МНОГІЇ ЛІТА ВАМ, ЕЛЕОНОРО ЗАХАРІВНО!

 

Далекого 1992 року, коли тільки започатковувався Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, доля подарувала нам зустріч з Елеонорою Захарівною Коваль, яку рідні завжди звали Лесею. Вона була онукою закатованого тоталітарним режимом богослова, етнографа і краєзнавця Марка Грушевського, а хрещеним батьком її мами, Галини Марківни, був сам Михайло Грушевський. Колись би сказали, що цю невгамовну інтелігентну жінку вів до нас Голос Пам’яті, щоб наповнити нею відроджений Дім Великого Українця.

Народжена 1930 року в будинку № 6 на Киянівському провулку в Києві – родовому гнізді Марка Грушевського, вона запам’ятала останні роки життя свого Дідуся. А ще запам’ятала, як 1941 року назавжди прощалася з татом – Захаром Зотійовичем Остапенком, як у роки німецької окупації ходила малою по селах Київщини й Житомирщини, де міняла одяг на продукти для себе і своєї хворої мами, як у 1949 році була звинувачена в «націоналізмі» і провела ніч у холодній камері МГБ за учнівський твір про Лесю Українку…

Вона все витримала і переборола. Закінчивши 1955 року біофак Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за фахом ботаніка, присвятила життя мікології – науці про гриби. У 1955–1960 рр. працювала на Далекому Сході. Після повернення в Україну головною для Елеонори Захарівни стала праця в Інституті мікробіології і вірусології АН УРСР (НАН України) (1961–1991 рр.). Упродовж багатьох років співпрацювала з Інститутом ботаніки НАН України та входила до його вченої ради. Тепер пані Леся – доктор біологічних наук, професор, автор кількох сотень наукових статей та багатьох монографій, а також національного підручника з мікробіології (розділ «Мікологія»). Одна з монографій професора Елеонори Коваль з автографом стала нашим добрим помічником: з неї довідуємось, як вберегти від грибка музейні раритети. Високий рівень праць авторитетного науковця засвідчує премія Ради Міністрів СРСР (1983 р.), а ще – широка співпраця з провідними мікологами світу. Навіть вийшовши на пенсію (1995 р.), Елеонора Захарівна не полишала активної наукової діяльності. За порадами до неї зверталися лікарі, музейники, будівельники і навіть військові. Досі працює в Національному науково-дослідному реставраційному центрі України.

З появою Історико-меморіального музею Михайла Грушевського пані Леся стала нашим щирим і безкорисливим другом, ініціатором багатьох починань, брала участь у численних справах музейників, допомагала поповнювати колекцію.

Як не згадати світлини, книги, рукописи, документи, старовинний настінний годинник з дому Марка Федоровича. Особливо символічним став рушник, вишитий у традиційному суботівському стилі її мамою до дня народження Михайла Грушевського. Тоді, у 1930-х, Галина Марківна не встигла подарувати його хрещеному батькові, але через шість десятиліть її донька Леся здійснила мамин задум, презентувавши реліквію Домові Грушевських – нашому Музею.

Колись Галина Грушевська (навіть вийшовши заміж, принципово не змінювала прізвище) разом з малою Лесею упродовж багатьох років, не зважаючи на пильні, вивчаючі погляди «гебістів», доглядала на столичному Байковому кладовищі могилу Михайла Грушевського.

Потім Елеонора Захарівна вже сама продовжила цю справу, навчила й нас опікуватися цією могилою та іншими місцями останнього спочинку Грушевських. Це разом з нею ми розшукали й поновили в прикиївському селі Лісниках поховання о. Федора Грушевського – діда  Михайла Сергійовича.

Та на жаль, не було могили людини, пам’яті якої найбільше уваги приділяла пані Леся – Марка Федоровича Грушевського, розстріляного у страшному 1938 році. Але все таємне колись стає явним. Коли з часом стало зрозуміло, що йдеться про Биківнянський ліс, за ініціативи й активної участі Елеонори Захарівни 2012 року було встановлено скорботну табличку з портретом Марка Федоровича на одній з биківнянських сосон. На тій події, як і всюди раніше, ми були разом з пані Лесею та її родиною.

У 2015 році наш Музей, за підтримки нащадків Марка Грушевського, організував урочистості і виставку на честь його 150-х роковин, тож виступи науковців стали свідченням відновлення пам’яті про цю видатну постать, а також визнанням його внеску у розбудову української державності. Спогади ж Елеонори Захарівни про «життєві мудрості», яким навчав її дід, декламування його улюбленого вірша Олександра Олеся «Айстри» проклали своєрідний  «місточок» між минулим і сьогоденням…

Свою родину Елеонора Захарівна ввела в коло справжніх Друзів Музею і про них хочеться згадати особливо. Вона стала доброю мамою трьох дочок – Марії, Олександри і Владислави, бабусею двох онучок – Євгенії й Таїси. А правнук Данилко названий на честь найдавнішого з відомих предків – о. Данила Груші, який у далекому XVІІІ столітті служив Богові і людям на вільнолюбній Чигиринщині і став родоначальником великого, славного роду Грушевських. Дійсно, козацькому роду нема переводу!

Для нас, музейників-грушевськознавців, завжди були важливими спогади Елеонори Захарівни про Марка Федоровича Грушевського та його дружину Марію Іванівну – вірну товаришку і надійну опору в житті. З особливим теплом згадуємо один із перших «Вернісажів в Домі Грушевських» ‒ «З бабусиної скрині», на якому були представлені зразки рукоділля, яке стало традиційним в родині, адже потяг до затишку, естетики і краси давав сили вижити у скрутні часи. Були там і майстерно виконані зразки плетива і вишивки, які впродовж життя створювала Елеонора Захарівна.

Ми з хвилюванням слухаємо розповіді з її власного непростого життя, дивимося з телеекранів її спогади про Київ воєнного часу. Ми завжди раді бачити пані Лесю, чути її добрий, мудрий голос з телефону.

І в цей урочистий день ми всі щиро промовляємо:

«Многії літа Вам, дорога Елеоноро Захарівно!»

Науковці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, Друзі музею, історики-грушевськознавці

10 серпня 2020 р.