«БАЧИВ ЦІСАРЯ», «ІДУ В ОПЕРУ… НА ОБРАЗИ… НА ВИТРІШКИ», «СИЖУ ПРИ ПИВІ»:
ПЕРШІ ВІДЕНСЬКІ МАНДРИ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

 

 

Париж, Женева, Лондон, Берлін, Прага, Відень, Варшава, Берн, Рим ‒ у цьому далеко не повному переліку політичних, культурно-мистецьких й освітніх центрів Європи виняткове місце в житті Михайла Грушевського належить Відню. Саме тут, 11 квітня 1894 р., відбулася, хоча й без його участі, доленосна подія ‒ номінація цісарем Австро-Угорщини Францом Йосифом І професором першої на українських землях кафедри української історії Львівського університету. Пізніше у столиці двоєдиної могутньої держави професору Грушевському довелося бувати не раз, а у 1922 р. обрати Відень ‒ головне місто вже Австрійської Республіки ‒ своїм еміграційним осідком. Ба більше, саме про цей важливий центр світової культури видатний історик залишив короткі, але надзвичайно цікаві белетризовані оповідання-враження. Так яскраво, як Відень, він описав лише італійські міста, оминувши увагою Лондон, Париж, Берлін і Женеву. Описав лаконічно, критично й захоплено одночасно.

Як це йому вдалося ‒ послухаємо! І порівняємо з власними спостереженнями величним містом. Мої, однозначно, з враженнями Грушевського не співпали. Можливо, що довелося побувати там лише один раз і неповний день… І страшенно хочеться туди повернутися.

Отже, критично: «Куди б не поїхав нинішній християнин ‒ хіба з виїмком Стокгольма і Константинополя, таки не минути йому Відня, коли схоче їхати скоро і вигідно. Бодай віденським фіакром мусить переїхати з одного залізничного двірця на другий […]. Все кілька гульденів у віденську кишеню! А добра половина і забавиться в місті, переночує в готелі ‒ бо поїзди якось так дивно розложені, що найчастіше один приходить, а той другий уже й вийшов; […] а готельникам і рестораційникам уже й доходець. А при сій вірній оказії не утерпить пасажир, особливо дамського сословія, щоб не поїхать подивитися на Mariahilfstrasse, де для погибелі сього приїжджого чоловіка повиставлювано всякого шмаття “по цінам реклямовим” […]. Отсей віденський примус ‒ що чоловік раз у раз, куди б не їхав, хоч не хоч, мусить через Відень бодай фіакром переїхатися, ‒ се, мабуть, перша причина того, чого я не люблю Відня»[1].

 

Вередливий професор ‒ подумаємо. Але, можливо, такі думки про місто закарбувалися в пам’яті Михайла Грушевського тому, що він поспішав до Італії, а дорога зі Львова до «артистичної дами» Венеції лежала виключно через Відень?

Можливо, але мав і іншу причина не симпатизувати Відню: «Друга ‒ се те, що я не можу дивитися на Відень очима вповні стороннього чоловіка. Для мене це щось, як панський, поміщицький двір на тлі убогого, винищеного, забитого і оголеного села, котрого найбіднішу, найнещаснішу людність становлять наші австрійські українці. Я знаю, що се місто красне (красиве), веселе, привітне, але якийсь паразитизм, пасожитство чується мені в його веселім і благодушнім житті. […] І сей елемент паразитизму і глитайства псує для мене вражіння Відня. Кидає якусь тінь і на культурніші сторони віденського життя. Я знаю добре, що се місто не тільки визначне своїми веселими атрибутами; що, крім несчисленних пив’ярень, загородних садів і веселих місць та безконечних мас загальноприступних дам, які роблять йому приємну репутацію у веселих людей, є в нім і більш культурні річи. Гарні музеї, колекції образів, бібліотеки, незлий університет, театри, гарна опера (а властиво, балет). Але сі культурніші атрибути здаються також якоюсь несерйозною надбудовою […] над сими сотнями кав’ярень, пив’ярень, модних магазинів і веселих дівчат.

І я не маю симпатії до Відня»[2].

 

Все це насправді написано після трьох подорожей до Італії (весна та кінець літа 1904 р., весна 1908 р.), коли раннім ранком спішно доводилося переїздити фіакром з двірця на двірець. Однак, певний стереотип «веселого» міста склався в Грушевського ще раніше заочно, і ми про це поговоримо далі.

Але коли ж все-таки історику випало вперше пізнати культурні атрибути ‒ гарні музеї, колекції образів, бібліотеки, оперу Відня, до яких мав симпатію?

Перша зафіксована поїздка Михайла Грушевського до столиці австрійських Габсбургів випадає на грудень 1900 року, свідками якої є його щоденні листи до дружини та піврічної донечки Катерини. Знайомство з цими лаконічними кореспонденціями, написаними на поштових видових картках Відня, не дає однозначної відповіді ‒ чи було це дійсно перше знайомство львівського професора з найбільшим тогочасним містом в Європі? Оскільки щоденники вченого 1894‒1900 рр. не виявлені, до того ж, на збігу ХІХ‒ХХ ст. він взагалі не вів свого «дневника»[3], у пошуках цікавих для нас відомостей звернулися до інших джерел, насамперед епістолярних. У підсумку на сьогодні не виявили жодної згадки про поїздку Михайла Грушевського до Відня до 1900 року. Ні в листах до брата, сестри й дружини[4], ні в кореспонденціях до тогочасного львівського «опікуна» О. Барвінського, своїх київських «хрещених батьків» ‒ О. Кониського й В. Антоновича, редакторів «Літературно-наукового вістника» І. Франка й О. Маковея, учнів, зокрема М. Кордуби, ні слова немає про віденські подорожі. Це при тому, що залучений епістолярій насичений згадками про поїздки у Владикавказ до батьків (1895‒1899), короткі візити до Києва (1895‒1897, 1899), архівні студії у Москві та Варшаві (1895)[5].

Однак, досліджуючи тогочасні листи, спробували поглянули на проблему з іншого боку. По-перше, чи була крайня необхідність новопризначеного професора в офіційних зустрічах, насамперед з чиновниками Міністерства віровизнань та освіти Австро-Угорщини чи послами австрійського парламенту? Звісно, була. Втім, статус професора, а з 1897 р. і голови Наукового товариства імені Шевченка, зовсім не свідчив про його можливості самостійно полагоджувати нагальні особисті проблеми, справи кафедри і товариства через вищі державні інституції.

Але їх край треба було вирішувати. І тут у пригоді, особливо в перші роки «галицької доби», став львівський «опікун» Михайла Грушевського, один з ініціаторів відкриття кафедри української історії у Львівському університеті, голова НТШ у 1892‒1897 рр. та посол австрійського парламенту Олександр Барвінський. Саме Барвінського, який у Відні проводив більшу частину часу, новопризначений професор «ганяв»[6] і у справах відшкодування коштів «перенесення» з Києва до Львова, і подання про звільнення з російського підданства, і наукового семінару, і дозволу на роботу в архіві Варшави, і безкінечних «урльопів»[7]. У всіх цих проблемах виявляв наполегливість, щораз вибачаючись та нагадуючи: «Якби сьте мали часу і охоту упімнутись за моїми справами: поданя до міністерств російських, 2) поданя о урльоп […], 3) кошти перенесеня»[8].

Так було до 1897 року ‒ початку публічного конфлікту між новообраним головою НТШ Михайлом Грушевським та колишнім очільником Товариства ‒ Олександром Барвінським, який з опікуна став опонентом[9].

Шукаємо відповідь і на інше питання: чи виникала в Михайла Грушевського у цей час потреба наукових студій в архівах і бібліотеках австрійської столиці, наукових контактів з університетською професурою Відня, підготовки рецензій та оглядів «видатнійших з’явищ взагалі в науковій літературі європейській», яка надходила до віденських книгозбірень оперативніше, аніж до львівських? Звісно, що виникала. Цілеспрямований професор і тут давав собі раду. Значну частину означених проблем вирішував його учень Мирон Кордуба, який у 1895‒1897 рр. студіював історичну науку у Віденському університеті та Інституті досліджень історії Австрії при ньому, а після здобуття там звання доктора філософії працював у бібліографічному відділі університетської бібліотеки (1898‒1900). Він також добре орієнтувався у фондах центральної бібліотеки Австрії (Wiener Hofbibliothek), так званої «цісарської», був знайомий з її директором Гайнріхом Цайсберґом, який з 1897 р. обійняв посаду директора «Архіву цісарського дому, двору і держави», де Мирон провадив свої наукові студії. Користуючись нагодою, професор звертався до свого учня з проханням замовити окремі видання з книгарні «за післяплатою», окремі, потрібні йому «моментально», переслати з університетської бібліотеки, «сконтролювати» цитату про діяльність Богдана Ружинського з рідкісного видання 1763 р. А.-Ф. Бішінґа для своєї розвідки «Гетьман Богданко» тощо[10]. Молодий дослідник виконував і інші доручення: переглядав «найновіші» історичні журнали, готував огляди та рецензії для «Записок Наукового товариства імені Шевченка», виявляв важливі рукописи[11]. Не без ініціативи М. Кордуби 7 листопада 1897 р. в австрійській столиці М. Грушевського обирають почесним членом Русько-українського товариства «Січ» у Відні[12]. Акція, вже традиційно, відбулася без участі самого новообраного почесного члена.

Так було до кінця 1900 р., коли через фінансові негаразди Мирон Кордуба залишив Відень і перебрався до Чернівців, де викладав історію та географію в Другій академічній гімназії[13].

Окрім важливої інформації щодо науково-організаційної комунікації Михайла Грушевського з Віднем через Мирона Кордубу, взаємне листування вчителя зі своїм учнем привідкриває також завісу перших паростків «нелюбові» Михайла Грушевського до «веселого» Відня, висловлену ним публічно у 1908 р. В одному з листів до Мирона, якого завжди підтримував як талановитого молодого дослідника і колегу, професор Грушевський змушений був виконати «прикрий обов’язок»: «Мені кілька разів по повороті довелося чути, що Ви маєте репутацию гуляки, що вічно пропадає по ресторанах […] etc. Я не вірю відразу того рода поголоскам, але вже саме істновання їх мині дуже прикро. […] Ви належали до невеличкого числа моїх справжніх учеників, за котрих я завсіди памятав і по змозі опікувався […]. Тож мині було б дуже прикро махнути на вас рукою»[14].

Прямолінійно, але з притаманною йому відповідальністю за своїх вихованців і коректністю, Михайло Грушевський іншими словами, аніж у пізніших есеях «По світу», висловлює свою «несимпатію» до столиці: «Знаю, що Відень звичайно пожирає наші руські сили й перетворює їх в безплідних циників, але від Вас я сподівався й сподіваюся більшої сили спротивлення. Коли всі мої страхи за Вас безосновні, тим ліпше»[15]. Пояснення Мирона спростували необґрунтовані поголоски, але застереження й претензії до міста закарбувалися в підсвідомості львівського професора.

Однак, Відень завжди приваблював інтелектуалів, наживаючи століттями славу одного з центрів світової культури. І своєю неперевершеною атмосферою притягував їх до себе. Таким інтелектуалом був і молодший брат Михайла Грушевського ‒ Олександр, який влітку 1896 р. з задоволенням «студіював» віденське життя, «пильно» оглядаючи місто[16]. Менше ніж за рік перед тим, у листопаді 1895 р., випав шанс вперше відчути принади Відня і старшому братові. На той час за порадою Олександра Барвінського Михайло Грушевський лікувався в санаторії доктора Генріха Лямана поблизу Дрездена і мав намір на зворотному шляху, «як буде час та гроши», заїхати до Відня[17]. Радий такій оказії, Барвінський запрошував приятеля (тоді ще приятеля) переночувати у нього і чекав на «миле побачення»[18]. Але скористатися навіть такою миттєвою зустріччю з австрійською столицею тоді не вдалося: з деканату університету надійшла звістка на 30 листопада прибути до Львова. На те не було ради, і засмучений професор Грушевський писав: «Се мені попсувало чисто план подорожи, і я ні Праги, ні Відня на сей раз звідати не зможу»[19].

«Звідати» Відень випало лише через п’ять років ‒ у грудні 1900-го. Зі Львова виїхав 14 грудня (за н. ст.), і вже з дороги, краківського двірця, відправив листа дружині[20]. Варто зазначити, що варіант вояжу Львів‒Відень тоді існував один ‒ залізницею через Перемишль‒Краків. Ні тобі лоукостерів, ні тобі автолюксів. Повертаючись до історії спорудження залізниці в імперії Габсбургів, пригадаємо, що її початки сягають 1828 р., коли за підтримки банкіра Соломона Ротшильда був презентований проєкт професора Франца Ріпля. За його задумом залізниця на паровій тязі мала сполучили Трієст на березі Адріатики з Віднем, Краковом, Львовом і закінчитися у Бродах на кордоні з Росією. Власне сама історія австрійської залізниці, яка пов’язала столицю з різними європейськими центрами, і витворила ситуацію із двома вокзалами ‒ Південним і Північним, переїздам між якими не симпатизував львівський професор. А через них дісталося й Відню.

Рух на першій черзі північної частини проєкту Ріпля (Відень‒Бохня) відкрився напочатку 1837 р. на невеличкій ділянці у 18 км. Паралельно розпочалося будівництво південної гілки трансавстрійської залізниці (Відень‒Трієст), яке тривало впродовж 1837‒1857 рр. і далі продовжилося до Італії. Старт спорудження державної Галицької залізниці від Бохні через Краків і Перемишль до Львова призупинили повстання 1846 р., «весна народів», політична криза в імперії. З приходом до влади прихильника технічного прогресу Франца Йосипа І будівництво активізувалося, сполучивши у 1853‒1856 рр. Бохню і Краків[21]. Заходами «Превілейованого товариства Галицької залізниці імені Карла Людвіга» прокладання залізничного шляху на теренах Східної Галичини розпочалося 1858 р. на лінії Перемишль‒Львів довжиною майже 100 км з паралельним спорудженням залізничного вокзалу у місті Лева. 3-го листопада 1861 р. з Північного вокзалу у Відні вирушив потяг, який на привокзальній площі урочисто зустрічали львів’яни. Від 14 листопада 1861 р. дирекція залізниці одержала офіційний дозвіл розпочати рух поїздів, з’єднавши Львів з Віднем та іншими містами Європи[22]. І ось власне цей маршрут, колії якого прокладалися понад чверть століття, Михайло Грушевський здолав за 12 годин, прибувши на віденський Північний вокзал 15 грудня 1900 р.

Завдяки проханню дружини по можливості писати щодня[23], маємо унікальний звіт Михайла Грушевського про його перебування у Відні 15‒22 грудня 1900 р. ‒ 8 поштових карток з зображеннями пам’яток столиці та лаконічними повідомленнями про всі свої справи, часом доповненими цікавими репліками, часом емоціями, означеними «!!!!!!!!!»[24].

Уже не чекав «милого побачення» з професором Грушевським Олександр Барвінський, назадовго перед тим залишив столицю Мирон Кордуба. Саме тому для комунікації Грушевські обрали готель Ерхарда Хаммеранда/Гамеранда, побудований його власником 1870 р. на збігу вулиць Florianigasse і Schlösselgasse (Wien VIII, Florianigasse, 8, нині ‒ Schlösselgasse, 6) неподалік університету, ратуші та лікарні[25]. Найвірогідніше, ця адреса вибрана не випадково, адже свого часу, влітку 1891 р., саме сімейний готель Ерхарда Хаммеранда на 150 місць (ціною 1,5 та 0,8 золотих ринських за добу) гостинно прийняв новостворене хорове товариство «Львівський Боян». Завдяки гучній акції, що пройшла під протекторатом віденської «Січі», запам’ятався і «Hammerand». Тим паче, поруч, на Florianigasse, 2, містилася «січова» кав’ярня ‒ Cafe Wagner. І як писали у львівському «Ділі», це «збірне місце» хористів «аж роїлося від русинів»[26]. Пам’ятає готель і інших відомих українців, а серед них Лесю Українку з матір’ю, Ольгою Петрівною Косач (Оленою Пчілкою). Тут вони зупинялися 6 лютого (за н. ст.) 18 1 р., прибувши через Львів з Луцька для консультації з лікарями щодо можливої операції Лесі. За кілька днів перебрались в будинок навпроти (Florianigasse, 7), в помешканні якого дівчина писала свої листи з захопленням містом, яке бачила вперше[27].

І хоча готель «Hammerand» не став головним «осідком» подорожі Михайла Грушевського кінця 1900-го, однак побувати там довелося, щоб забрати листа від дружини, відправленого, як і умовилися, за цією адресою[28]. Цей візит відбувся 20 грудня 1900 р., незадовго до від’їзду до Львова. У ритмі короткої і насиченої урбаністичної мандрівки львівський професор не описав ані враження від готелю, ані затишний куточок віденського середмістя на розі вулиць Florianigasse і Schlösselgasse, що не змінили своїх назв і понині. Змінив статус лише готель: 1928 р. його закрили, а з 1986 р. в історичній будівлі працюють відділи кримінального суду. Однак, тогочасний опис цих віденських вулиць на 1891 р. залишила нам Леся, і складно втриматись, щоб його не зацитувати: «Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) ‒ Parlament»[29]. Нічого не змінилося і через 10 років, коли цією старою, гарною частиною Відня чимчикував Михайло Грушевський. Отже, ще одна його адреса на мапі австрійської столиці. Решта, й чимало, іще попереду.

 Але ж який віденський готель уподобав львівський професор під час своїх перших віденських мандрів? Однозначно, він підбирав помешкання вищого класу, зважаючи на доброзичливу пораду дружини: «Уважай на себе і жий собі дуже вигідно»[30]. Отож, пощастило «Höller’у», що на Burggasse, 2, який відчинив свої двері для гостей столиці Австро-Угорщини 1873 р. у новозведеному за рік перед тим будинку. З незначною перервою (після Другої світової війни) готель працював майже 80 років ‒ до 1953-го. 2010 р. почалася нова доба «Höller’а» ‒ будинок викупила компанія «Sans Souci Group». Повертаючи до життя історичну пам’ятку, зберігаючи її первісний вигляд і особливий шарм, компанія провела реставрацію і відкрила ексклюзивний готель класу люкс під назвою «Sans Souci Wien»[31].

Збереглася й адреса готелю, розташованого, як і в часи візиту Грушевського, в самому центрі столиці, в декількох хвилинах ходу від цісарського комплексу Ховбург, Музейного кварталу, придворної опери й інших відомих пам’яток, які відвідує кожний сучасний турист і які відвідав 34-річний львівський професор. Шостий район Відня, до якого належала і належить Burggasse, 2 (Маріяхільф /Mariahilf), безпосередньо межує з його першим районом (Внутрішнім містом/ Innere Stadt), що створювало комфорт для всіх запланованих і несподіваних візитів Михайла Грушевського, споглядання шедеврів архітектури. На півночі цього району простяглася найбільша торгівельна артерія міста ‒ вулиця Маріяхільферштрассе (Mariahilfer Straße), яку згадував вчений в есеях «По світу» і яку «звідав» під час свого першого знайомства із «красним» Віднем, вишукуючи подарунки до святого Миколая, що наближався.

 

Серед усіх переваг і новацій сучасного «Sans Souci Wien» поки що бракує розповіді про одного з видатних гостей, який в середині грудня останнього року довгого ХІХ століття оселився в номері його попередника ‒ «Höller’а».

А оселившись, цей гість, Михайло Грушевський, взявся за реалізацію своїх планів. На жаль, на сьогодні не вистачає джерел, щоб однозначно встановити головну мету візиту львівського професора до столиці. Із взаємного листування з дружиною дізнаємося про музеї, музику, каву, пиво, дарунки. Двічі згадується про спробу зустрічі, на жаль, невдалу, з відомим славістом, професором Віденського університету, керівником семінару слов’янської філології Ватрославом Ягичем. Збережене листування вчених свідчить про їхні наукові контакти, співпрацю віденського професора з НТШ, а львівського ‒ з редагованим упродовж 1875‒1920 рр. В. Ягичем першим славістичним журналом «Archiv für slavische Philologie»[32]. Однак, ці кореспонденції не дають відповіді щодо конкретної зустрічі, можливо, це була добра нагода безпосереднього спілкування колег та обговорення нагальних наукових проблем, які завжди хвилювали обох.

Однак, одна єдина коротка репліка Михайла Грушевського в листі до дружини свідчить про першопричину, яка привела до Відня історика. Навіть не дивно. За день до виїзду, рано вранці 21 грудня 1900 р., він писав: «Не знаю, чи встигну сьогодня оглянути решту ‒ ще забагато мені лишилося»[33]. В унісон звучать і слова дружини: «Не спішись дуже додому, щоб не жалувати потім поспіху»[34]. Був то «Архіву цісарського дому, двору і держави», «цісарська» (Wiener Hofbibliothek) чи університетська бібліотека ‒ певні, з часом і це з’ясується.

А втім, окрім наукових інтересів, з’явилася добра нагода оглянути унікальні куточки міста і відчути його, лише його атмосферу. Близькість готелю «Höller» до історичного центру Відня ‒ цісарсько-імператорського ансамблю Гофбург/Hofburg на Гельденплаці/Heldenplatz, який вражає своїми масштабами, дала можливість не раз споглядати цю дивовижну пам’ятку історії Австрії і водночас один з найбільших палацових комплексів світу. Тут містилася так звана зимова резиденція імператорів, «цісарська» бібліотека, скарбниця та інші видовища й експозиції.

Найвірогідніше, саме на території Гофбурга трапилася несподіванка, яка вразила Грушевського, і він надзвичайно емоційно і надзвичайно лаконічно сповістив про неї на маргінесах поштівки: «Бачив уже цісаря!!!!!!!!!»[35]. Ймовірно, це сталося поблизу резиденції Франца Йосифа І, який проходив у своїх справах, а прибулий до Відня львівський професор у своїх. Ймовірно, це наші фантазії, і обставини зустрічі були іншими. Так чи інакше, але цісар і гадки не мав, що ось проходить той чоловік, якого 6 років тому він «коронував» на професора першої кафедри української історії.

А було це на третій день перебування в австрійській столиці ‒ 17 грудня 1900 р. Чи то під враженням «зустрічі» з цісарем, чи то невдалої спроби побачитися з Ягичем, чи то за традицією всіх гостей Відня не оминати кав’ярні й пив’ярні ‒ але Грушевський вирішив покуштувати пива. Сидячи при пиві, яке виявилося «добре», «прийшов знову до пивного апетиту»[36], писав листа дружині та мріяв: «Якби ти була зі мною, зараз би звідси чкурнув до Італії, а самому не охота»[37]. Помріявши, вирішив піти до знаменитої Віденської опери, яку звали іще «придворною». Згадав настанови дружини: «Піди конче на балєт і може на яку оперу, може Трістан, або щось таке иньше, неможливе, чого у Львові не показують»[38]. На вечір, повернувшись з театру, підсумував: «Інтересна»[39].

На наступний день, 18 грудня, Михайло Грушевський запланував іншу атракцію: Скарбницю/Schatzkammer та Музей історії мистецтв/Kunstgeschichte Muzeum[40]. Скарбниця, як і донині, містилася у найстарішій частині Гофбургу, зі входом з Швейцарського двору. Серед артефактів її колекції ‒ корони імператора Священної Римської імперії (прибл. 962 р.) та австрійського кайзера (1602 р.), оздоблені коштовним камінням, інші символи влади і честі імперії. У молодшій і найбільш монументальній частині Гофбургу, що зводилася з ініціативи Франца Йосифа І за проектом архітектора Готфрида Земпера, історика зацікавила багатюща експозиція мистецьких колекцій австрійського імператорського двору, представлена в Музеї історії мистецтв, відкритого менш як за десять років перед його приїздом ‒ 1891-го. Часу у професора було обмаль ‒ на знайомство з двома музеями відвів години від ранку і до обіду, бо окрім бібліотечно-архівних занять на вечір мав намір піти десь «на музику»[41]. Мав і науковий інтерес щодо певних колекцій, про що повідомив дружині: у Kunstgeschichte Muzeum «заінтересували мене деякі вариянти київського ковтка»[42]. Подібні вироби були в колекції вченого, про що він писав на початку 1900 р. у своїй спеціальній статті, присвяченій ковткам «київського типу», для яких сучасні дослідники використовують більш вдалу назву «тринамистинні прикраси»[43].

Час збігав швидко. Але ж бути в австрійській столиці й не звідати знаменитої «віденської кави» за авторським рецептом Юрія-Франца Кульчицького ‒ то не бути у Відні. Саме кав’ярня славного галичанина, відкрита в австрійській столиці 1683 р. під назвою «Під синьою пляшкою», творила моду на каву у всій Європі. Грушевський потрапив на пік розквіту кав’ярень у Відні: у 1900 р. їх у місті було вже 600, тоді як у 1819 р. ‒ лише 150[44]. Однак адреси кав’ярні львівський професор нам не залишив, згадав лише про обід на найбільшій торгівельній магістралі столиці ‒ Маріяхільферштрассе/Mariahilfer Straße, а також про смакування гарячим шоколадом у кафе Якобса Ронахера/ Jacobs Ronacher. Адже був неабияким ласуном!

Наближалася Святий Миколай, і Михайло Грушевський переймався презентами для найдорожчих ‒ дружини і донечки. Не раз вибирався у пошуках чогось оригінального, зокрема ходив «на витрішки» на знамениту вулицю Грабен/Graben, де придбав у подарунок дружині рамки для фотографій з емальованої бронзи, а собі ‒ шпильки. У Гофбургу для привітань рідних, друзів і приятелів придбав різні «кореспондентки», а серед них «дуже файні»[45]. Кулюні дістався песик з червоної гуми ‒ перший зафіксований у документах подарунок Татуся своїй улюблениці[46]. Усі ці надбання обійшлися професору у 30 золотих ринських при його місячному бюджеті у грудні 1900 р. 330 золотих ринських[47].

Перша віденська подорож добігала кінця. Сумував, отримуючи з дому ніжні листи, особливо розчулювався від перших слів малесенької Кулюні, яка кликала його «тятятя»[48]. За декілька днів до прощання із Віднем відправив до Львова оригінальну кореспонденцію зі стилізованим під телеграфний друк текстом-посланням про постійні думки про рідних, які засвідчували нестримне бажання прискорити зустріч[49].

Врешті, перша віденська подорож добігла кінця. Ніяких «не люблю» і «не симпатизую». Ніщо не попсувало «вражіння». Наступна зустріч з Віднем відбудеться під час поїздки Михайла Грушевського з Іваном Франком до Італії у квітні 1904 р.[50] Дорога до «артистичної дами» Венеції пролягла через австрійську столицю.

І 1904-го, і надалі, вирушаючи у захоплюючі чергові мандрівки, традиційно й незмінно переїжджав фіакром з Північного на Південний вокзал величного і красного міста Відня. Пив каву на Південному, чекаючи на потяг до Італії, а повертаючись, зупинявся на декілька днів, щоб насолодитися розкішним палацовим комплексом Шенбрунн з атракцією для Кулюні ‒ найстарішим у світі зоопарком[51]. Але це наступна наша  історія…

На заставці: Рудольф фон Альт. «Собор св. Стефана, вид з пл. Штік-ім-Айзен-плац». 1832

Австрійська галерея Бельведер, Відень

Джерело зображення: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80_%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%84%D0%B0%D0%BD%D0%B0#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Rudolf_Ritter_von_Alt_001.jpg

 Світлана ПАНЬКОВА

10.04.2020

[1] Грушевський М. По світу. З подорожніх вражінь // Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 11. Львів, 2008. С. 342.

[2] Там само. С. 343.

[3] Про те, що М.Грушевський вів щоденник вірогідно наприкінці 1890-х років, а також у 1900‒1901 рр., свідчить його запис у нещодавно виявлених нотатках за 1902 р. Так, 28 січня (за ст. ст.) 1902 р. вчений занотував: «Кілька разів зберався відновити дневника, і все сходив який час, хотів під новий рік розпочати, але якраз не мав відповідного гумору, та й так лишилося. Сьогодня […] сів собі відновити дневник – по кількох літах» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 15). «По кількох літах» ‒ це щонайменше 2 роки.

[4] Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ‒ ЦДІАК України). Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 940; Спр. 1285; Спр. 1425.

[5] Листування Михайла Грушевського. Т. 1 / Упоряд. Г. Бурлака; ред. Л. Винар. Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. С. 58, 67, 78‒79, 84‒87; Взаємне листування Михайла Грушевського та Мирона Кордуби / Упор., автор вступних розділів і наукового коментаря О.Купчинський. Львів, 2016. С. 91‒167; Листування Михайла Грушевського. Т. 7: Листування Михайла Грушевського з Олександром Барвінським / Упоряд. В. Тельвак, М. Дядюк; ред. І. Гирич, А. Атаманенко. Київ; Нью-Йорк; Острог; Львів; Торонто, 2019. С. 86‒87, 96.

[6] Листування Михайла Грушевського. Т. 7. С. 76.

[7] Там само. С. 68‒74, 76‒80.

[8] Там само. С. 78.

[9] Тельвак В. Взаємини Михайла Грушевського й Олександра Барвінського у світлі епістолярію та мемуарних джерел // Листування Михайла Грушевського. Т. 7. С. 21‒23.

[10] Взаємне листування Михайла Грушевського та Мирона Кордуби. С. 93, 95, 110, 113, 119, 131, 143, 146.

[11] Там само. С. 118, 122‒123.

[12] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 29. Арк. 17.

[13] Купчинський О. Листи Мирона Кордуби до Михайла Грушевського: питання творчих взаємин  і співпраці учня і вчителя // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському. Львів, 1999. С. 177‒185.

[14] Взаємне листування Михайла Грушевського та Мирона Кордуби. С. 133.

[15] Там само. С. 134.

[16] Там само. С. 106.

[17] Листування Михайла Грушевського. Т. 7. С. 104.

[18] Там само. С. 104‒105.

[19] Там само. С. 105.

[20] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 940. Арк. 27‒27 зв.; Спр. 287. Арк. 11‒12 зв.

[21]Лягушкін А., Янківський Д. В очікуванні великих змін, або перші залізниці в Австрійській імперії і перші плани їх будівництва на Галичині. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/v-ochikuvanni-velykyh-zmin-abo-pershi-zaliznytsi-v-avstrijskij-imperiji-i-pershi-plany-jih-budivnytstva-na-halychyni/

[22] Димитрюк В.М. Сторінками історії Галицької залізниці // Історія науки і техніки. 2013. Вип. 3. С. 40‒46. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ictnt_2013_3_8

[23] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 287. Арк. 12 зв.

[24] Там само. Спр. 940. Арк. 27‒27 зв.; 47‒47 зв.; 41‒41 зв.; 49‒49 зв.; 55‒55 зв.; 44‒44 зв.; 51‒51 зв.; 39‒39 зв.

[25] Hotel Hammerand. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.geschichtewiki.wien.gv.at/Hotel_Hammerand

[26] Діло. 1891. 29 липня.

[27] Леся Українка. Енциклопедія життя і творчості. Галерея. Пам’ятні місця. Готель «Hammerand» у Відні. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.l-ukrainka.name/uk/Gallery/MemPlaces/Wien.html; Косач-Кривенюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчості. Репринтне видання. Луцьк, 2006. С. 130‒131.

[28] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 287. Арк. 9 зв.

[29] Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. Т. 10: Листи (1876‒1897). К., 1979. С. 75.

[30] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 287. Арк. 12 зв.

[31] Философия и история отеля «Sans Souci Wien». [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.sanssouci-wien.com/ru/%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C/%D1%84%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D0%B8%D1%8F-%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%8F/

[32] Дзендзелівський Й. Листи Михайла Грушевського до Ватрослава Ягича // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. ССХХІV: Праці Філологічної секції. Львів, 1992. С. 283-288; ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 870; Спр. 874. С. 3‒4; 119‒120.

[33] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 940. Арк. 39 зв.

[34] Там само. Спр. 287. Арк. 10 зв.

[35] Там само. Спр  940. Арк. 47‒47 зв.

[36] Там само. Арк. 41‒41 зв.

[37] Там само. Арк. 47‒47 зв.

[38] Там само. Спр. 287. Арк. 10 зв.

[39] Там само. Спр. 940. Арк. 41‒41 зв.

[40] Там само. Арк. 41‒41 зв.; Арк. 49‒49 зв.

[41] Там само. Арк. 49‒49 зв.

[42] Там само.

[43] Грушевський М. Ковтки «київського типу» у сучасних кавказців // ЗНТШ. 1900. Т. ХХХVІІ. Кн. V. С. 1‒4. Передрук і коментар до статті див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 7. Львів, 2005. С. 319‒321; 631.

[44] Гаврилів О. Відень. Лінгвістичні прóходи містом // Вісник Львівського університету. Серія міжнародних відносин. 2012. Вип. 30. С. 411.

[45] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 940. Арк. 49‒49 зв.

[46] Там само. Арк. 41‒41 зв.; Арк. 55‒55 зв.

[47] Там само. Спр. 876. Арк. 23.

[48] Там само. Спр. 287. Арк. 10 зв.

[49] Там само. Спр. 940. Арк. 51‒51 зв.

[50] Там само. Спр. 25. Арк. 42 зв.‒43.

[51] Там само. Спр. 940. Арк. 46‒46 зв.; Спр. 25. Арк. 185.