушевський не забував про свої опікунські обов’язки, виділяючи зі своєї платні кошти і для сестри, і для її дітей. Так, у листі від 17 жовтня 1933 р. давав розпорядження: «В одкритці я був написав — а на всяк випадок повторяю: що я мав тобі дати на ноябрь і декабрь по сто, то можеш взяти тепер, може тобі се під теперішню хвилю буде до річи, і напиши мені, скільки зібралось грошей після останніх получок платні. Не пам’ятаю, чи писав я, щоб Валі [дружина С. Шамрая. — Упоряд.] виплатили на четверту пайку 50 карбов. на передачу? Як не писав, то виплати» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1430. С. 97–98).

[50] Постановою народного комісара соціального забезпечення від 16 липня 1935 р. Г. С. Шамрай з 1 липня 1935 р. було призначено персональну пенсію в розмірі 150 крб. як сестрі академіка М. С. Грушевського, на утриманні якого вона перебувала з лютого 1933 р. (Збірка С. І. Білоконя. Електронна копія).

[51] Детальні відомості про ці речі містить «Акт № 350 предметов искусства и старины, принадлежащих А. С. Шамрай и находящихся в кв. 19 дома № 9 на Паньковской улице. 29 июля 1921 г.». Подібні описи, з метою взяття на облік мистецьких збірок, були укладені Київським губернським комітетом охорони пам’яток мистецтва та старожитностей в багатьох київських родинах. Серед занесених до цього переліку предметів варто зауважити наступні: килими ХVІІ–ХІХ ст. (без кількості); твори художників В. Кричевського (55 од.), М. Бурачека, Г. Мясоєдова, П. Холодного, гравюри китайського виробництва та ін.; пояси з золотим шитвом турецькі (6 од.); рушники з вишивкою вірменські (10 од.); оклад Євангелія; меблі червоного дерева (окремі інкрустовані слоновою кісткою); мозаїка (Венеція [насправді Флоренція. — Упоряд.); кераміка Межигірської фаянсової фабрики (зокрема, ваза у вигляді фігури дракона); фарфор (зокрема, чорнильний набір) фабрики Миклашевського; посуд (вази, чашки, блюда, цукерниці, графини, тарелі, молочники та ін.) переважно виробництва Японії та Китаю; фігурки лева, морського божества та ін. виробництва Японії; дві фарфорові фігурки з зображенням українців (фабрика М. Кузнєцова). Всього 139 позицій, загальна кількість приблизно 300 од. (Державний архів Київської області. Ф. Р–4156. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 117–118). Звісно, що пережиті лихоліття (голод 1921–1923 рр., утримання та лікування онуки, підтримка сина, життя в окупованому Києві) не сприяли збереженню цілісності цієї збірки. І, найвірогідніше, те, що запам’яталося Вікторії Сергіївні з «дорогих і красивих речей», було лише незначною частиною колекції. Значну частину мистецьких речей, що залишилися й перейшли у спадок Вікторії Сергіївні (зокрема акварель В. Г. Кричевського 1897 р., нецке та інші вироби зі слонової кістки, вироби Межигірської фабрики, посуд різних російських та європейських виробників) було передано власницею в дар ІММГ.

[52] Йдеться про Павлину Захарівну Оппокову (1852–1939) — молодшу сестру Глафири Захарівни, яка 1869 р. стала дружиною священника Михайла Даниловича Златоверховникова (1842–1929). Подружжя мало трьох синів та двох доньок, з яких Вікторія Сергіївна знала Бориса та Людмилу. Златоверховников Борис (1880–1961) з дружиною Лідією (1895–1987) та незаміжньою сестрою Людмилою (1886–1969) мешкали у батьківській квартирі на Рильському пров., 5. Дітей не мали. Усі троє підпоховані до батьків на Байковому кладовищі, неподалік від могили Михайла та Марії Грушевських.

[53] Могилами Златоверховникових на Байковому кладовищі тепер опікуються Олена Валентинівна Слупська та ІММГ.

[54] Йдеться про Грушевського Марка Федоровича (1865–1938) — священника, єпископа УАПЦ, етнографа, чотириюрідного брата Михайла, Олександра і Ганни Грушевських (Кучеренко М. «Не тут і не в сі часи» (Марко Федорович Грушевський). Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). С. 124-194). В усних розповідях Вікторія Сергіївна пригадувала, що в 1932–1934 рр. у прохідній кімнаті, якою володіла Ганна Сергіївна, мешкала на правах родички молодша дочка Марка Федоровича — Тамара Марківна (1905– 1992) з чоловіком Левком Демидчуком (1889–1937) та донькою Ірмою. Після того як 1933 р. Ганна Сергіївна втратила роботу, а сина Сергія Шамрая було репресовано, вона змушена здати кімнату в оренду стороннім людям.

[55] Як свідчить лист М. Грушевської до В. Дорошенка, Ганна Сергіївна померла 7 серпня 1943 р. від отруєння несвіжим м’ясом. Цю ж дату вказано в некролозі, розміщеному в тогочасній київській газеті «Голос», та домовій книзі мешканців Паньківської, 9 (Вальо М. Листи Марії Грушевської до Володимира Дорошенка (1942–1943 рр.). С. 492; Голос. 1943. № 34. 22 серпня; Білокінь С. Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу. С. 120).

[56] Щоб якось виживати після арешту сина Сергія, Ганна Грушевська здала 1934 р. простору прохідну кімнату двом новоприбулим з Харкова квартирантам — Капустянському Леоніду Миколайовичу й Плотичеру Семену Олександровичу (до того тут з 1932 р. мешкала Тамара Марківна Грушевська з родиною). Ті розгородили фанерною стінкою кімнату навпіл (ліву частину зайняв Капустянський, а праву —  Плотичер), вигородивши також прохід до кімнати з балконом, де жила Ганна Сергіївна. На час німецької окупації названі квартиранти були в евакуації.

[57] Своїм тяжким спомином з того дня ділилась О. Костишина: «Це був серпень місяць, дуже багато було квітів флоксів, але, оскільки було дуже жарко, а ховали на третій чи четвертий день, цей запах… трупний… змішався з запахом квітів… Відтоді я не переношу флоксів» (Аудіозаписи і розшифрований текст спогадів О. Костишиної зберігаються в ІММГ).

[58] Саме від Вікторії Сергіївни науковці ІММГ довідались ще в 1992 р. про місця поховання на Байковому кладовищі Глафири Захарівни та Ганни Сергіївни Грушевських, а також інших членів родини. На той час на обеліску матері Михайла, Олександра й Ганни була лише епітафія «Глафира Грушевська / † 1918». Стараннями ІММГ восени 1995 р. на тому ж обеліску збоку було додано: «Ганна Шамрай / 1869–1943». Цю роботу виконав скульптор Микола Гринчук коштом Зиновія Савицького — внучатого небожа Марії Грушевської (США).

[59] Ольга Вікторівна Шамраєва в заміжжі носила прізвище Петрицька (в 1919−1924 рр.) і Василенко (з 1924 р.).

[60] Петрицький Анатолій (Анатоль) Галактіонович (1895–1964) потрапив до Дому Грушевських як молодий художник, учень Василя Кричевського. У 1916 р. Кричевський оселив Петрицького у своєму помешканні  на шостому поверсі Великого дому Грушевських. Після знищення Дому 25 січня 1918 р. Ганна Грушевська взяла юнака до себе у флігель. 16 (3) листопада 1919 р. у Кам’янці-Подільському Петрицький одружився з донькою Ганни — Ольгою Шамраєвою, мав з нею доньку Галю (1919–1929). Влітку 1922 р. подружжя переїхало Москви, де Анатоль працював художником (головно в театрі «Кривий Джиммі»). Богемне життя молодого подружжя в Москві не сприяло зміцненню родини. Про непорозуміння в родинному житті доньки Ганна Сергіївна сповіщала у своїх листах 1922–1923 рр. до брата Михайла. У відповідь Марія Грушевська писала: «[…] бачу, що він не тільки в своїх поглядах на мистецтво, але й в житю чоловік невироблений і нерівний і що жити з ним, та ще й в одній кімнаті, справді тяжко, і жаль дуже Люсі і її віку молодого» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1425. С. 50–55). Див. детально: Кучеренко М. Життя в Домі Грушевських — табуйована сторінка в біографії художника-новатора Анатоля Петрицького. Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції (Київ, 11‒12 листопада 2024 р.). Київ, 2024. Вип.  16. С. 195-202.

[61] Хрещеною матір’ю Галини (Лялі) Петрицької була Катерина Грушевська, про що свідчать згадки в листах останньої до Ганни Грушевської (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1430. Арк. 8, 36.

[62] Запис № 804 у «Книзі реєстрації актів про смерть Бульварного відділу РАГС м. Києва» уточнює розповідь Вікторії Сергіївни: Петрицька Галина Анатоліївна померла 23 грудня 1929 р. о 5:30 від гнійного запалення мозкових оболонок (Державний архів міста Києва. Ф. Р‒1654. Оп. 1. Спр. 633. Арк. 101). Підставою для запису причини смерті став діагноз проф. Пучківського від 23 грудня 1929 р. Дівчинка мала на той час 9 повних років (Там само). Причиною менінгіту став хронічний отит — ускладнення від перенесеної 1922 р. скарлатини. Похована на Байковому кладовищі. За виразом Ольги Вікторівни, її Лялінька «перша пішла на [Байкову] гору і тим зробила її не чужою, а близькою. Там бо остання хатка моєї доні ясної…» (Лист Ольги Петрицької/Василенко до Ганни Шамрай. 5 січня 1935 р. Збірка С. І. Білоконя. Цифрова копія). Після смерті Ольга Вікторівна (1955) була похована поруч з донькою.

[63] Не пізніше квітня 1923 р. Ольга познайомилась у Москві з письменником Василем Трохимовичем Василенком (Десняк) (1897–1938). 1924 р., розлучившись з А. Петрицьким, Ольга Вікторівна взяла шлюб з Василем Трохимовичем і виїхала з ним до Харкова, де працювала у видавництвах. Після арешту чоловіка за інспірованою «Справою УВО» (1933), навесні 1934 р. виїхала з ним на заслання (м. Уральськ, м. Уфа). Згодом, після другого арешту В. Василенка, якого за вироком суду 20 жовтня 1938 р. було розстріляно, повернулася до Києва. Працювала діловодом в Інституті фольклору АН УРСР (1940–1941), Музеї-архіві переходової доби (1940–1941), Бібліотеці АН УРСР (з 1944). З 1944 р. у громадянському шлюбі з Василем Денисенком − учнем М. Грушевського.

[64] Денисенко Василь Семенович (1896–1964) — етнограф, учень і співробітник Михайла Грушевського. Подруживши з Сергієм Шамраєм, став частим гостем на Паньківській, 9, хрестив 1925 р. його доньку Вікторію. Рятуючись від репресій, виїхав на Крайню Північ, де працював науковцем (невдовзі став директором) у музеї в м. Салехард. У 1944 р. за сприяння М. Рильського повернувся до Києва. У свою родину — до дружини Марії Іванівни (дів. прізв. Безручко) та сина Ігоря — після 11-річної розлуки не повернувся (у спогадах його сина Ігоря Денисенка є вираз: «Мабуть, надто довгою була розлука»). Невдовзі став «цивільним» чоловіком Ольги Вікторівни й оселився в домі Грушевських. Після смерті Ольги Вікторівни успадкував багато меморіальних речей з дому Грушевських, з яких чимало потім роздав, решта перейшла до сина Ігоря. Незадовго до смерті клопотався щодо реабілітації Сергія Шамрая. Завдяки його клопотанням рішенням Президії Чернігівського обласного суду від 20 грудня 1958 р. С. Шамрай був посмертно реабілітований (Державний архів Чернігівської області. Ф. Р–8840. Оп. 3. Спр. 10767. Арк. 150). Про життя Василя Денисенка в домі Грушевських детальніше див.: Денисенко І. У будинку Михайла Грушевського. С. 36‒39.

[65] Йдеться про Слупську Олену Валентинівну (1952 р. н.).

[66] Денисенко Ігор Васильович (1930–2007) — син Василя Семеновича Денисенка та Марії Іванівни (дівоче прізв. Безручко). 1948 р. був заарештований за участь у київському молодіжному осередку ОУН, за що відбував 10-річне покарання на Колимі. Повернувшись 1958 р., оселився в батька в помешканні № 4 на вул. Паньківській, 9, де встиг застати пам’ять про Грушевських — книги, рукописи, фотокартки, твори мистецтва та ін. Після батькової смерті завдяки Ігореві Васильовичу було врятовано багато цінних матеріалів з меморіальної спадщини Грушевських, які, з огляду на можливі обшуки та арешти, передавав І. Гончару, С. Білоконю та ін., у т. ч. ІММГ. Переїхав з Паньківської 1969 року. Останні роки життя присвятив створенню циклу спогадів про побачене і пережите, серед них «У будинку Михайла Грушевського» (Зона. 2004. № 18. С. 33‒41) та «Уривки з минулого» (Київ, 2005).

[67] Детальніше про долю Сергія Шамрая див.: Панькова С. «…Назвали Сергієм на честь дідуся» (Сергій Вікторович Шамрай). Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). С. 207-236; Її ж. Із когорти києвознавців 1920–1930-х рр.: Сергій Шамрай. Київ у соціокультурному просторі ХІХ–ХХІ століть: національний та європейський контекст: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 13 квітня 2011 р. Київ, 2011. С. 24–32; Федорук Я. Ще про реабілітацію Сергія Шамрая. Український археографічний щорічник. Нова серія. Київ, 2013. Вип. 18. С. 814‒818.

[68] У листі від 27 липня 1938 р. Сергій Шамрай звертався до доньки: «Мої книжки, якщо вони уціліли, візьми собі, читай, але бережи і не роздавай їх. Вони кращі друзі. Цілую тебе міцно й люблю всією душею. Пиши, навчайся і пам’ятай мене. Твій Татко» [переклад з рос. — Упоряд.] (З колекції родини Слупських. Цифрова копія).

[69] Насправді, ця кімната, як і весь 3-й поверх, від 1908 р. належала Ганні Грушевській (Шамраєвій), а стала кабінетом М. Грушевського лише восени 1929 р. (див. коментар № 10).

[70] За розповіддю О. Костишиної, у 1929 р. мешканці квартири № 1 Іван Омелянович і Домна Степанівна Цибульські з дітьми Женею та Зоєю виїхали на вулицю Златоустівську. На їхнє місце перейшов Петро Костьович Волинський з дружиною Руфіною Степанівною та донькою Олександрою (в заміжжі Костишина), які до цього займали праву балконну кімнату на 2-му поверсі. Натомість до тієї правої балконної кімнати восени 1929 р. переселився з 3-го поверху Сергій Шамрай з родиною. Він також вигородив для себе праву половину сусідньої прохідної кімнати, залишивши ліву половину Юстині Костянтинівні Парфененко (до того вона займала всю кімнату).

[71] Йдеться про Шапран (дів. прізв. Бялоцька) Мотрону (Магдусю) Кирилівну (прибл. 1885–1972). Рано осиротівши, стала покоївкою в родині Ціхоцьких, які прибл. в 1908–1918 рр. знімали помешкання в Олександра Грушевського на 2-му поверсі Паньківської, 9. Невдовзі стала дружиною Марка Шапрана. Молоде подружжя оселилось на Паньківській, 7, де мешкало кілька років. 22 грудня 1918 р. в них народилась донька Ганна (Галя). Марка Івановича, який з 1917 р. завідував книгарнею видавництва «Дзвін», більшовики розстріляли 1919 р. Мотрона Кирилівна врятувалася з дитиною втечею до рідного села Нова Гребля (тепер на Вінниччині). На початку 1924 р. повернулась на Паньківську, 9, де допомагала вести господарство Ганні Сергіївні та родині її сина. Користувалась повною довірою Грушевських. Тому, коли 1933 р. заарештували Сергія Шамрая, його дружина, щоб уникнути підселення сторонніх людей, передала одну зі своїх двох кімнат Мотроні Шапран, де вона й прожила решту свого життя. Вікторія Сергіївна з великою повагою відгукувалась про Мотрону Кирилівну, називала її своєю другою мамою, зберігала з нею та її дочкою Ганною щирі родинні відносини до кінця життя. Шапран Ганна Марківна (Галя) (1918–2000) — донька Мотрони Кирилівни, лікар за фахом. Близько 1990–1991 рр. Ганна Марківна переїхала з Паньківської на вулицю Попова на Куренівці. За спогадом Олени Слупської, «Галина Марківна, на відміну від своєї матері, дорожила речами і ніколи нічого не викидала». Меморіальні речі Грушевських, які зберегли Мотрона та Ганна Шапран, поповнили колекцію ІММГ. Детальніше див.: Кучеренко М. Мешканці дому Грушевських родини Шапранів і Ціхоцьких: долі людей і речей. Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Київ, 2009. Вип. 9. С. 68-74.

[72] Поселення розташоване на річці Зея, за 167 км на північ від міста Благовещенська. Тепер центр Свободненського району Амурської області.

[73] Свою адресу Сергій зазначив у листах до рідних, повідомляючи, що знаходиться на Колимі, «ДВК» [Далекосхідний край, реорганізований в жовтні 1938 р. — Упоряд.], безпосередньо на копальні «Партизан», що за 12 км від селища Хатиннах, яке було центром «СГПУ» [Північне гірничопромислове управління]. Хаттинах (з 1953 р. належало до Ягоднинського району Магаданської області) розпочали будувати в 1934‒1935 рр. після відкриття в басейні річки Хатиннах покладів золота. З будівництвом селища та навколишніх копалень розпочався інтенсивний розвиток золотодобувної промисловості, який у 1930‒194-х роках забезпечувався насамперед робочою силою ув’язнених. Згадана в листах Сергія Шамрая «Бухта Нагаєва» була орієнтиром, адже з селищами в бухті під назвою Магадан та Нагаєво (з 1939 р. — м. Магадан) на той час був пов’язаний сумнозвісний «Севвостлаг» (Північно-Східний ВТТ). Відстань від Хатиннах до Бухти Нагаєва складає понад 300 км. Трохи далі від Хатиннах, близько 120 км на північний схід, знаходився радгосп-табір Ельген, де 1940 р. відбувала покарання Катерина Грушевська. У 1990 році селище Хатиннах перестало існувати. 2003 р. було знищено й кладовище ув’язнених та вільнонайманих робітників, розташованого неподалік селища.

[74] Умови перебування батька на Колимі Вікторія Сергіївна запам’ятала з його листів. Зокрема, 18 листопада 1938 р. він писав: «Ви цікавитесь, яка тут природа та клімат? Сопки, сопки й сопки, покриті рідколіссям, а між ними копальні. Мілкі гірські річечки. Останнім часом перед недугою працював у лісі, дереворубом. Клімат тут суровий, доходить до -70⁰. У лісі білі куріпки, білі зайці. Місцевого населення тут немає» [переклад з рос. — Упоряд.] (З колекції ІММГ. Цифрова копія).

[75] Про це свідчить також офіційна довідка (під грифом «секретно»), направлена з останнього місця перебування С. Шамрая до облікового відділу НКВС СРСР. На 1993 р. довідка зберігалася в слідчій справі С. Шамрая, на її підставі Вікторія Сергіївна отримала офіційну довідку про смерть батька (Державний архів Чернігівської області. Ф. Р–8840. Оп. 3. Спр. 10767. Арк. 103.

[76] В усних розповідях Вікторія Сергіївна згадувала, що та невідома жінка також повідомила останню адресу Сергія Шамрая: Колима, бухта Нагаєва, копальня «Партизан», Хатиннах. А ще — просила знищити листа після прочитання, що й зробили в родині, запам’ятавши текст.

[77] Цифрові копії цих документів зберігаються в колекції ІММГ.

[78] Всі забрані під час обшуків в Чернігові й Києві документи, а серед них листування, 14 жовтня 1937 р. було знищено шляхом спалення (Там само. Арк. 12).

[79] Щоб уникнути арешту й репресій щодо себе та доньки, Валентина Іванівна змушена була 1 вересня 1934 р. офіційно розлучитися з Сергієм Вікторовичем, повернувшись на дівоче прізвище Андрійко. На той час вона працювала на кондитерській фабриці ім. Карла Маркса, де і познайомилася з Гончаренком Гаврилом Йосиповичем (1894‒1978), який займав керівну посаду в плановому відділі фабрики. 1935 р. вони одружились цивільним шлюбом, і Гаврило Йосипович переїхав на Паньківську, 9, де мешкав до 1960 р., замінивши внукам Валентини Іванівни рідного дідуся Сергія Шамрая.

[80] Йдеться про Андрійка Івана Васильовича (1878−1967) та його дружину Агрипину Олексіївну (1885−1963; дівоче прізв. Голенко). Працював Іван Андрійко касиром на цукроварнях у ряді міст півдня Російської імперії, зокрема в Курську, де 1903 р. народилась їхня єдина дитина Валентина. Зрештою повернувся до своєї рідної хати в селі Парафіївка Ічнянського району Чернігівської області, звідки у важкі для сім`ї 1930-1940-ві роки допомагали вижити доньці Валентині та її родині, передаючи харчі. Всі канікули їхня онука Вікторія (Тора) проводила в Парафіївці. Наприкінці 1950-х років Валентина Іванівна забрала літніх батьків до своєї кімнати на Паньківській, 9, де вони й доживали віку.

[81] За відомостями «Будинкової книги для прописки громадян, що проживають в будинку № 9 на Паньківській вулиці Шевченківського району» встановлено, що в 1942 р. (до 19 травня 1942 р.)  Вікторія Сергіївна Шамрай «тимчасово була в селі» (назва не вказана). Згодом, 3 грудня 1942 р., вона вибула в село Парафіївку Чернігівської області, де мешкали батьки її матері. Повернулася до Києва 28 травня 1943 р. (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1 Спр. 933. Арк. 70‒71).

[82] Вікторія Шамрай навчалася до війни у школі № 30 на вул. Саксаганського (раніше на тому місці була Маріїнсько-Благовіщенська церква, підірвана 1934 р.), а по війні — у школі № 135 на вул. Толстого (тепер Гетьмана Павла Скоропадського), яку закінчила за повоєнною скороченою програмою 1946 р. Потім навчалася в Київському бібліотечному технікумі, по закінченні якого працювала в міських бібліотеках, пізніше — Харківському державному бібліотечному інституті (з 1998 р. — Харківська державна академія культури). По його закінченні (1954) працювала в районних бібліотеках Києва, у 1962–1982 рр. —  бібліотеці Інституту народного господарства (нині — Київський національний університет імені Вадима Гетьмана).

[83] Йдеться про Харківський державний бібліотечний інститут (з 1998 р. — Харківська державна академія культури).

[84] Вікторія Сергіївна (1925−2006), вийшовши 1951 р. заміж за Слупського Валентина Олександровича (1927‒2018), мала з ним дітей Олену (1952 р. н.) та Інну (1959 р. н.), а згодом — чотирьох онуків: Сергія, Юлію (діти Олени Валентинівни), Олексія та Ірину (діти Інни Валентинівни). Тепер вже її доньки мають вісьмох онуків: Ян, Ярослав, Адам та Олівія (діти Сергія), Надія (донька Юлії), Катерина та Карина (доньки Олексія), Микита (син Ірини). Вони на сьогодні є найближчими родичами Михайла Грушевського.

[85] Найімовірніше, то було давнє (зустрічається в документах від XVI ст.) українське прізвище Шамрай, яке найчастіше зустрічається на Київщині. Щодо його етимології в дослідників нема єдиної думки. Згодом у деяких з його носіїв прізвище було зросійщене додаванням суфікса –єв. Розуміючи це, Сергій Шамрай відмовився від форми «Шамраєв». Висловлене усно Вікторією Сергіївною припущення про осетинське походження її діда Віктора Ілліча Шамраєва не підтверджується: за словами владикавказьких науковців, дане прізвище не є осетинським.

[86] За розповідями старожилів, місце, де колись стояв Великий дім Грушевських, навколишні мешканці називали «розвалини».

[87] Барак (за іншими спогадами — два бараки) призначався для будівельників (О. Костишина назвала їх «вчорашніми голодними селянами»), які працювали через дорогу — на вулиці Толстого (тепер Гетьмана П. Скоропадського), 25/2 на будівництві т. зв. «дому комуніста». Той будинок у похмурому «сталінському» стилі призначався, зокрема, для працівників переведеної 1934 р. з Харкова газети «Комуніст» (з 1943 р. — «Радянська Україна»), через що й отримав свою назву.

[88] Йдеться про «Будинок працівників науки» на розі вулиць Паньківської та Микільсько-Ботанічної, спроєктований арх. В. Фадеїчевим 1947 р. Будувався (у т. ч. на місці сусіднього будинку по Паньківській, 7) до середини 1950-х рр., зокрема, на початковій стадії, з використанням праці військовополонених німців. Дім призначався головно для професорсько-викладацького складу Київського політехнічного інституту, університету та ін. навчальних закладів. Серед багатьох відомих його мешканців були академіки О. Білецький та Й. Штокало, поет О. Доріченко, історик С. Білокінь, маршал авіації О. Покришкін. Нинішня адреса: вул. Микільсько-Ботанічна, 14 (Білокінь С. Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу. С. 125‒134).

[89] За розповіддю родички і колишньої мешканки Паньківської, 9 Олени Онопрієнко, а також офіційними відомостями про місце «прописки» Пилюченко Петро Ничипорович (1888 – прибл. 1952) походив з с. Чубинці (тепер Білоцерківського р-ну Київської обл.) (Білокінь С. Садиба Грушевських — серце Латинського кварталу. С. 122‒123). У зв’язку з Домом Грушевських вперше згадується (як Пелюченко) в листі Ю. Тищенка до М. Грушевського (1912 р.). З дружиною Євдокією Тимофіївною (Дуня; 1889 – прибл. 1954) здавна був мешканцем кв. № 2 на першому поверсі флігеля, де подружжя займало невелику кімнату й велику кухню (її називали пральнею). У 1920–1940-х роках працював залізничником, водієм трамваю, ремонтником у трамвайному парку, а вийшовши на пенсію (прибл. 1947−1948 рр.) став двірником на Паньківській, 9. За спогадом О. Костишиної, Петро Пилюченко в очах мешканців флігеля був «головним економом» Дому, збирав з них квартплату. У спогадах постає як колоритна, хазяйновита особистість. Поет і художник О. Доріченко розповідав, що в процесі підготовки до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, «з Петра Пилюченка художник М. Хмелько малював портрет Б. Хмельницького».

[90] Стара вимощена міцною дореволюційною цеглою стежка існувала до 2005−2006 рр., поступившись новітньому мощенню в ході реконструкції садиби й будинку перед відкриттям ІММГ. Судячи з архівних джерел і спогадів старожилів, до революції такою ж цеглою було вимощене подвір’я Великого дому і тротуари вулиць Паньківської та Микільсько-Ботанічної. Однак крутий спуск від будинку створював певні проблеми, про що згадує у вересні 1922 р. новий мешканець флігеля, академік ВУАН Олекса Новицький: «А мене, крім того, бентежить ще гористе подвір’я і вулиця, — в ожеледь не дійдеш до воріт» (З життя академічних кіл Києва 1920-х років (За листами з архіву академіка О. П. Новицького) / Публікація та коментарі Л. Федорової. Хроніка 2000. Київ, 1997. Вип. 17–18. С. 286).

[91] Саму 2-поверхову терасу демонтували незадовго до німецько-радянської війни 1941−1945 рр.

[92] Від 1961 р. родина Слупських мешкала на бульварі Т. Шевченка, 47, з 1975 р. — на вул. Кибальчича, 14, а з 1984 р. — на вул. Челябінській, 15. Померла Вікторія Сергіївна 22 липня 2006 р. Прах поховано 24 липня на Лісовому кладовищі.