145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МАКАРЕНКА

 

Сьогодні всі, хто проходитиме повз Михайлівський Золотоверхий у Києві, згадають напевне його трагічну історію. Про цю історію нагадає меморіальна дошка мужньому захисникові храму — Миколі Макаренку, 145-річчя від Дня народження якого випадає на 16 (4) лютого 2022-го.

Сьогодні його згадають археологи, пам’яткоохоронці, мистецтвознавці та всі небайдужі до нашої історії громадяни. Для нас, науковців музею, постать Миколи Макаренка особлива не лише тим, що він співпрацював з установами, котрі очолював Михайло Грушевський. Макаренко також мешкав в одному з будинків родини історика на вулиці Паньківській, 7. Дому цього вже немає, але пам’ять про Миколу Омеляновича зберігається в колекції ІММГ.

В музеї представлені його видання і світлина, з якої розпочалося наше знайомство з талановитим вченим. Ця унікальне фото початку 1920 р. надійшло до збірки ще в жовтні 1992 р. На ній професор Макаренко сидить у колі своїх учнів, студентів Українського архітектурного інституту в Києві.

У 1919-му Микола Омелянович переїхав із Петербурга, де обіймав посаду помічника хранителя Ермітажу, до Києва. Тут разом з Іполитом Моргілевським, Борисом Реріхом, Миколою Біляшівським, Дмитром Щербаківським, Федором Ернстом він активно включається в роботу по збереженню історико-культурної спадщини міста. Досліджує Софійський собор, Десятинну церкву, готує документацію для проведення ремонту в Михайлівському соборі та Андріївській церкві, підтримує ініціативу щодо створення фотоархіву пам’яток Києва. Долучається також до діяльності Українського наукового товариства, згодом Комісії історії Києва і Правобережжя Історичної секції Всеукраїнської академії наук (ВУАН), очолюваних Грушевським. У 1920 р. досвідченого музеєзнавця і мистецтвознавця Миколу Макаренка призначають директором Музею мистецтв ВУАН — колекції Богдана і Варвари Ханенків.

Як член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН Макаренко досліджує Спаський монастир в Чернігові, церкву Спаса на Берестові у Києві, Густинський монастир, руїни старогородської божниці Юрія Долгорукого в Острі, проводить низку археологічних досліджень на Сумщині, в Ольвії, розкопки Маріупольського могильника, займається реєстрацією пам’яток Полтавщини. Як результат — видає ґрунтовні наукові розвідки і монографії.

На початку 1990-х ми розпочали дослідження в архіві Служби безпеки України, який ще не був тим архівом, яким є сьогодні. Це була невеличка кімната у величезній споруді на Володимирській, 33, де ми «отримали» можливість «ознайомитися» зі справами репресованих учнів, співробітників М. Грушевського та його рідних.

З так званої «слідчої справи» Миколи Макаренка перед нами постала мужня, принципова, безкомпромісна людина. Він не відмовився від власних слів, які були відомі на час арешту 26 квітня 1934 р. від «топтунів» і «сексотів». Перші з них прозвучали на похороні колеги Данила Щербаківського, який покінчив життя самогубством після призначення директором Всеукраїнського історичного музею «людини недосвідченої і некультурної», колишнього чекіста А. Винницького: «Палачі тебе замучили!». З іншими він звернувся до співробітників Інституту матеріальної культури, жадаючи відкрити всім очі на значення Михайлівського собору, якому загрожувало знесення: «Не варвари ж ми!».

Микола Макаренко відмовився підписати акт про знесення цієї унікальної пам’ятки, а у сфабрикованій НКВД справі винним себе не визнав. Звільнений з-під варти з приписом «вислати за межі УРСР», він ще сподівався захистити Михайлівський, але більше його не побачив.

Засланий до Казані строком на три роки, у 1936-му Макаренко був заарештований і засуджений вдруге. Під час перебування у таборі (Томськ) у 1937 р. отримав безжальний вирок — розстріл. Його виконали 4 січня 1938 року.

Кожного разу, зупиняючись біля пам’ятної дошки Миколі Макаренку, мимоволі з’являється нестримне бажання: «Нехай у світі більше ніколи не буде ні варварів, ні палачів!».