90 років тому, 24 листопада 1934 року, під час відпочинку в Кисловодському санаторії вчених, помер академік Михайло Грушевський. Поряд із ним були його дружина Марія та донька Катерина (Кулюня). Саме вона повідомила родичів у Києві про цю важку втрату. Телеграма на Паньківську, 9, була адресована сестрі Ганні Шамрай, брату Олександру та його дружині. Молодше покоління родини — Ольга та Сергій, діти Ганни, для яких Михайло Грушевський був не лише видатним вченим, а передусім улюбленим «дядею Мішенькою», дізналися про його смерть, перебуваючи за тисячі кілометрів від рідної домівки.
Сергій Шамрай, який у той час відбував трирічне ув’язнення на Далекому Сході в трудових таборах, навряд чи дізнався про смерть рідної людини та вчителя одразу. Та коли, зрештою, до нього дійшла звістка, він пережив, певно, одні з найтяжчих моментів у своєму табірному житті.
Його сестра, Ольга Шамраєва (Петрицька, Василенко), ще 1933 року слідом за арештованим чоловіком, публіцистом Василем Василенком (псевдонім Десняк), залишила свою квартиру в харківському Будинку «Слово» і вирушила на заслання до Уральська в Казахстані. Там, в ізоляції, вона дізналася про смерть Михайла Сергійовича, прочитавши повідомлення в газеті. Ця родинна трагедія викликала в її душі болісні спогади про втрату єдиної донечки Галини Петрицької.
Лист О. Шамрай (Петрицької, Василенко) до Г. С. Шамрай (Грушевської). [Кінець листопада 1934 р.]
Колекція С. Білоконя
У річницю смерті Михайла Грушевського ми хочемо поділитися раніше не публікованим листом Ольги до матері, Ганни Сергіївни, сповненим глибоких переживань і щирих слів співчуття.
«Моя дорога, моя бідненька мамочка! Тьотя Маріна й Кулюнечко!
Сьогодні прийшов твій лист. Я саме перечитала його і взялася за газети, принесені Василем. Розгорнула і перше, що кинулося мені в очі, — це про дядю Мішеньку.
Дорогенька моя, була я ніби далека від нього, а от розплакалася, і невимовний жаль, що не бачила його так давно, туга за ним, і раптом цілий комплекс якихось тужливих настроїв.
Дорогенька, я не вмію писати в горі і не вмію знаходити потрібні слова, щоб потішити інших — це така моя вдача, але скажу тільки, що безконечно сумую, що душею з вами, тобою, тьотею Маріною та Кулюнечкою. У нас перше було [бажання] — це щоб я їхала, але все одно я не встигну віддати останню шану дорогому Михайлу Сергієвичу.
Ми послали телеграму, і якщо вважаєте, ви, дорогі мої, що я зможу чимось допомогти, то я приїду, відразу. Дорогенька моя мамочка, рідна бідненька моя. Я якось такого кінця все ж не сподівалася. Надіялася, що видужає ще дядя Міша, що взимку я поїду в Москву, побачу його. Я вийшло інакше.
Ось тепер, коли можна пошкодувати, що так далеку живу я, і так важко добратися до Києва. Оце зараз я кашляю, і боїться Василь, щоб з переправою через Волгу льодоламом не застудилася б вкінець. Але коли б я змогла приїхати — приїхала б. Завтра б виїхала.
Я рада тільки одному, що літатиме дядя Мішенька, очевидно, недалеко від моєї зіроньки, моєї доні єдиної. Здається, що бачила я дядю Мішеньку останній раз, чи, особливо яскраво в пам’яті залишилось — це в день 24 грудня [19]29 року…
Дорогенька, вибач, що більше не буду писати сьогодні. Я тільки хотіла сказати і тобі, і тьоті Марінці, та Кулюнечці, що мені також болить ця велика втрата, що мені невимовно шкода тьотю Маріну, і коли б я могла хоч якось полегшити їхнє горе, зробила б все для цього…
Василь також дуже вражений тяжкою втратою.
Цілую. Л[юся]»
24/11/2024
