ДІМ ГРУШЕВСЬКИХ: МУЗЕЄФІКАЦІЯ

Спершу нам здавалось, що це станеться швидко, адже 3 лютого 1992 року Київрада прийняла рішення про створення Музею Михайла Грушевського. Втім, у тогочасних владних кабінетах явно не поспішали. Тож повибивані вікна першого поверху флігеля довелось забити дошками, зірваними з підлоги квартири № 1. Здавалось, що про нас усі забули.

Ми тим часом працювали в архівах і бібліотеках, активно спілкувалися з нащадками та іншими колишніми мешканцями Дому, накопичували матеріали для майбутньої експозиції, розшукували і впорядковували могили Грушевських…

Надія прокинулась у 1996 році, коли почалась підготовка до 130-річчя з дня народження Михайла Грушевського. Намагаючись якось зрушити справу, музейники збирали підписи за повне відселення флігеля. Наша директорка Світлана Панькова тоді згадувала, як, ставлячи свій підпис, віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Жулинський чесно прокоментував: «Це повинен був робити я». Та біганина по кабінетах була дуже вчасною: ще трохи – і вже навряд, щоб хтось відселив решту людей − мешканців усього другого поверху і квартири № 2 – на першому (весь третій поверх і квартиру № 1 на першому відселили ще 1992 року).

Коли ставало зрозуміло, що того року відкриття Музею не станеться, було вирішено створити натомість нову виставку про Михайла Грушевського. Обмірковуючи її деталі, Світлана Михайлівна та Олег Будзинський запропонували назву: «Мета, зміст і щастя життя». То були слова самого Михайла Грушевського, спогад про вибір власного шляху ще в молоді гімназичні роки: «Мета, зміст і щастя життя уявлялися мені в тім, щоб послужити національному українському відродженню». Виставка розмістилась на третьому поверсі нашої Alma Mater − Музею історії Києва, в тому ж залі, що й попередня, відкрита ще 1991 року під назвою «Михайло Грушевський: повернення». То була наша важлива проба нашого професіоналізму, осягнення багатогранної постаті Михайла Грушевського, прообраз майбутньої музейної експозиції. Коли навесні 2004 року Музей історії Києва було переселено з Кловського палацу до Українського дому, обладнання та копії світлин з експозиції виставки передали до школи прикиївського села Лісник. Там, у Лісниках, за три роки до того за ініціативи Музею вже було відновлено могилу о. Федора Грушевського – діда Михайла Сергійовича.

А тим часом у повністю відселеному флігелі незабаром були відключені вода і теплопостачання. Його охорону відтоді здійснював незворушний чоловік з незвичним іменем Джон Герасимович (на розпитування він відповідав, що «так мама назвала»). Протягом років він був єдиним охоронцем оточеного зеленим парканом будинку, що здавався приреченим на забуття. Гнітили слова високопоставленої чиновниці, що Музею Грушевського ніколи не буде…

Лише київська преса час від часу била на сполох: «Дім Грушевського розвалюється!». Зрештою, це дало якесь зрушення: НДІпроектреконструкція приступив до створення проєкту, почались перші ремонтно-відбудовчі роботи. Тоді, влітку 2003 року, я зробив кілька знімків, що фіксували ті зміни. На них можна побачити і першого прораба (на жаль, не пам’ятаю його імені), який розповів, що обстеження флігеля показало відсутність фундаментів і їх необхідно «підливати». Для нас було загадкою, як взагалі така будівля могла простояти ціле століття. Мабуть, за фундамент для врізаної в пагорб споруди (якщо з фасаду тоді було видно три поверхи, то з тилу − два) служила лесова порода.

Потужного імпульсу справі надали зміни в Україні, породжені Помаранчевою революцією 2004−2005 років. І тоді вже роботи по-справжньому закипіли. Будинок з садибою змінювались швидко, разюче. Старі, прогнуті дерев’яні міжповерхові перекриття замінювали на залізобетонні, позаду флігеля виймали землю, щоб збудувати тунель і теплопункт, а над ними виростав металевий каркас майбутньої тераси – її відтворювали на місці старої дерев’яної, зруйнованої незадовго до Другої світової війни. Одночасно штукатурили та фарбували стіни, вимощували і впорядковували територію. На місці, де в голодні роки Грушевські садили якусь городину, поставали клумба й газони.

А ще поставало питання, якими будуть інтер’єри Музею. Рішення виявилось до геніальності просте: зробити так, як зробив би сам Михайло Грушевський, а він у таких випадках завжди запрошував художника Василя Кричевського. Тож Світлана Панькова запропонувала використати стиль цього митця. Так приміщення прикрасили орнаменти з оформленої Василем Григоровичем Історичної секції, його звужені вгорі вікна з Великого дому (саме Кричевський допрацьовував його фасади) стали прообразом багатьох наших вітрин – своєрідних вікон у світ Грушевських. Світлана Михайлівна розробляла й концепцію Музею, згідно з якою на другому поверсі мала розміститись у чотирьох залах експозиція, що розповідала про життя і діяльність Михайла Грушевського, та бібліотека грушевськознавства, а на третьому поверсі, де в 1924−1931 роках мешкав учений, відтворювалась меморіальна квартира, доповнена двома виставковими залами. Ту квартиру заповнять меблі та інші меморії Грушевських. Саме Грушевських! Чітко дотримувався принцип: не привносити чужого, бо інакше своє не повернеться. Поки на Паньківській працювали будівельники, Світлана Михайлівна з колегами готувала планшети з вмістом вітрин майбутньої експозиції, щоб у призначений час розмістити їх в експозиційних залах. Фотоапарат зафіксував мить 20 жовтня, коли художники встановлювали першу вітрину.

На наших очах здійснювалась наша спільна мрія, висловлена одним з колишніх мешканців флігеля Ігорем Денисенком про те, як «будиночок на узгір¢ї буде любовно й кваліфіковано відновлено і в ньому вже назавжди поселяться душі Грушевських і тих, хто їх оточував, хто був з ними, хто просто любив їх». До тієї події – реконструкції флігеля та відкриття Музею − ми йшли довгих п’ятнадцять років…

Відтоді проминуло ще два десятиліття і вже дещо з часом забулось. Проте старі фотознімки допомагають побачити, як здійснювались плани перетворення старенького флігеля на Музей. Сьогодні, в 2026 році, вже неможливо назвати поіменно всіх проєктантів і будівельників − трудівників, які допомагали нам повернути життя в Дім Грушевських. Але маємо показати їхні обличчя, мозолясті руки, подякувати за їхню чесну працю.

Текст і світлини Миколи Кучеренка

5 травня 2026 р.

 

Інші публікації із серії “ФОТОСПОМИНИ”:

“ЯК ПОЧИНАВСЯ МУЗЕЙ”

“ФЛІГЕЛЬ”

“ОСТАННЄ ПОКОЛІННЯ”