НЕМАЄ ТАКОЇ ВУЛИЦІ
ПРОЄКТ ПІДТРИМКИ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ МІСЬКОГО ПРОСТОРУ КИЄВА
(весна 2022-го)

24 лютого 2022-го ми, українці, в різних куточках нашої Батьківщини прокинулись і вмить стали іншими, з тисячами відтінків цього «іншого». Хтось взявся за зброю, хтось рятував життя найрідніших, хтось сервери, хтось музейні збірки. Когось переповнював страх, когось лють. Ці почуття не відпускають і дотепер та ще довго не відпускатимуть. Але ці такі різні емоції роблять нас небайдужими, очищаючи нашу терпимість і коректність до «великой русской культуры». А також до численних міфів, які міцно «прижилися», заполонивши, зокрема, простір наших міст, містечок і сіл іменами носіїв ідеї «русского мира».

За тридцять років Незалежної України ми поступово декомунізовували цей простір, залишаючи однак на марґінесі поняття деколонізації, до якої українські політики закликали ще понад сто років тому. «Кінець московської орієнтації», «наша західна орієнтація», «визволення від “песього обов’язку” супроти Московщини», — ці поклики Михайла Грушевського, на жаль, не вкорінилися навіки в свідомості українства. Час настав.

Одним із проявів нашої небайдужості став рух за українське назовництво вулиць, проспектів, бульварів та численних провулків, за позбавлення від імперських маркерів у вигляді численних монументів Пушкіну й іже з ним, за наповнення простору національним контентом.

Рух за перейменування охопив всю Україну і, звичайно, її столицю — Київ, на мапі якого безсистемно нині вживаються приблизно 3000 урбанонімів. Мешканці вулиць Колекторна, Ракетна, Барикадна, Танкістів, Газова, Трактористів заздрять киянам, ранок яких розпочинається на Радісній, Медовій, Травневій, Творчій, М’ятній, Тихій чи Калиновій.

Ми ходимо по вулицях національних героїв росії Мініна і Пожарського, російських флотоводців і полководців Ушакова, Нахімова, Суворова і Кутузова. І не розуміємо, а за що вшановуємо цих «героїв» у нашому місті? Багато з нас не здогадується, що в Києві є одразу декілька вулиць, площ і провулків, які носять імена Толстого, Тургенєва, Лермонтова, Радищева, Добролюбова, Достоєвського, Бестужева, Некрасова, Герцена, Рилєєва. А ще за масштабами мегаполісу часом не добачаємо Московську, Мурманську, Пітерську, Якутську, Ростовську тощо. Є навіть вулиця Іскрівська «на честь» газети РСДРП «Искра». І цей список можна, на жаль, продовжити.

Після пережитого Київ почуває себе ніяково, що на його мапі немає таких вулиць, які б увічнили пам’ять автора духовного гімну України Олександра Кониського; ідеологів самостійницької течії в українському русі початку ХХ ст. Юліана Бачинського та Миколи Міхновського; творця національного модерного стилю в архітектурі Василя Кричевського; філософа, славіста світового рівня, на честь якого названо кафедру української літератури в Гарварді Дмитра Чижевського; корифея києвознавства ХІХ ‒ початку ХХ ст. Володимира Щербини; видавця і мецената, який любив українську справу не лише «до глибини душі, але і до глибини кишені» Євгена Чикаленка; самобутньої етнографині, фольклористки, упорядниці українських народних дум і авторки низки народознавчих програм, якими у 1920-х цікавилися дослідники Великобританії Катерини Грушевської; мужнього захисника Михайлівського Золотоверхого собору в Києві Миколи Макаренка; видатних науковців Олександра Черняхівського, Олекси Новицького, Євгена Оппокова, Євгена Тимченка та багатьох інших.

Долучаючись до руху за перейменування, напередодні традиційного і улюбленого Дня Києва ми розпочинаємо серію публікацій під назвою «Немає такої вулиці», якими, насамперед, хочемо відповісти на поширені в дискусіях репліки на кшталт «А про нього ніхто нічого не знає» або «А це ім’я маловідоме». Ми будемо розповідати про тих, хто пліч-о-пліч працювали з Михайлом Грушевським, формували інтелектуальний простір Києва, чимало прислужилися національній ідеї.

Рубрику «Немає такої вулиці» відкриває нарис про відомого дослідника Києва і, за словами М. Грушевського, «київського патріота» Володимира Івановича Щербину.

Серед назв київських вулиць незаслужено бракує імені Володимира Щербини – історика, «київського патріота», як його назвав Михайло Грушевський.

Володимир – корінний киянин, вивчав історію в Університеті св. Володимира, його вчителями були Михайло Драгоманов та Володимир Антонович. Під керівництвом останнього В. Щербина працював над своєю дисертацією. Саме Антонович показав своєму студенту на заняттях в архівному гуртку як працювати з документами та на їхній основі писати історичні дослідження.

Щербина присвятив багато часу вчителюванню та викладанню, колеги-історики віддавали належне його педагогічному таланту та вмінню популяризувати науку. Водночас він був активним учасником київської спільноти істориків, займався громадською діяльністю. У 1890‒1920-х роках В. Щербина ‒ член Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва, керівник Комісії Києва і Правобережжя Історичної секції ВУАН. Публікувався в «Киевской старине», «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Україні». Полюбляв збирався з друзями на чай та блукати київськими вуличками.

Відкриваючи тексти В. Щербини про українську столицю, читач немов збирає із багатьох частинок великий пазл. Автор оповідає про численні деталі ‒ вулиці, будинки, побут, родини, на основі яких складається картина всього Києва. Наприклад, який вік київським назвам? Несподіване питання. Деякі назви сягають ще руських часів, як-от Боричів Тік, Дорогожичі; деякі – польсько-литовської доби, як-от Пріорка, Паньківщина. Цікава історія вулиці Рейтарської, яку так полюбляє київська молодь сьогодні. Володимир Щербина оповідає, що рейтари (тобто воїни-кавалерійці) з’явилися в Києві в другій половині XVIII ст. й оселилися спочатку на Подолі. Це не сподобалося місцевим купцям, ремісникам та іншим міщанам, вони звернулися до київського воєводи Петра Шереметьєва з проханням перемістити рейтарів у «город», себто на Старокиївську фортецю. Шереметьєв відповів, що для них там немає місця. Проте, видно, мешканцям так не сподобалася присутність рейтарів на Подолі, що вони заплатили 200 карбованців, на які їм купили хати у верхньому місті. «Таким то чином з’явилася на Старому городі Рейтарська вулиця», – підсумовує В. Щербина. Якось цікавіше стає пити каву на вулиці Рейтарській, коли знаєш історію її назви.

Володимир Щербина заслуговує на виняткове місце серед дослідників Києва через те, що він зібрав, описав та опублікував величезну кількість джерел. Він міг оживити старі документи, віднайти в них історії людей. Михайло Грушевський так описував праці свого колеги: «В історії чи установ, чи монументальних пам’яток, чи подій – він шукає не схеми, а живих людей минувшини, і в їх інтересах, в їх діяльності, в їх переживаннях відкриває власне те вічно-людське, що притягає сучасну людину до того давно-минулого і пережитого». Саме тому праці Щербини мають велику наукову цінність та популярність серед читачів, і «кожний інтелігентний киянин, з розвиненими громадськими інтересами, ‒ на думку Грушевського, –повинен властиво бути з ними знайомий».

Вишуканий будинок Володимира Щербини на вулиці Рибальській, 16 з надзвичайно цікавими інтер’єрами, які розглядаємо на світлинах, міг би стати музеєм невтомного дослідника міста, в якому він прожив майже увесь свій вік. Однак будинку не судилось вціліти, тому сучасні містяни, сподіваємось, вшанують пам’ять «київського патріота» назвою однієї з вулиць столиці.

«Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!». Як же злободенно звучать слова нашого духовного гімну сьогодні, у дні війни проти зла, яке несе рф своєю нелюдською небаченою агресією. Боротьба розгорнулась на всіх фронтах, її учасниками стають дорослі та діти. Навіть ті, хто не навчився ще вимовляти «р», виконують державний гімн та «Ой у лузі червона калина…». Слухаючи їх, згадуємо й «Молитву за Україну», написану для дитячого хору в лютому-березні 1885 року Олександром Кониським та «заведену на ноти» його другом і сподвижником Миколою Лисенком.

Саме ім’я Олександра Кониського, яке з перших днів відродження Незалежності України мало бути увічнене в назвах вулиць і пам’ятних дошках, спонукало нас започаткувати рубрику «Немає такої вулиці». Адже немає в Києві ні вулиці, ні пам’ятника, ні пам’ятної дошки Кониському. Немає вже навіть будинків, де можна було б встановити ту дошку. Давно знесено унікальну будівлю на сучасному бульварі Тараса Шевченка, 36, де Олександр Якович у своїй оселі створив перший неофіційний український клуб (нині там споруди кас попереднього продажу залізничних квитків). Як згадували сучасники, двері цього клубу не зачинялися, адже не було жодного свідомого українця, котрий мешкав чи навчався в Києві або приїздив до міста у справах, хто б не завітав до Кониського. Відвідували і в добрі, і в лихі години його життя. Так, у своїх записниках Олександр Якович занотував, що за місяць тяжкої недуги, що спіткала 1897 року, його відвідало 375 осіб. Самі ж записники Кониського ‒ унікальне джерело для вивчення повсякдення киянина кінця ХІХ ст. У них він нотував усе: витрати на книжки, візника, цигарки і вино, ремонт чобіт і позичені суми. Не забував також ретельно фіксувати погоду.

«Великим атракціоном» домівки Олександра Кониського була його книгозбірня, переважно складена з україніки. У ній «було майже все, чого не можна було знайти ніде більше», ‒ згадували вдячні читачі у своїх споминах. Кониський любив, щоб у нього збиралася молодь, щоб вчилися спілкуватися, зав’язувати гостру дискусію. Саме тому на шафах розвішав таблички з категоричним написом: «Книжок з дому не даю!». Бували й вечірки в садку, які їхній учасник, Михайло Грушевський, по-модному називав «Garden Party». Господар «держав партіотичні промови», «підіймав національні настрої», пускався в жарти, а товариство п’яніло не хмелем двох-трьох пляшок легкого вина, а «молодечею радістю життя».

Людина з неабиякою харизмою, Олександр Кониський притягував своєю безкомпромісністю у всьому, що стосувалося української справи. Пізніше його вихованці скажуть: «Можна любить Україну так, як її любив Кониський, ‒ але більш, як він, ‒ любить не можна. Він не жив, він горів тою любов’ю». Ще під час навчання в чернігівській гімназії почав писати вірші рідною мовою, за що, перший учень класу, був виключений. Не вдалося закінчити й Ніжинський ліцей: бідність та недуга очей змусили залишити науку. Проте це не завадило Кониському проявити свій природній талант у літературі й громадських справах. На життя ж заробляв адвокатською практикою, здавши екстерном університетські іспити на правника. 1859 року, перебуваючи на судовій службі в Полтаві, він вливається в гурт першої в Україні Громади, стає фундатором українських недільних шкіл та громадських бібліотек, автором перших українських підручників: «Українські прописи» та «Арихметика або щотниця». Пантелеймон Куліш, познайомившись в Полтаві з Олександром Кониським, застерігав: «мусили його за руки держати, щоб з патріотизму не зашкодив собі, ‒ і зашкодив таки». За подвижницьку працю на ниві просвіти та «українську пропаганду» 1863-го його без суду було заслано до Вологди, згодом ще далі ‒ в Тотьму.

Оселившись від 1872 року в Києві, Кониський співпрацює з Київською Старою Громадою, з трибуни міської Думи поширює ідеї щодо створення українських шкіл у місті, пише петиції до царя на захист рідної мови, стає промотором першого в Російській імперії українського видавничого товариства «Вік» (1895).

Олександра Кониського справедливо вважають одним із найактивніших і найпослідовніших речників ідеї Української академії наук. Називаючи Галичину «літературною січчю», він став одним із фундаторів Товариства імені Шевченка у Львові (1873), послідовно відстоюючи думку про набуття Товариством академічного статусу. Найбільшу суму зі свого капіталу ‒ 10 000 руб. ‒ заповів НТШ, яке було йому «незвичайно миле, як дорогий батьковому серцю найлюбіший син». Важко заперечити і той факт, що статус національного генія Тарас Шевченко отримав саме заходами Кониського ‒ засновника шевченкознавства. Він став автором найповнішої на кінець ХІХ ст. біографії Кобзаря, яку Іван Франко назвав найкращим пам’ятником і Шевченкові, і самому авторові. Мріяв видати щоденник і листи Тараса, розшукував невидані автографи його творів.

І це лише частина великої розповіді, яка не викликає сумнівів: настав час, щоб на мапі Києва з’явилася вулиця великого патріота, який весь вік свій боронив інтереси українства.

Цей чоловік мав не лише ось таке вродливе обличчя, а й надзвичайно приємну вдачу, добре відкрите серце та щедру душу. Українська справа була його «одинокою й повною стихією», а сам він щораз наголошував, що любив цю справу «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені…».

Все це про громадсько-культурного діяча, натхненника перших національних громадських і політичних організацій, зокрема Української демократичної партії (1904) та Товариства українських поступовців (1908), ініціатора створення Українськогої Центральної Ради (1917) та одного з претендентів на гетьманську булаву (1918), видавця, доброчинця, мецената української культури, автора мемуарів про український національний рух та його будителів Євгена Чикаленка (1861‒1929).

З притаманною йому скромністю, Євген Харлампійович не почував себе лідером і людиною перших ролей, а робив те, що «давало моральне задоволення». Вважав себе «українським державником, незалежно від форми, яку вона приймає». А ще вмів об’єднувати однодумців і примирювати між собою українців із непростою вдачею.

З юних літ, навчаючись в Єлисаветградській реальній школі, а згодом Харківському університеті, мріяв про козацьку Україну, ніколи не соромився і не зраджував рідну мову та ратував за українську школу. І коли через десятки літ по цих мріях, навесні 1917-го, побачив на вулицях Києва «запорожців в червоних жупанах», він щиро й по-справжньому заплакав.

Активна діяльність Є. Чикаленка на українській ниві розпочинається наприкінці ХІХ ст. співпрацею з Українською Громадою в Одесі, а її злет припадає на київський період (1900‒1919).

До Києва він переїхав восени 1900 року і відразу «з головою впірнув в українську громадську діяльність». Стає членом Старої Громади та співпрацює з «Киевской стариной», долучається до підготовки резолюції з протестом проти Емського указу 1876 р. Забезпечує фінансову підтримку важливих акцій в Галичині, ініційованих Михайлом Грушевським: спорудження Академічного дому (гуртожитку для студентів) та Наукові курси українознавства для студентів з Наддніпрянської України. Дбає про українське письменство.

Придбаний дім неподалік Старицьких, Лисенків, Косачів на Маріїнсько-Благовіщенській (нині — Саксаганського) вулиці, яка неофіційно звалася «Українською», перетворюється на «всеукраїнський вулик», «політичний салон». Тут проходять нелегальні з’їзди та щотижневі зібрання з оригінальною назвою «панські понеділки», що стали для молодшого покоління українства «доброю школою товариського виховання».

Проте головним фронтом і життєвим нервом своєї діяльності Євген Чикаленко вважав інформаційний. І якби свідомих українців на початку ХХ ст. запитали «хто такий Євген Чикаленко?», вони б, на відміну від багатьох наших сучасників, без вагання відповіли: «видавець і меценат газети “Рада”». Ця перша щоденна газета Наддніпрянської України, яку сучасні дослідники називають «донкіхотством чистої води», заполонила всю невтомну енергію її видавця. Він визначав концепцію, підбирав редакторів і журналістів, шукав шляхи залучення передплатників, балансував між цензурою і цікавим важливим змістом. Коли доходило до критичного безгрошів’я, невтомний Євген Чикаленко бив на сполох і з болем повторював: «Покинуть справу, закрить “лавочку” — рука не підніметься, це ж для нас буде гірше Берестечка! Тоді історія буде розбирать, хто в йому винен: чи Богдан, чи жінка зрадниця, чи татари, чи болота і проч., а факт зостанеться фактом».

І тягнув свого воза, продаючи земельку та врожаї в Кононівці та Перешорах. «Зі смертю газети настане і моя духовна смерть. Як український Дон-Кіхот я помру», — зауважував у листах до своїх приятелів. Оцінюючи перспективи «Ради» і роль її видавця, «похресник» Євгена Харлампійовича на літературній ниві Володимир Винниченко ще в 1908 році писав: «Вірю також, що прийдеться вибирати улицю чи плац для пам’ятника Вам».

На жаль… Місця для пам’ятника в Києві не знайшлося. Немає і вулиці Євгена Чикаленка в столиці. На відміну від Львова, Кропивницького, Городка Хмельницької області… Кияни не підтримали ініціативу 2017-2018 рр. про перейменування вулиці або площі Льва Толстого на вулицю/площу Євгена Чикаленка. Не увінчалася також успіхом і акція 2020 р. про перейменування сквера Чкалова на сквер Чикаленка. Єдину пам’ятну дошку в Києві відкрили 21 грудня 2019 р. на будинку № 35-а на вулиці Рейтарській. Саме там містилася редакція земської газети, в якій Євген Харлампійович публікував свої статті з агрономії.

Настав час спокути… Настав час брати до рук не «Войну и мир», а «Спогади» й «Щоденники» Чикаленка, які відкриють перед нами справжній український Київ початку ХХ століття та його справжню історію.

«Іншої України немає!», — так донька Михайла Грушевського Катерина пояснила повернення з еміграції своєї родини і сотень «українців-безбатченків» в 1924 році. Ці ж самі слова промовляють сьогодні мільйони українців: і ті, хто захищають свою Україну зі зброєю в руках; і ті, що працюють на волонтерських, інформаційних, культурних фронтах; і особливо ті, хто були змушені рятувати життя дітей за кордоном і кожної миті мріють про повернення на рідну землю. Бо у всіх нас іншої України немає!

Ми вже чимало розповідали про Катерину Грушевську (1900‒1943), створювали виставкові і кіно-проєкти, віртуальні альбоми життєпису, імпрези та «Garden Party» до її Дня народження. Про неї написані монографії, перевидані її унікальні дослідження. Однак усі, хто над цим працював і хто цікавився її долею, завжди вважали, що цього замало. Замало, щоб ім’я цієї самобутньої етнографині, фольклористки і соціологині, яку маститі вчені називали «професором у галузі примітивної культури», а сталінські нелюди замордували у таборах ГУЛАГ’у, було закарбовано в пам’яті українців.

І ось ми всі стали свідками надзвичайно важливого знаку тяглості українського інтелектуального простору міста Києва. Декілька днів тому Експертна група підсумувала результати рейтингового голосування, а власне нашої небайдужості, та рекомендувала Київській міській раді назвати одну з вулиць у Голосіївському районі столиці, яка донині зветься Генерала Доватора, ім’ям Катерини Грушевської. А для тих, зокрема, хто незабаром мандруватиме до своєї домівки цією вулицею, наша чергова розповідь.

«Про Катерину Грушевську писати й говорити нелегко», — відзначає кожний дослідник її наукового злету та долі, яка уособлює увесь трагізм винищення цвіту української нації. Мала би бути щасливою доля «Маленької Професорівни», так схожої на знаменитого батька, який називав її своєю «потішечкою» і порівнював із міфічним Мідасом, бо все, за що вона бралася, перетворювалося на золото. У чотири рочки він учив її абетки й читав спеціальні лекції з української історії, змалечку вводив у світ мистецтва, зачаровуючи красою «аристократичної дами» Венеції, унікальними пам’ятками Риму, видовищами Неаполя та Флоренції. Найвеличніші храми й найбагатші галереї мистецтв залишалися в пам’яті маленької дівчинки та не раз приходили в снах, які згодом буде досліджувати вже дорослою.

Зростала в оточенні знаменитостей — Івана Франка, Миколи Садовського, Марії Заньковецької, Миколи Лисенка, Євгена Чикаленка, Василя Кричевського. Художники Іван Труш і Михайло Жук писали її портрети, Михайло Бойчук вчив малювати, а Аріадна Драгоманова давала уроки французької.

Катерина Грушевська, яку Наталя Полонська-Василенко називала «зіркою першої величини української науки», не мала жодної офіційної освіти. Початкову та гімназійну здобувала вдома під орудою матері — педагога і перекладача, науковий інструментарій перебрала від батька — професора Михайла Грушевського. Недарма одну зі своїх перших праць, опублікованих у 18 років, гордо підписала: «Професорівна».

Напевно, в 14 років дівчина, як колись її батько, вступила би до гімназії. Але розпочалася Велика війна, Татуся заарештували й відправили на заслання. Слідом поїхала і Катруся з Мамою, щоб «помогти і боронити його». У 17–18 років, коли прийшов час сісти за університетську лавку, вибухнула Українська революція. Записалася на правничий і природничий факультет Українського народного університету, але драматична бурхлива історія знову погнала в дорогу.

З 1919-го по 1924-й об’їздила з батьками усю Європу: Прага, Женева, Париж, Берлін, Відень, Баден. У Женеві декілька місяців як вільна слухачка студіювала державне право. Виконувала обов’язки вченого секретаря заснованого М. Грушевським Українського соціологічного інституту. Захоплюється етнографією, соціологією, фольклористикою, первісною культурою.

Рано подорослішала, й у свої 23 вже давала мудрі поради, застерігаючи двоюрідного брата Сергія Шамрая від співпраці з Українською комуністичною партією: «Не роби сего. Вже для самого того, щоб мати вільні руки на потім, вільні і чисті, бо в партійній роботі доводиться не раз і з саджою і з дьогтем возитися».

Проте творити Грушевські могли лише на рідній землі. Київ, куди родина повернулася в березні 1924-го, став благодатним для наукової кар’єри молодої дослідниці. Пліч-о-пліч із батьком вона розбудовує українську історичну науку, ставши його першою помічницею. Невипадково в офіційних документах 1920-х часто зустрічаємо щирі взаємні освідчення: «Моя донька і учениця», «Мій батько і вчитель».

К. Грушевська очолює улюблені сфери українознавства: Кабінет примітивної культури, Культурно-історичну комісію, Комісію історичної пісенності ВУАН. Щорічник «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» за її редакцією згуртував навколо себе справжнє сузір’я самобутніх дослідників, а його концепцію та зміст не перевершило за останні 90 років жодне українське видання з поля фольклору та первісної культури.

Її лебединою піснею дослідники вважають «одну з окрас етнографічної науки» — корпус «Українських народних дум». Перший том українського героїчного епосу вийшов у 1927-му, другий, що побачив світ 1931-го, майже повністю пішов під ніж. У першому томі було зібрано 13 текстів і 117 варіантів дум, у другому — 20 дум і 176 варіантів. Пізніше, після арешту дослідниці, цей корпус назвуть «сочинением ярко националистического характера».

Окрім дум, К. Грушевська розробляє унікальні програми. Окремі, зокрема вивчення народної снотлумачної практики, проводилися у співпраці з Королівським антропологічним інститутом Великобританії та Ірландії. Грушевською була не лише укладена та опублікована «Програма збирання матеріялів до українського народного сонника» (1925), але й зібрані польові записи, зафіксовані під час експедицій. На прохання колег ці записи було надіслано до Лондона й використано відомим британським дослідником Чарльзом Селіґменом.

Її останнім проєктом стала підготовка до друку десятого тому «Історії України-Руси» — найщиріший пошанівок батькові, кульмінація наукового життя двох найрідніших душ. Видати томи «Історії української літератури» М. Грушевського вона вже не встигла: ці задуми обірвалися в ніч з 10 на 11 липня 1938 р. Катерину Грушевську заарештували, звинувативши за відпрацьованим наперед сценарієм: «Являлась участницей антисоветской националистической повстанческой организации, подготовлявшей вооруженное восстание, свержение Советской власти и создание “Самостоятельного буржуазного националистического государства”». У своєму останньому слові перед безжальним судом, який виніс вирок 8 років позбавлення волі, було прохання «потурбуватися про збереження наукових праць мого батька».

Дарма шукати істину чи хоча б долю правди в тих звинуваченнях. Їхня сутність в лаконічній фразі Оксани Забужко:

«Бути Грушевською духом —

гріх непростимий вовіки…»

Якби Федір Матушевський почув пропозицію назвати одну з київських вулиць його ім’ям, напевно віджартувався би, закручуючи чергову цигарку. Він був чесним і скромним, напрочуд чутливим, ідейним чоловіком; сумлінно працював усе життя задля національної справи, не турбуючись посадами і титулами. На пошану таких людей вулиці називають не часто. А це так несправедливо…

Федір Матушевський народився в містечку Сміла на Черкащині в червні 1869 р. у великій незаможній родині священника. Закінчивши Київську духовну семінарію, кілька років учителював у Черкасах. До Києва ж приїжджав «духу набиратися», поспілкуватися з побратимами тутешньої української семінарської громади. Згодом студіював на юридичному відділенні Дерптського університету в Юр’єві (Тарту), заснував там українську студентську громаду з театром і хором. І там ніколи не забував любих киян.

Кар’єри юриста Федір Павлович так і не зробив, віддавши перевагу українській журналістиці, редакторській та громадсько-політичній праці.

У 1895 році за ініціативи Олександра Кониського в Києві утворився видавничий гурток, до складу якого увійшли його найвідданіші духовні учні: Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький, Володимир Дурдуківський і Федір Матушевський. Згодом гурток переріс у поважне видавництво “Вік”, під титулом якого вийшло близько 140 суто українських книжок.

Від 1905 р. Матушевський з родиною оселився в передмісті Києва, в Будаївці, з головою пірнувши в київське громадське життя. М’яка вдача, інтелігентність, широка освіта, уміння ладити з авторами та колегами зіграли на користь обрання його головним редактором першої української наддніпрянської газети “Громадська думка”. Після її закриття цензурою він продовжував ще деякий час редагувати її наступницю ‒ “Раду”. Був автором численних передовиць, есеїв, репортажів, статей. Це був марафон на витривалість: з обмеженими ресурсами, постійними перешкодами та загрозами арештів.

Видавець і меценат газети Євген Чикаленко у споминах замріяно писав: «коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів’ється так, як у людей, то ім’я Ф. П. Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, яко нашого першого мученика преси, який не шкодував свого здоров’я, можна сказати свого життя для її існування… До початку нашої газети я любив Ф. П. Матушевського за його надзвичайно симпатичну вдачу, а з цього часу почав його глибоко поважати і дивуватися його нелюдському терпінню, енергії, його вірі в нашу справу. Одним словом, у мене нема такого хисту, щоб змалювати заслуги цього чоловіка перед нашою газетою».

Ф. Матушевський співробітничав з журналами “Киевская Старина”, львівським журналом “Правда”, “Літературно-науковим вістником” та іншими, пізніше редагував кооперативний часопис “Комашня”. Жив насиченим громадсько-політичним життям: входив до Ради Товариства українських поступовців, був членом відомого Українського клубу в Києві, уповноваженим Комітету допомоги хворим і пораненим воїнам Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, членом Української Центральної Ради.

Виснажливу естафету боротьби за незалежність Федір Матушевський добігав уже серйозно хворим на серце. Та обов’язок перед Україною закликав його на посаду очільника Надзвичайної дипломатичної місії УНР до Королівства Греції. На початку 1919 р. він залишив київську домівку на вул. Великій Підвальній (нині вул. Ярославів вал) і вирушив на чужину, аби до останнього подиху переконувати далеких афінян підтримати зусилля українського народу в розбудові власної держави.

Тож, чи не пора нарешті “возвеличити” ім’я Федора Матушевського на мапі його рідного Києва?

Розгніваний юнак 24-ох років пише про росіян в Україні:

Часто можно видеть на ярмаркахъ въ Малороссіи Суздальца, внушающаго неразумнымъ «хохлишкамъ», что «Москва – золотая маковка» …, что «у хохла и душа хохлацкая».

Це був 1862 рік, юнака звали Павло Житецький. Ще у студентські роки він підважив популярну в Російській імперії тезу про самобутність української літератури як «величайшую нелѣпость». У своїх наукових публікаціях Житецький доводив існування окремої української мови та літератури, а також був тим, хто українську мову створював – розробляв граматичні правила, теоретичні засади, перші словники тощо.

Він досліджував церковнослов’янські та староукраїнські писемні пам’ятки, писав монографії про українську фонетику, староукраїнську мову часів Теофана Прокоповича, «Енеїду» Котляревського тощо. Його лінгвістичні аргументи ставали важливими в історичних дискусіях.

Однією з таких була відома суперечка між Михайлом Максимовичем та Михайлом Погодіним про народність Києва часів древньої Русі. Погодін доводив, що Київ заселяли росіяни, котрі після монгольської навали відійшли на Північ. За його словами, лише тоді на порожні місця прийшли українці із Заходу, а отже – українці не мають особливого відношення до історії Русі.

Максимович з ним не погодився, а до дискусії долучилося багато російських та українських вчених. Аби довести, що древній Київ, Львів та інші міста заселяли саме українці, знадобилися ґрунтовні філологічні знання. Павло Житецький, аналізуючи церковнослов’янські тексти, знаходив у них незначні відхилення від тогочасних усталених правил, які дозволяли побачити живу мову книжника, що записував тексти. Саме ці помилки засвідчили побутування української мови на руських теренах.

Павло Житецький народився в 1836 році в Кременчуці, навчався в Полтавській семінарії, а пізніше в Університеті св. Володимира. Зі студентських років займався громадською діяльністю, «ходив у народ», викладав у недільній школі. Після завершення університету – вчителював. Вчений був однією з центральних постатей Київської громади, членом Наукового товариства імені Шевченка. По суботах у його помешканні на вулиці Малопідвальній часто збиралися на «сходини» такі відомі особистості як Микола Лисенко, Володимир Антонович, Михайло Старицький та інші. За свою активну позицію Житецький не міг влаштуватися викладачем в університеті, а в 1880 році за «неблагонадійність» був звільнений із учительських посад у Київському кадетському корпусі та колегії Павла Галагана, де через кілька років зміг поновитися.

Попри це, за словами Михайла Грушевського, «він непохитно проніс сі свої переконання через довгу і трудну ниву життя, не захитавшися, коли його українські переконання закрили перед ним дорогу до університетської катедри, ані тоді, як вони викинули його з рідного Києва, з котрим зв’язаний він був необорними, всемогутніми зв’язками, на примусовий побут на далекій Півночі».

«Веселий, дотепний, гарний, мав великі розумні очі, русяве волосся, довгі вуса», ‒ таким запам’ятався Павло Житецький приятелям-киянам у молоді роки. У старості, після перенесеного паралічу, відпустив довгу бороду. Саме цей образ змалював Іван Труш 1900 року. Тоді, на прохання М. Грушевського, художник поїхав до Києва писати портрети знакових українських постатей для галереї Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Останні роки свого життя Павло Житецький прожив на Андріївському узвозі, 34 – навпроти Андріївської церкви. Тут він працював над українським словником та займався іншими проєктами. Помер у 1911 році. За беззаперечний внесок у становлення української мови та розвиток українства загалом, Павло Житецький заслуговує, щоби його пам’ятали.

Олександр Богомолець назвав лікаря, перекладача та громадського діяча Олександра Черняхівського «найвидатнішим гістологом СРСР», Євген Чикаленко – «дуже сердечною людиною», а хтось титулує «будівничим української медицини». Ми впевнені, що Черняхівський вартий усіх регалій. Переконайтеся в цьому і ви.

Олександр Черняхівський народився у 1869 р. на Київщині в сім’ї парафіяльного священика. Закінчив 3-тю Київську чоловічу гімназію, а ступінь лікаря отримав на медичному факультеті Київського університету. Окрім Олександра, із роду Черняхівських вийшло ще двоє талановитих лікарів – його старший і молодший брати, які стали хірургами.

Професором кафедри гістології своєї Alma Mater став у 1918 р. Був одним із організаторів медичної секції Українського Наукового Товариства в Києві, головою медичної комісії Інституту української наукової мови та медичної секції Української Аадемії Наук. У 1921-1929 рр. Олександр Черняхівський – завідувач кафедри гістології та ембріології Київського медичного інституту.

У студентські роки Олександр Черняхівський долучився до роботи українських гуртків і тим самим пов’язав себе з колом найактивніших українців. Був членом «Братства Тарасівців», київським відділом якого опікувалися Володимир Антонович та Олександр Кониський. Через них Черняхівський ввійшов до Старої Громади і, за словами письменника і громадського діяча Олександра Лотоцього, омолодив її разом з іншими новоприбулими – Іваном Стешенком та Сергієм Єфремовим.

На зламі століть був членом кількох партій та організацій. Працював із видавництвом «Вік» і галицькими виданнями «Правда», «Зоря», «Записками НТШ», перекладав.

Будучи ще молодим спеціалістом, Черняхівський лікував Олександра Кониського в останні роки його життя, коли автор духовного гімну України страждав на приступи астми. Про цей епізод залишилися спогади Олександра Лотоцького: «На ту хворобу, характеру переважно нервового, впливає душевний стан хворого, – то здебільшого О. Я. лікувався тим, що під час припадку дивився на феноменально спокійне, незворушливе, кругловате обличчя свого ескулапа, і се вкінці так заспокоювало його, що приступи проходили».

У 1917 р. Олександр Черняхівський був одним із ініціаторів створення Українського народного університету та його медичного факультету. Університет відкрили у жовтні 1917 р. на базі Університету св. Володимира. Він став першим вищим навчальним закладом з українською мовою викладання. Натомість медичний факультет вдалося створити лише в серпні 1918 р., секретарем і професором якого став Олександр Черняхівський.

У 1920 р. університет розформували та з’єднали з іншими вищими школами. Олександр Черняхівський разом з іншими фундаторами не полишали спроб його відновити, але здійснити це не вдалося.

У 1926-1927 рр. Олександр Черняхівський поїхав у відрядження до Німеччини, де працював у Невробіологічному інституті Берлінського університету – в гістологічному відділенні відомого вченого Більшовського. Поділившись із німецькими колегами успіхами своєї роботи, відвідавши низку медичних інститутів та конференцій, вчений повернувся до Києва з новими реагентами й приладами, а також із маловідомим у СРСР мікроманіпулятором, яким навчився користуватися закордоном.

У 1929 р. відправився до Іспанії працювати в інституті Нобелівського лауреата Сантьяго Рамон-і-Кахаля, з яким листувався із 1917 р. Олександр Григорович друкувався в науковому журналі іспанця і написав три статті за підсумками відрядження, які побачили світ в українських та німецьких виданнях. Ця співпраця допомогла не лише перейняти методи всесвітньо відомої неврологічної школи, але й поширити в Європі власні.

Особливо цінними науковими здобутками є видавничі проекти Олександра Черняхівського. Окрім написання власних досліджень, перекладів важливої медичної літератури з німецької та іспанської, вчений видав перший невеличкий словник медичних термінів та великий словник анатомічної ветеринарної термінології українською мовою, котрі дотепер актуальні. В автобіографії вчений так пояснив мотиви своєї невтомної праці: «Вважаючи на те, що загальнолюдська культура може пишно розвинутись лише завдяки розвиткові окремих культур думав, що піднесенням української культури я спричиняюся до розвитку загальнолюдської. Тому почав працювати над утворенням української медичної літератури…»

Олександр Черняхівський відвідував літературний гурток «Плеяда», заснований Лесею Українкою та її братом Михайлом у 1888 р. Зустрічі його членів проходили в оселі Миколи Лисенка, там вчений не лише ділився власними перекладами «Розбійників» Шіллера, «Подорожі на Гарц» Гейне, але й познайомився із майбутньою дружиною Людмилою – донькою драматурга Михайла Старицького. У січні 1896 р. вони побралися, а 25 квітня 1900 р. у них з’явилася донька Вероніка – майбутня поетеса і перекладачка.

У 1929 р. Олександра Черняхівського, його дружину Людмилу та доньку Вероніку заарештували, звинувативши у приналежності до вигаданої «Спілки визволення України». Наступного року в будівлі Столичного оперного театру у Харкові відбулося показове слухання, в ході якого подружжя засудили до 5-ти років позбавлення волі. У червні 1930 р. термін змінили на умовний. Його Черняхівські відбували у місті Сталіно (сучасний Донецьк), де Олександр був професором гістології у медичному інституті, а Людмила продовжувала творчу працю.

Звинувачення із доньки зняли у ході розслідування. Вдруге її заарештували у 1938-му, засудивши до навищої міри покарання – розстрілу. Так і не дізнавшись про долю доньки, Олександр Черняхівський помер 21 грудня 1939 р.

На могилі вченого любляча дружина встановила пам’ятну дошку зі словами «Радість, щастя, життя моє». Сама Людмила померла дорогою до Акмолінська, куди її відправили у 1941 р. як імовірну «пособницю фашизму».

Напевне, нікого в українському колі зламу ХІХ-ХХ століть не любили так, як Василя Доманицького. Найсвітлішому з людей, своєму дорогому Вітру, товариші Василя після його смерті присвятили книжечку, назвавши її “Чистому серцем”. Чимало цитат із цього видання публікуємо в новому дописі з рубрики #немаєтакоївулиці, бо все найкраще про Василя Доманицького сказали ті, хто міцно його любив.

“Бувають люде, що носять у собі смерть, а сіють життя. До таких дивних істот належав Василь Доманицький”.

Василь Доманицький народився у 1877 р. на Черкащині в родині священика. Його рід по батьковій лінії мав давнє шляхетське походження і належав до гербу Любич. Талант і активна позиція хлопця почали проявлятись уже під час навчання в київській гімназії, де він був душею гімназичного гуртка, найскромнішим, але найпрацьовитішим учнем, котрий не раз виконував цікаву для нього роботу за інших. Ще дужче Василь розкрив свій талант блискучого публіциста, організатора й просвітника, навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира.

Разом з іншим активним студентством Василь дописував у “Київську старовину”. Йому хотілося оживити журнал, котрий чимдалі ставав схожий на суху періодику. Хлопець вишукував звістки про події українського культурного та громадського життя, аби розповідати про це на сторінках видання. Не раз окрилений прибігав до товаришів з пакунком газетних вирізок українських новин, і дуже засмучувався, коли цензура пропускала із них до друку самі уривки.

Найближче коло відданих друзів Василя сформувалося довкола видавництва “Вік”. Воно з’явилося як гурток молоді, котрий мав на меті видавати українські книжки. За спогадами Сергія Єфремова, спершу туди входило чимало випадкових людей, але до кінця 1890-х усі зайві відсіялися, і залишилося однорідне товариство, об’єднане не лише спільною ідеєю, але й дружніми почуттями.

У видавництві Василь Доманицький відвоював собі місце коректора, бо любив цю справу понад усе, а з навичками письма для хроніки “Київської старовини“ був найдосвідченішим у колективі.

“Не можна було без усмішки дивитись, як розгортає він свіжу гранку коректури, з насолодою вдихає пахощі свіжої друкарської краски і з якоюсь немовби ніжністю стежить, як брудна друкарська макулатура вигладжувалася під його руками, поволі обертаючись у чисту зброю людської думки”.

В товариській компанії Василя звали Вітром, бо вічно був жвавий, веселий, чимось захоплений і розхристаний. А ще завжди кудись поспішав зі стосами паперу й книжок під пахвами. Він справляв коректи на зупинках, в антрактах вистав у театрі та просто на вулиці, спершися на стовпа. Не раз друзі напосідали на Василя, аби той пришив гудзики до пальто, а його вбрання повсякчас ставало об’єктом добродушних жартів.

Уже в студентські роки хлопець мандрував Київщиною, Чернігівщиною, Полтавщиною, аби разом із селянами ставити літературні та драматичні вистави. Якщо між спектаклями Василь зникав на 2-8 тижнів, то, найімовірніше, натрапляв на якусь бібліотеку, звідки не виходив днями і ночами. Не міг спокійно пройти повз книжку, щоб її не переглянути, й витрачав на літературу усе до копійки.

Просвітницька діяльність Василя виходила далеко за межі села. Товариші згадували, що сама вдача його була “заразительна”, бо хто б коло нього не опинявся – одразу переймався запалом до праці, науки, зокрема на українській ниві. Чудовим свідчення цього таланту Доманицького є його робота доглядачем в одному пансіоні. Дітвора, якою він опікувався, “так перейнялася його коректурно-газетними інтересами, що Вітрові просто одбиватися доводилось од їхньої запомоги в коректуванні”.

Через всеохопний інтерес до знання, Василь Доманицький залишив по собі здобутки у цілій низці наук. Серед його літературознавчих і видавничих звершень – критика творів і текстологічний огляд рукописів Тараса Шевченка, найповніший на той час «Кобзар». Доманицький “вперше виявив чистий образ поета, якого в протязі більш півстоліття однаково старанно закривали – і цензура своїм червоним чорнилом, і видавці своїм класичним недбальством”. Василь перекладав з російської оповідання Марка Вовчка та глибоко досліджував її творчість, зокрема вперше подав біографію письменниці, довів одноосібне авторство її “Народних оповідань”, публікував невідомі раніше твори.

На його рахунку численні історичні, етнографічні та культурологічні розвідки, політичні й економічні огляди, котрі виходили в усіх провідних українських виданнях того часу. Василь Доманицький був також фактичним редактором органу української фракції в Другій Державній Думі — “Рідна справа — Думські вісті”, а також організатором споживчої кооперації на Київщині.

Постійна біганина, недоїдання і недосипання підкосили здоров’я Василя. Невдовзі він занедужав туберкульозом, тож лікарі повсякчас відправляли його на лікування у теплі краї та забороняли працювати. Василь навідріз відмовлявся відпочивати від роботи, аж доки фізичний стан не ставав критичним.

Перші його листи до друзів з курортів були сповнені “комічних скарг про силуване безробіття, наріканнями на те, що його вирядили з Києва, й він сидить без роботи саме тоді, коли робочі руки найбільш потрібні”. А коли товариші вирішили відправити від себе делегата, аби той провідав Василя, лаявся: “Пишете Ви, що їде Шпоня [Федір Матушевський], – “провітритися”…?!?! Ой, хитрі Ви та лукаві, та не мене Вам дурити. Знаю я всю машинерію, знаю навіть, скільки й на дорогу склали. Свині, а не народ! Що Шпоню побачити мені буде найкращий празниковий дарунок, – про це й гадати нічого. Але коли на це Ви повитрушували і так діряві кишені Ваші, та ще так завзято потрусили, що цілу книжку народню можна було б видати, то се зветься “баловство”, і Вас за це, принаймні менших, в угол поставити, а старшим – “отеческое внушение””.

Останні роки життя Василь вимушено провів на чужині. Перебуваючи на Звенигородщині 1905-го року, він підштовхував селян до національного й політичного усвідомлення, а заразом допомагав захищати власні права. За цю активність повітове начальство оголосило його справжнім злочинцем. Аби уникнути покарання два роки Василь переховувався, а потім був змушений виїхати за кордон. Коли отримав дозвіл на повернення, то вже не мав сил на далеку дорогу. Помер Василь Доманицький 10 вересня 1910 р. у далекій Франції у віці 33 років.

«Якщо уявити собі мистецтво якогось народу як храм, що спирається на колони, то, власне, однією з таких колон українського мистецтва був покійний Василь Григорович Кричевський» — писав Святослав Гординський.

Такими словами відгукувалися сучасники про одного з кращих українських митців. Ми ж згадуємо Василя Кричевського в публічному просторі украй рідко, про що свідчить зокрема відсутність його імені на мапі Києва та в списках перейменування вулиць.

Про незрівнянного архітектора, виняткового художника, талановитого графіка, фантастичного сценографа, неперевершеного декоратора, творця самобутнього стилю, про людину з шляхетним серцем, про митця, закоханого в Україну, розповідаємо в каруселі.

Дитинство Василя Григоровича Кричевського (1873‒1952) пройшло в селі Ворожба, що біля Лебедина на Харківщині (сучасна Сумщина), в мальовничій долині річки Псла. Його талант до рисування проявився уже в шкільні роки, тож зовсім скоро хлопець почав заробляти на життя в майстернях харківських інженерів – Загоскина й Шпігеля.

Саме на службі у них Василь отримав доступ до надбань світової культури, яких йому так бракувало. В Загоскина він користувався пишною бібліотекою, зацікавившись творами Канта й Шопенгауера. Завдяки дружині інженера Шпігеля, котра була англійкою, занурився в британську культуру. Для неї хлопець робив вигадливі ескізи вишивок, а вона натомість вчила його англійської мови та знайомила з англійською літературою.

Англійське мистецтво так захопило хлопця, що той навіть звільнився зі служби на залізниці, коли у 1898 році головний інженер відмовився відпустити його до Петербурга на виставку малярів Великобританії. Тоді ж Василь вирішив вступати до Петербурзької Академії Мистецтв. Однак ці плани змінив архітектор Іван Жолтовський. Побачивши роботи художника-початківця, він захоплено заявив, що Кричевський – “закінчений майстер і Академія йому нічого не дасть”. І порадив молодому митцеві одразу виставляти свої пейзажі в Петербурзі, що той і робив з 1899 р.

Робота з харківськими інженерами принесла молодому митцеві чимало досвіду. Тож з початком нового століття він бере участь у конкурсі проєктів будинку Полтавського губернського земства, котрий врешті став “іконою” національного модерного стилю в архітектурі.

Незважаючи на дискусію, що розгорілася про оформлення фасаду в “неизвестном”, “несуществующем” українському стилі, Кричевський надто ретельно підійшов до зведення цієї будівлі (1903-1908). Навіть черепицю на даху губернського земства укладали за його командою: Василь Григорович стояв у парку навпроти і сигналізував майстрам-дахівникам різнокольоровими прапорцями. Піднімаючи прапорець того чи іншого відтінку, він вказував, якого кольору черепицю класти.

Про талант Василя Кричевського ширилася слава в колах свідомого українства. Після переїзду з Полтави до Києва він оформлює вистави Миколи Садовського, оздоблює будинок Івана Щітківського, котрий радянська влада знищить у 1985-му, та ближче знайомиться з Михайлом Грушевським. Свій прибутковий будинок на Паньківській, 9 історик доручає оформити саме Василеві Григоровичу. В готовому шестиповерховому красені оселяється й сам митець, а на мансарді облаштовує власну майстерню-музей із добірною колекцією українського народного мистецтва.

У 1918 р. більшовики знищили будинок Михайла Грушевського, а разом з ним розкішну збірку митця. Василь Кричевський з сім’єю дивом урятувалися, втративши все набуте й створене за багато років натхненної праці.

В часи Української революції Василь Кричевський не лише створює ескізи великого і малого герба, двогривневої купюри, марок, низки печаток, а й стає одним із фундаторів Української Академії Мистецтв. Його навіть обирають ректором, але митець відмовляється від посади, прийнявши пропозицію керувати майстернею архітектури і народного українського мистецтва.

Студентів Василь Григорович навчав триматись за українське і засмучувався, коли хтось у своїх творах запозичував чужинські традиції. Він казав: “Нащо нам це чуже? Воно не наше, беріть з наших джерел, вони такі безкраю багаті, там завжди знайдете те, що вам потрібно”. У спогадах учнів Кричевський поставав “скромною, м’якою людиною, але безкомпромісовою і гострою, коли треба відстоювати свої принципи, свою ідею”.

Понад усе Василь Кричевський любив Крим. Після першої мандрівки на півострів у 1897 р. митець створив свої перші сонячні акварельні етюди, з якими дебютував як художник. Коли ж у 1911‒1912 рр. подорожував Європою, був вражений місцевою архітектурою та природою, проте вперто повторював, що “не може бути порівняння з нашим Кримом”, що Крим для нього найкращий. Туди ж він їздив набиратися сил після виснажливої роботи над декораціями до фільмів “Тарас Шевченко”, “Тарас Трясило”, “Звенигора”, “Борислав сміється” та інших у 1920-х.

Узимку 1937‒1938 рр. Спілка Архітекторів Української РСР обвинуватила Василя Григоровича в “націоналізмі в архітектурі”. Усі доноси він сприймав мовчки з легкою посмішкою. За спогадами очевидців, “це було настільки дивним і невідповідним до обставин і загального настрою аудиторії, що було помітно, як промовці бенетжились, намагаючись обвинувачувати Кричевського… Видно було його іронічне ставлення до цього всього”.

Василь Кричевський дивом вцілів у роки сталінських репресій. Але з приходом війни на сім’ю чекали ще більші злидні. Квартиру на Великій Житомирській, де оселились Кричевські, опалювати було нічим. Гості митця пізніше згадуватимуть постать Василя Григоровича у цих стінах “тепло вдягненим, але неспроможним покинути свого пензля. Він продовжував малювати і в цих невідрадних обставинах”.

Під час війни Кричевським довелося покинути Київ. Деякий час вони проживали у Львові, але з переміщенням фронту зі Сходу на Захід у 1944-му, почалася евакуація міста. Дорогою родина втратила скриню із сотнями робіт Василя Григоровича, які досі не виявлені. Кілька років подружжя Кричевських жило в Європі, аж поки у 1948 р. донька Галина не забрала їх до себе у Венесуелу. Саме там у 1952 р. в колі найрідніших людей обірвалося життя одного з найвидатніших українських митців. Його серце, завжди чуле до найменшої несправедливості, не витримало опубліковану в одному з українських журналів звістку, в якій оздоблення будинку Полтавського губернського земства приписали іншій людині. Кричевського ж називали “молодим помічником архітектора”.

Хоча сотні робіт митця були знищені більшовиками разом з будинком Михайла Грушевського, хоча стільки ж шедеврів сім’я Кричевських втратила, рятуючись від зустрічі з радянською армією, Василь Григорович залишив по собі безцінний спадок пам’яток архітектури, живопису, графіки, книжкових обкладинок, кінематографу, мистецьких розвідок, інтер’єрів та безлічі інших витворів, котрі засвідчують його геніальність. Найменше, що можемо зробити сьогодні ми, кияни, – це назвати вулицю в українській столиці на честь Василя Кричевського.