«НИТКА ПРОКИДАЄТЬСЯ…»: КИЛИМАРСТВО СТЕПАНА ГАНЖІ
(9 березня – 26 травня 2024)

 

Ретроспективна виставка “Нитка прокидається…” була присвячена двом ювілеям, які збіглися в часі на третьому році війни: 210-й річниці від дня народження Кобзаря та 35-річчю творчого шляху видатного килимаря Степана Ганжі. На ній було представлено 28 творів майстра – і не лише перші килими з кінця 1980-х, але й ескізи, зазвичай заховані від людського ока в шухлядах. Окремим із них пощастило “перевтілитися” в килими, інші ж залишилися лише в задумах. Довершували експозиційний ряд твори останніх років – 2022–2023, які вперше «красувалися» на публіку, зігріваючи своєю вродою, стилістичною довершеністю та демонструючи віртуозний танок нитки, що прокидається…

Ім’я цього килимаря належить до плеяди славетних майстрів, які звеличили українську культуру своїм самобутнім обдаруванням ‒ Марія Примаченко, Катерина Білокур, Ганна Собачко-Шостак, Параска Плитка-Горицвіт та інші. Творчий доробок кожного з них ‒ це нове слово в мистецтві, нерозривно поєднане з національними традиціями та українським духом.

Степан Ганжа почав ткати у творчих майстернях Седнева наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Цей видатний майстер ‒ творець багатьох неповторних килимів, які за стилістикою наближені до традицій Поділля. У цікаво вибудовану орнаментику митець вписував стилізовані постаті козаків, вершників, музик, перетворюючи їх на гармонійно ритмічні компоненти.

Килимарство ‒ остання й найвірніша його любов ‒ високо поцінована Національною премією України імені Тараса Шевченка (2010). Він же ‒ лауреат премії імені Данила Щербаківського та володар мистецької премії «Київ» імені Сергія Колоса в галузі народного декоративного мистецтва.

Однак Степан Ганжа не одразу став килимарем. Його творчий шлях почався зі сцени. Балет, а точніше український народний танець, який задурманив його в далеких 1960-х, він назвав «незбагненним усміхом долі». І присвятив танцю 20 років життя. Вже на схилі літ, без жодного докору сумління він гордо називав себе найкращим і неперевершеним.

Ця яскрава сторінка біографії митця розпочалася в балетній студії при Державному ансамблі танцю України під орудою Павла Вірського. Згодом була військова служба, де випускника знаменитої хореографічної школи помітили, і він 2 роки «служив» в Ансамблі пісні й танцю при Київському військовому окрузі (нині – Ансамбль Збройних Сил України). Вроджений артистизм, молодечий хист, віртуозна майстерність і впертість, – як згадував його багатолітній колега і друг Олесь Доріченко, – допомагали торувати нелегкий, але такий дивовижний шлях. Доля вкотре посміхнулася таланту, і з 1966 року він став солістом хореографічної групи Українського народного хору ім. Г. Верьовки.

 

Його «кручернацькими закаблуками», «чудернацькими повзунцями», «карколомними трюками» і стрибками захоплювалися поціновувачі танцю в численних країнах Європи й Америки. А він мимохідь приглядався й захоплювався здобутками світового мистецтва, яке відіграло «фатальну» роль у його подальшій долі.

Коли ми поцікавилися у нього, кого він вважав своїми улюбленими художниками, пан Степан згадав мексиканців Дієго Ріверу, Хосе Клементе Ороско та Давида Альфаро Сікейроса, чиї грандіозні мурали вразили його під час гастролей Хору ім. Г. Верьовки у Мексиці в 1967 році. А ще, до речі, здивували екзотичні для очей українця чудернацькі фігури кактусів із розкинутими “руками”, що місяць супроводжували їхній автобус на узбіччях доріг по всій країні – від Мехіко до Ґвадалахари, від Торреону до Монтеррея.

Через п’ять років по тому, у 1972-му, він й сам почав малювати, самотужки навчаючись, експериментуючи, шукаючи свій шлях у мистецтві. І де б не був, за кожної нагоди витрачав вільний час на знайомство з музеями та галереями.

Особливо запам’ятався візит до Музею сучасного мистецтва, який відкрили в Парижі 1961 року. Туди привів його новий знайомий – художник української діаспори, котрий мешкав у Парижі та підійшов поспілкуватися з артистами після концерту. На жаль, з роками ім’я цього чоловіка призабулося. Проте Степан Олександрович усе подальше життя був вдячний йому за неймовірні враження від полотен Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, Марка Шагала, Казимира Малевича, Клода Моне та інших майстрів. Вони провели цілий день, блукаючи залами музею. І на мить Ганжі здавалося, що ось він знайшов свій улюблений шедевр, який перевершує всі інші! Але, продовжуючи шлях, бачив наступні твори, від яких знову й знову перехоплювало дух.

Дорогим для нього був спогад і про Будинок-музей Ель Ґреко в іспанському Толедо, бо мав щастя зазирнути в святая святих видатного живописця – його майстерню. Що може бути цікавішим для початківця, що лише починає своє сходження на вершини мистецтва?

На килимах Степана Ганжі – окрім улюблених Козаків Мамаїв, вершників та музик, голосистих півників, що пробуджують ранок життя, традиційних подільських орнаментів – час від часу з’являються граціозні фігури танцівників, котрі ось-ось закружляють і нас у своєму ритмі. Мистецтво танцю, в якому він шукав «солодкої миті екстазу» та «музику краси», оспівані й в його поезіях.

О, як хотілось в барви перелити
Цей незбагненний, цей чарівний світ,
Усе навкруг любов’ю оповити,
Щоб залишити на землі свій слід.
О, як жадалось в рухах розчинитись,
Незвідані простори осягнуть,
У танцях запальних із волею зустрітись,
У далі осяйні хоч подумки майнуть.
…Усе покину, в невідь полечу,
Аби мій дух бентежний там спочинув,
Аби хтось по мені тут засвітив свічу –
Й згадав, як я любив безмежно –
Україну,
Як я її, святу, у барви перелив,
Як образ дорогий я прагнув заквітчати.
Мій рідний краю, я тобою жив –
З тобою в серці буду й помирати.

Зі збірки «Цвіт полину» (2005)

Своїм килимам Степан Ганжа полюбляв надавати поетичні назви (“Павичка ходить, пір’ячко ронить”, “Україно, Україно, серце моє ненько”, “Ой, у полі жито, козаченька вбито”), адже поезія була для нього ще одним джерелом натхнення та засобом висловити свій внутрішній світ. Творячи килим, він зосереджував всю увагу на втіленні образів, що народжувалися в його уяві. А назву вигадував лише після завершення роботи, споглядаючи готовий витвір.

Це завдання знайоме й музейникам – не раз доводилося морочити голову над назвою проєкту. Лаконічною, змістовною та яскравою! Ми зазвичай раніше зверталися за підказкою до текстів Михайла Грушевського, бо кому ж як не йому нам допомагати. Так на Паньківській, 9 з’явився традиційний фестиваль «Garden Party» та імерсивне шоу «Forestieri», у Грушевського ми запозичили назву майбутнього видавничого тревел-проєкту «По світу».

Але цього разу довелося фантазувати самим. Бували не раз в оселі-робітні майстра, розглядали підготовлені жмутики різнобарвних ниток, спостерігали за неймовірною пластикою його рук… Потім перегортали біографічні нариси й каталоги, занурювалися в мелодію його щемливих поезій. А назва не йшла. І тоді почали прослуховувати інтерв’ю пана Степана, в одному з яких він раз у раз повторював чарівну фразу: «нитка прокидається…».

Ось вона, назва! Її міг витворити лише майстер-килимар, в руках якого нитка дійсно прокидалася і перетворювалася в дивовижні образи та орнаменти.